В маршрутці з банками, повними борщу та усілякої смакоти, їхати було незручно. Але дві зупинки — хіба то відстань для люблячої матері? Ольга Миколаївна вважала це своїм святим обов’язком. — Ось, мої дорогенькі! Наготувала, все свіженьке, їжте на здоров’я! — розчервоніла з морозу свекруха викладала з бездонної сумки свій кулінарний арсенал

— Аліночко, та я ж допомогти приїхала! — щебетала свекруха, вже перевдягаючись у свій «парадно-вихідний» домашній халат, який завбачливо прихопила з собою.

Аліна розгублено позадкувала вглиб квартири під енергійним натиском Ольги Миколаївни. Здавалося, ця жінка заповнила собою весь простір їхнього крихітного передпокою. Чоловік, Марко, ще солодко спав — на годиннику лише пів на дев’яту, законний вихідний.

Аліна та Марко — молодята, лише тиждень як відгуляли весілля. Люди вони вже не діти, обом по двадцять вісім, мають освіту, працюють. На час «медового місяця» взяли відпустки, мріяли побути удвох, насолодитися тишею та одне одним. Та з насолодою поки що не складалося.

Мама Марка, Ольга Миколаївна, над сином трусилася, як над писанкою. Жила вона сама. Точніше, до весілля жили вони з Марком, а коли він привів Аліну знайомитися (до речі, невістка їй одразу припала до серця), то Ольга Миколаївна, сяючи від щастя, урочисто оголосила: у неї є квартира, що дісталася у спадок від сестри.

Колись вона її здавала, потім вирішила, що годі, зробила ремонт, і відтоді помешкання стояло пусткою — чекало, доки Марко одружиться.

Почувши це, Марко тоді зніяковів і спробував заперечити, що давно хотів би жити окремо, але…

Ольга Миколаївна навіть слухати не стала! Заявила, що негоже парубкові самому сичем сидіти. Потрібен хтось, хто б затишок створював. А їй одній на дві хати не розірватися, тому й добре було, що син під боком. Але тепер!

Тепер у нього є дружина, і мати може зі спокійною душею передати свій скарб у надійні руки.

— Я така рада, доню, що син обрав саме тебе! Дуже ти мені люба, — розчулено казала майбутня свекруха, змахуючи сльозу.

Чим саме вона так сподобалася мамі Марка, Аліна не зовсім розуміла, але тішилася, що стосунки склалися одразу.

За місяць вони розписалися. Квартира була наче лялечка: кухня, техніка, меблі — все є.

Залишалося тільки перевезти особисті речі. Мама неусипно контролювала цей процес, наче генерал на плацу.

Жінка вона була неймовірно енергійна: після роботи встигала і вдома лад навести, і наготувати, і до молодих помчати.

Звісно ж, не з порожніми руками.

В маршрутці з банками, повними борщу та усілякої смакоти, їхати було незручно. Але дві зупинки — хіба то відстань для люблячої матері? Ольга Миколаївна вважала це своїм святим обов’язком.

— Ось, мої дорогенькі! Наготувала, все свіженьке, їжте на здоров’я! — розчервоніла з морозу свекруха викладала з бездонної сумки свій кулінарний арсенал.

Аліна ж саме дві години чаклувала біля плити. Їй так хотілося вразити чоловіка домашньою печенею та голубцями. Вона старалася, вкладала душу, ще якихось десять хвилин — і вечеря була б на столі. Марко чекав, сидячи перед телевізором.

Йшов третій день їхнього сімейного життя. Вони разом ходили на базар, вибирали продукти, Марко навіть чистив картоплю, поки Аліна не відправила його відпочивати.

І ось, коли аромат уже лоскотав ніздрі, у двері подзвонили. Приїхала “доставка” від мами.

Марко, відчинивши двері, спершу отетерів, а потім зрадів — зголоднів він добряче. Свекруха по-хазяйськи пройшла на кухню, дістала тарілки, налила свій борщ, поставила в мікрохвильовку. Далі на стіл полетіли хліб, салат у лоточку, пиріжки…

— Усе, як ти любиш, синку, сідай, — лагідно припрошувала Ольга Миколаївна.

Аліна так і застигла з кришкою від каструлі в руці, не знаючи, що сказати.

— А… я ж… ось, печеня… Вона зараз буде готова, з хвилини на хвилину, — розгублено промовила вона.

— Нічого, дитино, — відмахнулася свекруха, не відриваючись від накладання їжі синові. — Потім поїсте, завтра! Я ж знаю, як важко на початку господарювати. От, вирішила підсобити.

До Аліниної печені та голубців діло того вечора так і не дійшло. Марко так наївся маминого, що ледве дихав, ще й на сніданок лишилося.

«І як вона тільки дотягла це все?» — дивувалася про себе Аліна, ковтаючи образу. Було до сліз прикро. Так, вдома вона готувала рідко, частіше мама, але ж тут вона так старалася! А Марко… Він навіть не заступився. Хоча, що він міг? Мама ж із добрими намірами…

Аліна їла свою стряпню сама. А потім Ольга Миколаївна привезла ще.

А у вихідний вона з’явилася ні світ ні зоря, палаючи бажанням допомогти з прибиранням.

— Я ж тільки вчора мила підлогу, Ольго Миколаївно, — ледь не плачучи, шепотіла Аліна, підтискаючи босі ноги. Вона вискочила з ліжка на звук дверей, ледве встигнувши накинути халат.

Марко ще додивлявся сни. Не відчинити було неможливо — у свекрухи були свої ключі. Одного разу вона вже зайшла без дзвінка і зовсім не знітилася, заставши молодих у спальні.

Добре, що двері були причинені й Аліна встигла пірнути під ковдру…

— Погано мила, значить. Он, бачиш, розводи проти сонця? Треба інший засіб брати. Не журися, доню, не святі горшки ліплять. Я тебе навчу, — повчала Ольга Миколаївна, наливаючи воду в таз. — А як діточки підуть, то підлога має бути така чиста, щоб з неї їсти можна було! Вони ж повзатимуть!

Все це тиснуло неймовірно. Проте факт залишався фактом: квартира належала свекрусі. Вона мала повне право приходити. Так переконувала себе Аліна, хоча розуміла: добром це не скінчиться.

А от Марка раптові візити матері, схоже, зовсім не бентежили.

— Я не можу її вигнати, Аліно. Я все розумію, але орендувати житло — це не варіант. Гроші на вітер… Є своя квартира, живи й радій!

— А я не радію. Зовсім, — відрубала Аліна.

Чесно кажучи, Марко не одразу втямив, що саме не так. «Жіночі примхи, — думав він. — Як у них все складно…». Але згодом Аліна таки змогла пояснити, що почувається у власному домі як у гостях.

Вона запропонувала переїхати на орендовану квартиру — бажано в інший район.

— Вибач, але інакше ми просто розлучимося, — тихо, але твердо заявила вона.

Марко почухав потилицю. Мама продовжувала їздити майже щодня: варила, мила, прала.

Ніби ж допомагає… Але, дивлячись на змарнілу дружину, він пообіцяв подумати.

Думав він довго. Бачачи, що чоловік не наважується на розмову з матір’ю, Аліна вирішила діяти жіночою хитрістю.

— Ольго Миколаївно! Як же чудово, що у вас нарешті відпустка! — щебетала Аліна у слухавку наступного ранку. — Ой, виручайте! Привезіть, будь ласка, завтра вранці млинців з м’ясом для Марка, а мені — з сиром, тільки домашнім!

А ще котлеток на обід. І той ваш фірмовий зелений борщ, бо в мене так смачно не виходить… Нам так пощастило з вами!

Спасибі вам величезне! Ой, ледь не забула: Марко ще салатик просить, олів’є. Каже, я овочі не так ріжу, а у вас — ну просто пісня! Цілую, обіймаю, чекаємо з самого ранку!

Аліна поклала телефон на тумбочку і, усміхаючись, відкинулася на подушку.

«Як же добре! — думала вона, солодко потягуючись. — Готувати не треба. Все принесуть, подадуть. Прибирати теж не треба! Краса…»

…Дзвінок Марку пролунав за дві хвилини.

— Марку! Це що таке?! Так діло не піде! — гримала Ольга Миколаївна у слухавку. — Поговори з Аліною. Я вам не дівчинка на побігеньках — із сумками через усе місто тягатися! Всьому є межа!

Марко саме повертався з магазину. Зупинившись біля під’їзду, він слухав мамині претензії, а кутики його губ мимоволі повзли вгору.

— Аліна твоя геть розлінилася! Я її не впізнаю. Була ж хороша дівчина, а тепер на шию вилізла і ніжки звісила! Ти їй поясни, що в мене і свої справи є, окрім як обслуговувати безруких молодих господинь! Млинці їй! З сиром! Хай сама смажить! Бозна-що коїться!

Мама спересердя кинула слухавку.

Марко сховав смартфон у кишеню, дістав магнітний ключ і відчинив двері під’їзду.

— Ну, Алінко, ну лисичка! — тихо сміявся він собі під ніс. — Зробила хід конем…

— От шибеник малий! — бідкалася Ольга Миколаївна через місяць у телефонній розмові з сином. — Тут калюжа, там калюжа… Диван погриз, штору пожував… А продавець божився, що порода спокійна! Ну що робити? Сама захотіла, нема кого винити…

Свекруха зателефонувала похвалитися: завела цуценя.

Нікому вона не зізнавалася, що насправді їй було нестерпно самотньо без сина і вона не знала, куди подіти свою невгамовну енергію. Але й бути «прислугою» для молодих їй гонор не дозволяв. Тож знайшла вихід.

— Молодець, мамусю! — відповідав Марко. — З собакою весело, тепер тобі точно нудьгувати ніколи буде.

— А хто казав, що я нудьгую? — одразу наїжачилася мати. — Ти там дивись мені, Алінку не ображай, вона в тебе золота. Приїду — перевірю!

Ольга Миколаївна розсміялася, а почувши тишу в слухавці (Марко аж завмер від такої перспективи), додала:

— Та не бійся, жартую я! Є в мене тепер ким займатися, виховувати треба малого…

Марко полегшено видихнув і, усміхнувшись, обійняв дружину, яка сиділа поруч і все чула. Аліна пригорнулася до чоловіка. Тепер у них справді все було добре.

Іноді, аби зберегти теплі стосунки, треба вміти вчасно і мудро вибудувати кордони. Адже, як кажуть у народі, любов до родичів найкраще вимірюється кілометрами, або ж… вмінням вчасно переключити увагу мами на щось (або когось) інше.

Любі читачі, а як у вас складаються стосунки з батьками вашої другої половинки: чи вдалося вам знайти ту золоту середину між допомогою та втручанням?