Увечері картопельку смажити було ні з чим і Ліля влаштувала матері допит із пристрастю. Але та сказала, як відрізала: «Ти, проживаючи на моїй житлоплощі, будеш ще викаблучуватися? Ковбаси якоїсь пожаліла для голодної тварини? Яка ти донька після цього?»

Через три роки Ліля і Петро, нарешті, закрили останній внесок по іпотеці. Їм довелося дуже нелегко. Весь цей час вони жили у тещі, а в тієї характер — ворогу не побажаєш. Вона віддала молодим найменшу кімнату в своїй чотирикімнатній з вікнами на цегляну стіну.

Ліля просила матір віддати їм світлу спальню чи вітальню, але та на поступки не пішла. Усі кімнати були зайняті: в одній вона сама зі своєю Муркою, інша для улюбленого онука від старшої дочки, а зала для загальних посиденьок перед телевізором.

Спальня, яку Ніна Кузьмівна віддала Лілі й Петру, була у неї раніше комірчиною для всякого мотлоху. Зі скрипом у серці все-таки пожертвувала ці метри близькій рідні, але одразу попередила, щоб нічого там не міняли й не переставляли.

Ось пара і жила в жахливій тісноті, але скаржитися — не можна, Ніна Кузьмівна цього страшенно не любила.

Вона вважала себе благодійницею і найдобрішою людиною. У вихідні молода сім’я намагалася вислизнути з тещиної квартири, бо до матері приходила старша донька зі своїм єдиним сином у гості.

Цей хлопчак заміняв своїми криками найгучнішу компанію. Йому дозволялося все, бо він улюблений онук.

— Терпіння, тільки терпіння, — заспокоювала Ліля свого чоловіка, — не забувай, що в нас ані копійки немає зайвої. Попросять піти й тоді нам гаплик. Тому усміхаємося і з усім погоджуємося. Не забувай, що нам ще нові меблі купувати й кухню замовляти в нашу квартиру, а ціни ростуть як на дріжджах!

Але одного разу і в самої Лілі урвався терпець, коли раптом зникла куряча ковбаса з верхньої полиці їхнього холодильника. Річ у тім, що цей нехитрий продукт дуже любив її чоловік із самого дитинства. Просив часто дружину картопельку з нею посмажити й цибульки додати для аромату. І тут якраз свіжу ковбаску завезли в найближчий магазин.

Але виявляється, не один Петро обожнював таку ковбаску, його дуже любила кішка Мурка, яка аромат цього «делікатесу» відчувала за версту.

Ось Ніна Кузьмівна й не втрималася, відрізала своїй улюблениці одразу пів «ковбаски», коли нікого не було вдома. Увечері картопельку смажити було ні з чим і Ліля влаштувала матері допит із пристрастю.

Але та сказала, як відрізала: «Ти, проживаючи на моїй житлоплощі, будеш ще викаблучуватися? Ковбаси якоїсь пожаліла для голодної тварини? Яка ти донька після цього?»

Ліля образу мовчки проковтнула і знову пішла в найближчий магазин, але ковбаси там уже й слід прохолов.

— Усю скупили пенсіонери, аж черга вишикувалася. Коли ковбаска свіжа, то дуже смачна, я й сама їм її, — відповіла молода продавчиня.

Після цього випадку Ліля стала купувати ковбаси вдвічі більше, щоб і Мурці на обід вистачило і пенсіонерці матері на бутерброд.

Іпотечну квартиру пара здавала, щоб якомога швидше погасити банківський борг, а своє колишнє житло — приватизовану кімнату в заводському гуртожитку продали для сплати першого внеску якомусь пиякі.

З цими квартирантами теж були вічні проблеми.

Першою оселилася мати-одиначка з дворічною донькою. На вигляд здавалася спокійною і врівноваженою, а через тиждень на неї стали скаржитися сусіди.

Ночами вони чули музику, крики та плач дитини.

Петро провів із квартиранткою бесіду, та обіцяла вгамуватися, але потім стало ще гірше — поселила без дозволу в їхній квартирі свого співмешканця і почалося…

Наступних орендарів вибирали вже з особливою обережністю й ретельністю. Поселили приїжджого студента, за якого платили його батьки.

Ліля сходила кілька разів, перевірила, начебто все тихо й спокійно. А через місяць-другий — дружки, компанії. Змішувач у ванній зламали, стіни в передпокої почоркали. Довелося і з ним незабаром розлучитися.

Але платити іпотечні внески потрібно щомісяця, банк чекати не буде. Тому вирішили трохи знизити ціну за оренду і пустили до себе бабусю-пенсіонерку.

У тієї гроші водилися, казала, що будинок у селі продала і вирішила в місті пожити трохи, а там видно буде.

Ось на ній проблеми в пари й закінчилися. Платила Марія Іванівна завжди вчасно, з пенсії, а може діти допомагали. Ліля з Петром тільки одному дивувалися: навіщо самотній старенькій двокімнатна квартира в новому будинку, могла б і скромніше влаштуватися.

— Яка нам різниця? — за оренду платить, не шумить, бруд не розводить, — казав дружині Петро, — вгамуйся вже. Бабуся не проблемна, чого нам ще треба?

— Пожила б із донькою, навіщо такі гроші за оренду одній платити, не розумію, — відповідала йому Ліля.

Марія Іванівна жила собі й поживала, але одного разу не відповіла на телефонний дзвінок і Ліля вирішила зайти дорогою з роботи в їхню іпотечну квартиру і подивитися, чи вдома бабуся.

Але двері їй відчинила незнайома жінка і сказала, що сусідам телефонувати потрібно двічі, а їй тільки один раз.

— Яким ще сусідам і де Марія Іванівна? — злякано запитала Ліля.

— Вона тут давно не живе. Ми в неї винаймаємо кімнату, а сусідню — чоловік-відрядженець.

Ліля, відштовхнувши тітку, пройшла у свою квартиру і побачила, що в дверях кімнат врізані нові замки.

І тут до неї дійшло, що підприємлива Марія Іванівна вирішила перездати квартиру одразу двом квартирантам і мати з цього прибуток. Ліля з Петром пошкодували стареньку, не стали дерти з неї три шкури, як інші власники і та цим вправно скористалася.

Ліля терміново стала дзвонити чоловікові, той приїхав і став розбиратися. До вечора в квартирі нікого не залишилося, а на Марію Іванівну пара написала заяву в поліцію.

Промучившись так три роки, молоді, нарешті, заплатили останній внесок за іпотеку.

Прискорити процес допомогли підробітки чоловіка, та й сама Ліля взялася мити підлогу вечорами в найближчій конторі. Так спільними зусиллями іпотека була погашена і в новій двокімнатній квартирі зроблено бюджетний ремонт.

Здавалося б теща Ніна Кузьмівна мала б радіти, що нарешті залишиться сама у своїх чотирикімнатних хоромах, але не тут-то було.

— Борг платежем красний, — раптом сказала вона дочці за вечерею.

Ліля одразу не зрозуміла такого двозначного натяку і вирішила промовчати.

— Грошей я з вас, звичайно, не візьму, бо порядна і совісна, але у вашій новій квартирі погостювати хотіла б. Завжди мріяла пожити в новобудові, адже мені з пенсії вже нічого й не купити.

— Мамо, твою величезну квартиру можна продати й купити квартиру поменше, в будинку, що будується, скільки разів тобі говорила.

— Ні до чого мені ці клопоти на старості років. Тим більше у вас є відмінний варіант. Ви живіть тут, а я переїду на місяць, інший у новобудову. У вашому районі і трамвай запустили, і нову поліклініку відкрили. Невже відмовите літній матері в цій дрібниці?

Ліля впала в ступор.

Такого вона ніяк не чекала і тому не знала, що своїй матері відповісти. Але та й не стала чекати згоди, а пішла збирати речі в дорожню сумку. Ліля дочекалася чоловіка з роботи і повідомила йому цю приголомшливу новину.

— А не пішла б вона лісом? Зовсім збожеволіла на старості років, хоча ще й не старенька.

— Петре, весь вечір мати торочила мені про якийсь борг. І сумку вже з речами зібрала, он у передпокої стоїть. Може, нехай поживе в нас тиждень? Більше вона на двадцятому поверсі не витримає.

— І кішку свою кудлату туди потягне? Та ж обпаскудить нам усе й меблі нові подряпає. Лілю, не божеволій і скажи їй, що ніякої новобудови вона не побачить навіть уві сні. Нехай живе там, де жила.

Ми тут у комірчині тулилися три роки, а їй нову двокімнатну подавай! І онук її улюблений, цей бовдур, теж там усі вихідні крутитися буде?!

— Ой, про племінника я й забула. Та він там усі шпалери нам змалює!

— Тут у вітальню власною персоною тихо увійшла сама Ніна Кузьмівна.

— Багато речей вирішила не брати, якщо що, довезете мені за потребою. Посуд і постіль там у вас є, тож я готова! Голому зібратися — тільки підперезатися.

— А тепер послухайте мене, шановна тещо. Я довго терпів ваші непередбачувані вчинки, але сьогодні ви перейшли межу дозволеного. З чого ви взяли, що ми з Лілею будемо постійно заглядати вам до рота і виконувати всі ваші забаганки?

У нашій родині останнє слово за головою. І це не ваша дочка, а її законний чоловік, тобто я. І я кажу вам «ні»! Розбирайте вашу картату сумку і вперед, за ковбасою для Мурки. А ми, мабуть, поїдемо у свою нову квартиру, не дарма ми чекали цього щасливого моменту довгі роки.

— Мамо, ми будемо чекати тебе в гості. Петро привезе тебе до нас на машині, — винуватим голосом сказала Ліля і сховалася за спину чоловіка, — переночувати навіть зможеш іноді.

— Нічого іншого я й не чекала від тебе, невдячна! А тепер забирайтеся обоє з очей моїх геть. Невже я не заслужила в своєму віці цю примху, як ви кажете. Та й не збиралася я там місяць жити. Так, на день-другий змінити обстановку, що набридла, і перезавантажитися, а ви вже злякалися, накинулися з докорами.

Ліля з Петром перезирнулися і не стали далі роздмухувати сімейну сварку, що почалася, а тихо вийшли з квартири.

— Невже закінчилося це пекло і ми вільні робити все, що хочемо і більше не виправдовуватися і не ходити навшпиньках? — сміялася Ліля.

Через місяць пара дізналася, що теща, переписавши заповіт, залишила свою простору чотирикімнатну квартиру онукові та старшій доньці.

Ця історія — як народна мудрість: «Послуга за послугу». Але буває, що й ця мудрість не працює.

Завжди краще домовлятися, щоб потім не почуватися невдячним, а також не вимагати від інших більшого, ніж вони можуть дати. Цікаво, а як ви вважаєте, чи варто було молодій сім’ї йти на поступки тещі й прихистити її в себе?