— Вам які пиріжки? — голосно питала з віконця вуличного кіоску продавчиня Маргарита. — Усі свіжі, сьогоднішні! Покупці товпилися біля вітрини кіоску «Гарячі пиріжки» і квапилися взяти товар хутчіше, поки не прийшов їхній автобус — поруч була зупинка

— Вам які пиріжки? — голосно питала з віконця вуличного кіоску продавчиня Маргарита. — Усі свіжі, сьогоднішні!

Покупці товпилися біля вітрини кіоску «Гарячі пиріжки» і квапилися взяти товар хутчіше, поки не прийшов їхній автобус — поруч була зупинка.

Маргарита відпускала пиріжки швидко, і незабаром усі покупці посідали на лавочку й стали дружно жувати, а деякі вже сідали у міський автобус, що підійшов.

Тут до кіоску підійшла школярка. Дівчинці було років дванадцять, і вона не так давно стала купувати тут пиріжечки після школи.

— Щось я раніше тебе не бачила. Як звати? — поцікавилася Маргарита.

— Наталя, — юна покупчиня усміхнулася. — А вас звати Марго, я знаю. Чула, як чоловіки на зупинці вас так називали.

— Ну, не Марго, а Маргарита Іванівна. Мені вже на пенсію скоро, — розсміялася продавчиня. — Це коли я молода була, мене так звали, і то не всі, а особливо наближені.

Жінка обперлася на прилавок і зітхнула, щойно простягнула Наталі пиріг із картоплею та сосиску в тісті.

— Що ж, вас у школі не годують хіба обідами? — Маргарита знову стала розпитувати дівчинку.

— Годують, — неохоче обізвалася Наталя. — От тільки я вже не сама. І треба декого погодувати, тому на обідах доводиться заощаджувати…

— Кого це тобі треба погодувати? — здивувалася Маргарита Іванівна, визираючи на вулицю.

— Та ось її… — Наталя вказала на великого кудлатого собаку, що сидів біля зупинки.

— Ах, її… — похитала головою продавчиня. — Так… Це наша безхатня Ліра. Так я її кличу, і теж іноді віддаю їй свої супи й бутерброди…

Собака з’явився на зупинці близько місяця тому. Наталя, що проходила повз до школи, щоранку бачила Ліру, яка вже жила тут, нікуди не йшла.

— А звідки вона взялася? — стала розпитувати дівчинка в Маргарити Іванівни.

— А хто ж її знає? Але якщо сидить тут, то, найімовірніше, поїхав її господар чи господиня, і не повернувся. А вона як відданий друг — чекає. От тільки як вона збирається зимувати — не зрозуміло. І нікому вона, мабуть, не потрібна. Якщо її не шукають… — із сумом говорила Маргарита Іванівна.

— Як це не потрібна? — зі сльозами в голосі відповіла дівчинка. — Вона мені потрібна…

Вона підійшла до собаки й віддала їй сосиску в тісті, а потім і половинку свого найнедорожчого пиріжка — з картоплею.

Ліра з апетитом з’їла, а точніше, проковтнула сосиску, і завиляла хвостом дівчинці, як своїй добрій знайомій.

— Так ти й сама схуднеш, і собаці такої подачки мало… — похитала головою продавчиня. — Мати-то знає про твоє голодування?

— Ні, але про собаку я їй говорила. Просила, щоб ми її взяли до себе. Але в нас є малюк, мій братик, мамі ніколи вовтузитися із собакою, вона у відпустці по догляду за дитиною. І квартира в нас маленька, великому собаці ніде поміститися… — із хвилюванням розповіла дівчинка.

— Далеко ти живеш? — запитала Маргарита.

— На Вокзальній, у триповерховому будинку, — відповіла Наталя. — Зовсім поруч.

— Так ми ж сусіди, — усміхнулася Маргарита. — А я в шестиквартирній двоповерхівці, на першому поверсі. Двори в нас поруч. У вас багато діток, а в нашому майже одні старенькі живуть. Ось і я з літньою мамою живу. Їй уже вісімдесят років. Скоро й мені на пенсію…

Тут Маргарита стала відпускати свій запашний і смачний товар, і Наталя, ще трохи посидівши із собакою, пішла додому.

Наступного дня дівчинка знову купувала після школи пиріжки для себе і Ліри.

— Ні, ну так не можна більше! Ти так довго не протягнеш. Собаку й я трохи годую, і буває, люди кинуть шматочок пирога зі співчуття… Але давай ось що зробимо, — запропонувала Маргарита. — У нас із мамою в кінці двору є сараї, як у всіх жителів нашого будинку. Можна там тримати нашу Ліру, якщо сарай трохи утеплити, і прилаштувати до нього вольєр.

— Правда? І ви заберете Ліру? — зраділа дівчинка.

— Треба спочатку все зробити для її зручності. Але без тебе мені не обійтися. Я ж працюю по дванадцять годин через день, і мені із собакою гуляти ніколи, а її виводити на прогулянки треба обов’язково, щоб вона не почувалася арештантом, розумієш? — Маргарита серйозно подивилася на дівчинку.

— Я згодна! Скажу татові, і він допоможе утеплити ваш сарай, і зробити вольєр! — пообіцяла Наталя.

— Якщо так, то питання з улаштуванням Ліри, можна сказати, вирішене! — кивнула продавчиня. — До речі, сітка в нас є для вольєра. Свого часу збиралися ми будувати вигул для курей, та мати стала хворіти, ось і передумали курей заводити. Нехай хоч для собаки згодиться!

Наталя додому як на крилах летіла. Їй вдалося умовити батьків на допомогу в будівництві вольєра.

Останньою краплею стало те, що Наталя зізналася, що не обідає в школі, щоб заощаджувати гроші для собаки.

У перший же вихідний тато Наталі, Федір, пішов до Маргарити Іванівни й отримав від неї ключі від сараю та всі повноваження, щоб улаштувати там утеплення всередині на зразок великої будки і вольєра для Ліри біля сараю.

Наталя тріумфувала, коли два вихідні дні вся сім’я допомагала батькові своєю присутністю біля сараю Маргарити Іванівни. Сиділа поруч на табуреті й мама Маргарити — Ніна Степанівна, старенька вісімдесяти років. Вона милувалася братиком Наталі, з яким мама вийшла на прогулянку.

За тиждень вольєр і тепле приміщення в сараї було готове.

Тато докупив пінопласту, шурупів, і запросив на допомогу сусіда дядька Андрія, у якого був інструмент у гаражі, і досвід будівництва.

Справа залишалася за малим: запросити Ліру в новий дім. Тато купив собаці новий нашийник і повідець, і вони разом вирушили до зупинки.

Ліра, як і раніше, лежала під високою тополею і дрімала. Побачивши Наталю, вона підвелася й завиляла хвостом, чекаючи частування.

Наталя подала їй шматок ліверної ковбаси, і собака тут же її з’їла, дивлячись на дівчинку з вдячністю. Потім Наталя з татом наділи Лірі новий нашийник, і взявши її на повідець, повели до сараю Маргарити.

Ліра іноді зупинялася, і доводилося манити її наступним шматочком ковбаси. Так і привели її тато й Наталя на подвір’я. Біля сараю вже стояли Маргарита Іванівна та її мама.

Усі посміхалися, ласкаво називали собаку на ім’я, гладили. Але Ліра була обережна: озиралася, нюхала повітря, і дивилася на Наталю запитально.

Коли її ввели у вольєр, Наталя сіла на пеньок біля входу й майже годину сиділа поруч із собакою, щоб Ліра трохи звикла до нового місця. Увійшла у вольєр і Маргарита Іванівна.

— Ось що, — сказала вона Наталі, — тобі пора додому. Уже вечоріє. Ми з мамою вирішили сьогодні взяти Ліру до себе, нехай вона не почувається самотньою. Ми постелили їй у передпокої килимок, там вона й спатиме. У мене завтра вихідний, і я побуду з нею, і собака до мами звикне.

Так і вирішили. Наступного ранку Наталя спеціально йшла до школи повз вікна Маргарити Іванівни.

Там було тихо й спокійно. Ледве висиділа Наталя уроки, і насамперед прибігла до своїх добрих знайомих.

Маргарита Іванівна відчинила двері:

— Заходь, люба. І одразу скажу: у нас усе чудово!

Наталя побачила Ліру, що йшла з кухні. Собака зраділа дівчинці й підійшовши, лизнула її в руку. А Наталя помітила, що боки собаки помітно округлилися.

— Та-ак, — розсміялася Маргарита Іванівна, — мама раз у раз балує Лірочку їжею. Я їй кажу, що не можна так, а вона шкодує її.

— Звісно! — заступилася за собаку Ніна Степанівна. — Скільки ж їй голодувати довелося!

— Разом із Наталею! — додала Маргарита.

Дівчинку повели в кухню й почастували смачною шарлоткою з чаєм.

— І тебе треба теж відгодовувати, добра душе… — говорила Ніна Степанівна, підкладаючи дівчинці другий шматочок пирога.

Після чаю Наталя повела Ліру гуляти. І лише за годину повернула собаку вже схвильованій Ніні Степанівні.

— Ми стільки пройшли! І парком, і нашими дворами, і до школи й назад! — розповідала Наталя. — Ліра чудово ходить на повідку, не тягне, не поспішає, і не реагує на чужих собак. Вона розумниця!

Потім Наталя й Ніна Степанівна відвели Ліру у вольєр, і старенька із задоволенням сиділа там із собакою понад годину, гріючись на осінньому сонечку.

Завели Ліру додому лише ввечері, до вечері, і залишили в передпокої ночувати.

Так і стали виводити її вдень до сараю, де Ліра швидко освоїлася, стала ховатися в будці, якщо підіймався вітер або починав мрячити дощик. А вночі бабуся не могла заспокоїтися, якщо Ліри не було вдома.

— Ну, собака — найрозумніша, — не могла нахвалитися Ніна Степанівна. — Мабуть, у хороших руках була… І куди її господарі поділися?

— Та що тепер про це говорити, мамо. Хіба вона скаже? — гладила Ліру Маргарита. — Я радію, що ти стала з нею довго гуляти на вулиці, дихати. А раніше й виходити лінувалася.

— І я теж люблю з нашою Лірою гуляти, — додавала Наталя. — І ми так подружилися!

Іноді з Наталею виходила прогулювати собаку й мати дівчинки. Вона тепло одягала малюка, і посадивши сина у візочок, ішла поруч із донькою та Лірою парком, милуючись, як дівчинка радіє грі із собакою, і як Ліра слухає її.

Ще сім років, до глибокої собачої старості прожила в Маргарити чудова лагідна Ліра. На морози собаку добрі жінки брали додому, добре годували.

Ліра стала навіть трохи повненькою, шерсть її блищала на сонечку, і Наталя з братиком Андрієм любили гуляти з нею, і навіть без повідка собака від дітей нікуди не йшла.

Ніна Степанівна так полюбила собаку, що дуже горювала, коли Лірочки не стало. Але втіхою їй стали Наталя з братцем Андрієм.

Немов до рідних онучат звикли жінки до сусідських дітей, хоча й були в них свої онуки та правнуки в передмісті, і навідували їх.

Але Наталя й Андрій стали близькими й майже рідними, завдяки спільній добрій справі — порятунку дворняги…

Ось такі прості, але щирі історії трапляються поруч із нами. Співчуття маленької дівчинки, допомога добрих сусідів, і ось уже самотній собака стає членом родини, а сусіди — майже рідними людьми.

Іноді, щоб світ став добрішим, достатньо лише одного пиріжка і великого серця. Ця Ліра справді поріднила людей.

Чи не здається вам, що спільні добрі справи — це найкращий спосіб подружитися із сусідами?