Уяви: я тут, на дачі, зовсім сама. До мене в гості приїжджає найкраща подруга, а за компанію привозить свого симпатичного розлученого брата. Потім подрузі раптом «терміново» треба по справах, вона їде, а я спокійнісінько залишаюся ночувати в хаті з цим чужим тобі мужиком. Увечері ми з ним мило п’ємо ігристе біля каміна, а зранку він у самих лише плавках по-хазяйськи розгулює нашим газоном і засмагає пліч-о-пліч зі мною. Ну?! Якою б була твоя реакція, га

— То виходить, ти на дачу цими вихідними не їдеш? — Только зазирнув до кімнати, нерішуче переминаючись із ноги на ногу біля порога.

— Звісно ж, ні! — я рішуче клацнула мишкою, згортаючи на екрані чергову нескінченну таблицю. — Тольку, ну ти ж сам бачиш, який у мене завал на роботі. Кажу ж тобі, геть нічого не встигаю!

Мені треба кров з носа підготувати два звіти по нових об’єктах, бо інакше в понеділок Антон Сергійович мене просто живцем з’їсть і не подавиться. Тим паче, Матвійкові ж завтра з самого ранечку на тренування. Хто ж його туди повезе, як не я?

— Ну так… — протяжно зітхнув чоловік. — Це що ж виходить, я знов там цілі вихідні сам-один куватиму, як та зозуля?

— А тобі вже так гірко від того? — іронічно примружилася я. — От приїдеш зараз, попораєшся трохи в садку до вечора, а далі що? Візьмеш собі з холодильника крижаного пінного, завалишся на диван перед телевізором у повній тиші та святому спокої. То що, тебе вже починати жаліти, чи ще трохи почекати?

Только на якусь мить глибоко замислився, і на його обличчі повільно, наче сонце з-за хмар, розпливлася хитра задоволена посмішка.

— А знаєш, у цьому таки щось є, — по-філософськи підмітив він. — Гаразд, бджілко ти моя трудяща, не буду тобі заважати. Поїхав я, поки на виїзді з міста тягучки не зібралися.

Десь за пів годинки я почула, як під вікнами знайомо завурчав мотор нашої «ластівки» — то мій Анатолій помчав назустріч своєму довгоочікуваному дачному спокою.

У квартирі вмить запанувала така бажана тиша.

Наш Матвійчик, щойно прибігши зі школи, вхопив на кухні найбільше яблуко й надійно забарикадувався у своїй кімнаті. Звідти долинало лише приглушене бахкання чергової комп’ютерної стрілялки — якісь вибухи та емоційні вигуки.

«От і чудово, — з полегшенням подумала я, заварюючи собі велике горнятко міцної запашної кави. — До вечері ще зо три години, встигну гори звернути!»

Та тільки-но я з головою поринула в непролазні хащі першого звіту, як телефон на столі нервово завібрував. На екрані засвітилося: «Антон Сергійович (Керівник)».

— Так, Антоне, уважно слухаю, — бадьоро відповіла я, звично притискаючи слухавку плечем до вуха.

— Діаночко, радосте моя, як там у тебе успіхи на трудовому фронті?

— Та все йде за планом. Думаю, за вихідні встигну розгребти обидва об’єкти. За перший вже міцно взялася.

— Ой, чекай-но, не жени коней! — радісно перебив він. — Маю хороші новини. Щодо другого звіту в нас поки що відбій. Партнери тільки наступного тижня оновлені цифри надішлють. Тож поки можеш відкласти його вбік і не марнувати своїх вихідних.

— Та ви що? Серйозно?! Оце так розкішна новина, Антоне! То виходить, у мене все-таки знайдеться час на відпочинок?

— Авжеж, Діано, відпочивай, маєш повне право. Але перший звіт, будь ласочка, до завтрашнього ранку скинь мені на пошту — ми по ньому вже всі терміни провалюємо, просто горимо.

— Обов’язково зроблю! Не хвилюйтеся, все буде в найкращому вигляді!

Поклавши слухавку, я ще кілька хвилин сиділа, замріяно дивлячись у вікно. Слухайте, якщо я зараз добренько напнуся і доб’ю цей перший звіт за вечір, то завтра…

Завтра ми з Матвійком цілком спокійно можемо зробити сюрприз і нагрянути до нашого татуся на дачу! От тільки збігаємо зранку на те його карате, і все — ми абсолютно вільні птахи.

Від таких думок робота пішла як по маслу. Вже о десятій вечора я з переможним кліком відправила готовий файл Антону і з абсолютно чистим сумлінням закрила свій робочий ноутбук.

А наступного ранку, саме коли я натхненно смажила пухкі сирники на сніданок, озвався телефон.

Телефонувала мама. Вони з татом мешкали аж на іншому кінці міста, у приватному секторі, тож бачилися ми, на жаль, далеко не так часто, як того хотілося б.

— Діаночко, привіт, доню! Ви де там? Удома? — мама, як завжди, щебетала швидко й енергійно.

— Удома, мамо. Только ще вчора на дачу поїхав, а ми з Матвійком якраз снідаємо сирниками.

— Ой, як же ж це чудово збіглося! — щиро зраділа вона. — Ми тут із батьком десь за годинку якраз повз ваш будинок проїжджатимемо — до будівельного гіпермаркету зібралися. То хотіли нашого Матвійка до себе в гості забрати аж до завтра. Віддаси нам онука на вихідні?

— Звісно ж, віддам із превеликою радістю! Матвійчик зараз тільки на тренування збігає, а після нього — він цілком і повністю у вашому розпорядженні.

— Домовилися! Тоді чекайте, скоро будемо.

Я відключила виклик і переможно скинула руки до стелі, ледь не пританцьовуючи.

Та це ж справжнісінький подарунок долі! Син буде прилаштований під надійне й любляче крило бабусі з дідусем, а я… А я поїду до свого Толька. Сама. Зовсім одна!

В уяві миттю закрутилися солодкі картинки: ось я тихенько приїжджаю на дачу, мій чоловік у старенькій вицвілій футболці щось там порається біля розсади, а тут з’являюся я — красива, закохана, скучила страшенно, ще й з повним пакетом усяких смаколиків.

У нас же з ним, правду кажучи, вже сто років не було нормального романтичного вечора!

Такого, знаєте, щоб без дитячого галасу, без нервової перевірки домашніх завдань і оцього вічного: «Ма-а-ам, а де мої шкарпетки?». Справжнісіньке побачення на лоні природи!

У солодкому передчутті цієї «таємної втечі» я швиденько зібрала малого.

Залишивши сина в спортзалі та попередивши тренера, що після заняття його забере дідусь, я мало не підстрибцем полетіла додому. Треба ж було чепуритися!

Вивудила з надр шафи зручні, але дуже симпатичні світлі літні штани та легку блузку соковитого персикового кольору. Крутнулася перед дзеркалом: очі так і виблискують, на щоках — здоровий рум’янець.

Ну просто квітка!

У простору сумку покидала найнеобхідніше. Сонцезахисний крем — це святе! Сонце хоч і лагідне, весняне, але припікає вже зовсім по-дорослому, а в мене шкіра ніжна, згоряю на раз-два.

Дорогою заскочила в наш супермаркет і хутко наповнила кошик: пляшечка вишуканого білого напівсолодкого, ніжний сир із білою пліснявою, пакунок великих королівських креветок і трохи свіжих фруктів.

У голові вже малювався той ідеальний вечір: золотий захід сонця, ми сидимо вдвох на нашій затишній веранді, і нам абсолютно нікуди не треба поспішати. Настрій був просто феєричний — такий шалений драйв, ніби я знову юна дівчинка і їду на своє найперше побачення.

На зупинку я прийшла з усмішкою від вуха до вуха. На дачу своїм ходом я не вибиралася вже, мабуть, років зо п’ять — усе автівкою та автівкою. А тут — ціла пригода!

Приміський автобус підкотив забитий завзятими дачниками під самісіньку зав’язку.

Я сяк-так протиснулася в салон і примостилася між двома говіркими жіночками в яскравих панамках.

Усю дорогу я чемно й з цікавістю вислуховувала поради цих добродушних пані щодо того, як правильно підживлювати помідори та боротися з попелицею.

Це було так щиро, так по-домашньому затишно, що я остаточно розслабилася і налаштувалася на прекрасний відпочинок.

Випурхнувши на своїй зупинці, я бадьоро покрокувала знайомою ґрунтовою дорогою.

Все уявляла, як зараз навшпиньках зайду на подвір’я, тихенько підкрадуся до свого Толька зі спини, ніжно закрию йому очі долонями і прошепочу щось романтичне…

Але варто було мені лише прочинити нашу хвіртку, як усі мої рожеві фантазії луснули в одну мить, наче та мильна бульбашка.

Посеред нашого ще не до кінця скошеного газону красувалися два розкладені шезлонги. На одному, закинувши ногу на ногу й ліниво потягуючи щось із високого скляного келиха, по-панськи розвалився мій законний чоловік.

А на другому, буквально за пів метра від нього, солодко мліла під сонечком якась стороння дівуля.

На ній була настільки зухвало коротка спідничка й такий крихітний топік, що вони скоріше відкривали її принади, аніж хоч щось приховували.

Животик плаский, шкіра біла-білісінька — одразу видно, що ця цяця і гадки не має, з якого боку за ту сапу братися.

Вона заливисто реготала, відкинувши назад густе каштанове волосся, і кокетливо підставляла плечі сонячним променям. А мій Анатолій тим часом не зводив з неї масляних очей, захоплено розповідаючи якісь побрехеньки.

Кров миттю вдарила мені в голову, аж у скронях застукало.

— Та-а-ак, я щось не зрозуміла гумору! — дзвінко відрізала я, щойно переступивши поріг. — Анатолію, а це ще хто така?!

Чоловік аж підскочив на тому шезлонгу, ніби його оголеним дротом вдарило.

Заметушився, комічно намагаючись водночас і на ноги зіп’ястися, і кепку на лисині поправити, але якось сяк-так опанував себе.

— Діано?! Ти… а ти як тут опинилася? А це… знайомся, це Віра. Сестричка мого давнього товариша Павла. Пам’ятаєш Павлуся?

— Павлуся я прекрасно пам’ятаю, — крижаним тоном відрізала я, не зводячи погляду з цієї новоспеченої «сестрички». Та, до речі, навіть не ворухнулася, щоб підвестися, лише ліниво прикрила очі долонею від сонця, нахабно мене розглядаючи. — А сам Павлусь теж десь тут ховається?

Только відверто зам’явся, нервово потираючи потилицю.

— Та… розумієш, таке діло… він тут був. Ми вчора гуртом приїхали, шашлики замаринували, вогнище розпалили… Але ж його потім раптом терміново на роботу викликали.

— Он як. І давно він поїхав? Давно ви тут уже вдвох отак «прохолоджуєтеся»?

— Ну… ще вчора ввечері поїхав…

— Тольку, ти що, зовсім з глузду з’їхав?! Ти хочеш мені сказати, що ти з нею ночував тут?! Під одним дахом?!

— Я, звісно, перепрошую… — раптом подала свій тонкий голосок «сестричка», граційно піднімаючись на ліктях.

— А ти помовч, будь ласка! — різко обірвала я її. — Я зараз зі своїм законним чоловіком розмовляю, а не з тобою.

— Діаночко, ну ти чого завелася? — чоловік злякано замахав руками. — Це ж наша Вірочка! Ми ж із нею сто років знайомі, вона мені як рідна сестра, присягаюся здоров’ям!

І тут у мене в голові наче пазл склався.

Якось за вечерею він справді згадував цю саму Віру. Ще так дуже співчутливо розповідав, що вона, бідненька, нещодавно важко розлучилася. І від цієї згадки мене напружило ще більше.

— Тобто, по-твоєму, це абсолютно нормально — залишатися на ніч у порожньому будинку з чужою жінкою?! Та ще й під келишок-другий! Ти що, геть береги поплутав?!

— Ну а що тут такого кримінального? Ми ж не в одному ліжку спали! Я чесно ліг на дивані у великій кімнаті, а вона там собі, на другому поверсі…

— А те, що ця лялька й оком не змигне, як чужу сім’ю розіб’є! Ти ж сам мені казав — вона в активному пошуку, жінка вільна! А тут така казкова нагода підвернулася: дача, романтика, тиша, і братик так «абсолютно випадково» випарувався!

— Гей-гей, ану легше на поворотах! Сама ти курка міська! — таки не витримала Віра, рвучко підскакуючи з шезлонга.

— Я тобі ще раз повторюю: за-мов-кни! — я так різко розвернулася до неї, і, мабуть, вираз мого обличчя був настільки красномовним, що дівуля вмить проковтнула язика на півслові. — Ану швидко збирай свої манатки, і щоб за п’ять хвилин твого духу тут не було на моєму подвір’ї!

Віра розгублено зиркнула на мого чоловіка, відчайдушно шукаючи підтримки, але той лише винувато засопів і втупився очима в землю.

— А тепер ти, мій дорогий Анатолію, просто уяви собі таку картину, — я підійшла до нього впритул, боляче тицяючи вказівним пальцем йому просто в груди. — Уяви: я тут, на дачі, зовсім сама. До мене в гості приїжджає найкраща подруга, а за компанію привозить свого симпатичного розлученого брата. Потім подрузі раптом «терміново» треба по справах, вона їде, а я спокійнісінько залишаюся ночувати в хаті з цим чужим тобі мужиком.

Увечері ми з ним мило п’ємо ігристе біля каміна, а зранку він у самих лише плавках по-хазяйськи розгулює нашим газоном і засмагає пліч-о-пліч зі мною. Ну?! Якою б була твоя реакція, га?!

Мій благовірний аж засопів у дві дірочки від обурення.

Ой як не сподобався йому такий наочний приклад! Він тихо, але дуже наполегливо попросив Віру покинути територію. Та швиденько, мов ошпарена, згребла свої речі й накивала п’ятами.

Звісно ж, ніякої вимріяної романтики й побачення під зорями в нас того дня так і не вийшло.

Привезене напівсолодке я сердито сховала в найдальшу шафку — до кращих і спокійніших часів.

А сама мовчки перевдяглася і з головою поринула в дачні клопоти: полола, підв’язувала, поливала. Усі вихідні я демонстративно грала в мовчанку, не зронивши до чоловіка й слова.

Знаєте, десь там, дуже глибоко в душі, я, може, і вірила йому. Вірила, що між ними тієї ночі справді нічого такого не було. Мій Только, попри всі його чоловічі витребеньки, за своєю натурою людина чесна, та й трохи занадто неповороткий він для таких хитрих зрад.

Але ж залишати такі витівки безкарними я категорично не збиралася!

Щоби я ще хоч раз відпустила його самого на дачу, поки по світу бродять отакі «Павлусеві сестрички» в мініспідничках? Та ніколи в житті! Відтепер — тільки разом.

Або взагалі ніяк.

Ось таку дещо кумедну, але водночас дуже життєву історію надіслала нам наша постійна читачка, а ми лише дбайливо підкоригували її, щоб поділитися з вами. Як кажуть у народі: «Довіряй, але завжди перевіряй, бо береженого й Бог береже».

Цікаво, а як би ви відреагували на такий дачний «сюрприз» від чоловіка — влаштували б гучний скандал чи повірили б у казочку про невинну ночівлю?