Увечері повтор: бігом за сином, приготування їжі в мами з батьком (собі й сину брала від них уже в контейнері), прибирання, запустити прання, потім бігти додому, там теж свої побутові турботи, сина вкласти, душ прийняти й дотягнути себе до ліжка десь о дванадцятій ночі

— У нас завжди Сергійко вважався пупом землі, — розповідає Ольга подрузі про свої сімейні справи. — Як же, він же майбутня опора для батьків! А я так — запасний варіант.

— Зрозуміло, тобі дали життя тільки тому, щоб ти була доглядальницею на старості, — киває подруга, і Ользі доводиться визнати, що так воно, по суті, і було.

Нерівність у ставленні батьків виявлялася з найраніших років. Сергію купували найновіші ґаджети, мотивуючи це тим, що «хлопцю необхідно розвиватися й освоювати технології».

Ользі ж діставалися речі після брата: смартфон із тріснутим екраном та ноутбук, на якому не працював тачпад.

Брату сплатили навчання в університеті, коли він не пройшов за балами, а потім він його просто покинув, переставши там з’являтися.

Ольга ж вступила самостійно, а в роки навчання ще й підробляла кур’єром, аби не сидіти в мами з татом на шиї.

Зараз Сергію тридцять вісім, Ользі — тридцять чотири.

Вона розлучена, виховує сина, працює, сплачує кредит за скромну двокімнатну квартиру. На щастя, вдалося її купити в тому ж районі, де розташована квартира батьків.

Сергій продовжує шукати себе. Каже, що він «творча людина й не терпить шаблонних рішень та сценаріїв життя». У чому це полягає?

У тому, що чоловік постійно вплутується в якісь сумнівні проєкти, позичає гроші, потім героїчно перекредитовується, віддає борги, і все починається спочатку.

П’ять років тому батькам довелося розлучитися зі своєю дачею, щоб погасити синові зобов’язання перед банком.

Брат тоді примудрився мікрофінансовим організаціям заборгувати, і сума боргу зростала в геометричній прогресії.

— Олю, це ж наш син, а твій рідний брат, — схлипувала мати. — Дача? Та з кожним роком усе менше сил на ту дачу. Все одно рано чи пізно довелося б покинути. А так він хоча б із чистого аркуша життя почне.

Ольга тоді промовчала, а що скажеш, якщо справу вже зроблено?

Вона пам’ятала на дачі кожен кущик, якщо чесно, це була й її втіха також. Та й жінка вважала, що дача увійшла б у масив спадку після батьків, і вона б поступилася братові квартирою, а заміський будиночок залишила б за собою.

Образливо.

Пів року тому в батька сталося значне погіршення здоровʼя. Мама на нервовому ґрунті теж злягла з гіпертонічним кризом, та ще й у неї грижа у хребті. Кому за ними обома доглядати?

Правильно, тій самій доньці, яка вічно була на других ролях.

— Добре хоч, що бігати було недалеко, — злісно каже Ольга. — Але як згадаю, особливо перші місяці, так холодний піт проймає.

День молодої жінки будувався так: будильник дзвенить о шостій ранку, іноді й трохи раніше. Далі — залишити сину сніданок, бігти до батьків, зробити все необхідне по догляду за батьком, нагодувати, поміряти матері тиск, роздати ліки.

Потім — бігом додому, де прокидається син.

Нагодувати його, відвести в садок, бігом на роботу. У перерву — знову до батьків.

Увечері повтор: бігом за сином, приготування їжі в мами з батьком (собі й сину брала від них уже в контейнері), прибирання, запустити прання, потім бігти додому, там теж свої побутові турботи, сина вкласти, душ прийняти й дотягнути себе до ліжка десь о дванадцятій ночі.

Усе. По колу.

Брат заглянув до матері з батьком першого тижня, постояв на порозі, скривився від «аромату», запитав, а чи не збігати до аптеки чи по харчі, тільки треба йому грошей дати, він зараз на мілині.

До аптеки вже «сходили», у крамниці все вже «купили».

— І братик мій пропав, — усміхається Ольга. — Дзвонив матері раз на тиждень, питав про те, як у них справи, розповідав, як йому важко, скаржився, що навіть на бензин грошей немає. Уявляєш? Мама дзвонила й просила мене скинути братові пару тисяч, а вона потім віддасть.

— І ти скидала? — дивується подруга.

— Скидала, — похмуро підтверджує Ольга. — Бо мамі хвилюватися було абсолютно не можна.

Зараз фізично Ользі стало трохи легше. Батько, звісно, не одужав повністю, але вже й не лежачий.

Мамі полегшало. Жінка, як і раніше, щодня приходила до них, допомагала, приносила харчі, прибирала, але хоча б мама може готувати, а батько — сам їсть, та й у туалет теж уже ходить сам.

І щойно минуло почуття безнадії й тотальної втоми, як братик знову підкинув проблем.

Ольга була у батьків, коли з’явився Сергій. Озирнувся на кухні й звично в холодильник поліз:

— Я голодний, не їв із самого ранку.

— Слухай, ти, звісно, зараз почнеш кричати, але з мамою я вже домовився, — заговорив брат (мати сиділа в кімнаті, мабуть, боялася реакції доньки). — Цю квартиру мама з батьком продаватимуть. Ой, не дивися на мене так. Тут прибирати — запаришся. Комуналка теж страхітлива, на пенсію просто це неможливо буде утримувати.

— Можна подумати, — Оля підвищила голос, — ти прямо знаєш, як тут прибирати й скільки батьки віддають за комуналку. Нічого вони продавати не будуть, відчепися, турботливий ти наш!

І тут мати не витримала, вискочила з кімнати.

— Олю, це я просила брата. Будемо продавати. Сергійко нам уже знайшов симпатичну однокімнатну: новий будинок, спокійний район, чудовий варіант. Перший поверх, тато гуляти зможе виходити без зусиль.

Ольга сиділа й кліпала очима, а Сергій підтакував мамі, що гроші — різницю між вартістю трикімнатної та однокімнатної, можна «непогано вкласти», у нього є якраз на прикметі «одна схема»…

І тут Ольга все зрозуміла. Немає жодної схеми, немає жодної турботи про те, щоб батькам було зручно жити. Є черговий борг брата, який знову кудись ускочив.

І є батьки, які знову рятуватимуть синочка.

Мати цю здогадку підтвердила, коли брат після гострої суперечки з Ольгою вилетів за двері, грюкнувши останньою так, що сусідка в під’їзд вибігла подивитися, а що це сталося?

— Ну як бути? Він брав у борг у серйозних людей, не зміг віддати, його самого обманули, він жертва. Він не винен, — «лепетала» мати. — Але це він брав, і тепер йому ж голову відірвуть, якщо не віддасть, погрожують уже! А в нього тільки-тільки з Танечкою стосунки зав’язуються, може, одружиться вже й оговтається. А нам, правда, важко вже платити комуналку таку, та й місця нам стільки не треба, нам не буде тісно.

— Загалом, я зрозуміла, що справа вже вирішена й покупця брат знайшов, — нервує Ольга. — І річ навіть не в тому, що ці гроші пропадуть, що я позбуваюся спадку остаточно, бо брат на оренді живе, і квартиру мама з татом, звісно ж, залишать улюбленому синочку. Якщо взагалі не куплять її на його ім’я одразу…

— І якщо не витрусить він їх із тієї однокімнатної, коли треба буде новий борг віддавати, — перебиває Ольгу подруга.

— І це також. Але головне: от як, скажи, вони, дві немолоді й нездорові людини, житимуть в одній кімнаті? І як мені накажеш їздити до них на інший кінець міста, де Сергійко їм житло знайшов? Тут хоча б я могла прийти, якщо що.

Ольга мамі одразу сказала: якщо вони переїдуть в інший район, на її допомогу можуть не розраховувати, якщо брат їх витрусить з останнього житла, їй їх приймати теж ніде.

Мати губи підібгала:

— Синочок із нами так не вчинить. А догляд… що ж, помиратимемо самі, якщо ти не приїдеш, отже, доля така. Ми думали, що дочка, як у приказці, — «до кінця», але якщо так, що ж…

— Тобто мама ще й мене винною в цій ситуації робить, — засмучена Ольга. — Так, можна, звісно, впертися й виконати свою обіцянку, але як бути з власною совістю? Це у брата її немає, а мені як жити?

📝 Відгук від редакції
Іноді батьківська любов стає для однієї дитини подушкою, а для іншої — камінням, яке доводиться тягнути все життя. І найболючіше, коли ти жертвуєш своїм часом, а тебе ще й звинувачують у «нелюбові» за те, що ти не хочеш підтримувати чергову братову аферу.

Важко зрозуміти логіку батьків, які вкладають останні сили та гроші в ту дитину, яка їх виснажує.

Чи вважаєте ви, що Ольга має право остаточно відмовити батькам у допомозі, якщо вони свідомо йдуть на цей ризикований переїзд? Цікава думка збоку.