— Ваню! Іванко! Ти живий? — вона гладила його обличчя тремтячими руками, відкидаючи вбік яблука, що розкотилися травою. — Скажи хоч слово! Іван Тимофійович розплющив очі, скривився від болю. — Живий, куди я дінуся… Тільки ногу, здається, вивернув. Сильно пече

— Вісімдесят два роки, а все туди ж! Вона ж вдова, вільна птаха! От і прилипла, як реп’ях до кожуха! А ти й радий, усміхаєшся на всі зуби! Я ж усе бачила!

— Та що ти бачила, Олю? — дивувався Іван Тимофійович. — Ми просто гомоніли. Вона книжку мені дала, брав у неї почитати. От і все.

Підморозило так, ніби хтось за ніч пройшовся селом зі срібним пензлем: торкнувся дахів, пожухлої трави вздовж парканів, дерев’яних східців ґанку.

Ольга Семенівна, крекчучи та тримаючись за поруччя, спустилася в двір, загорнулася щільніше в хустку від ранкового холоду. З губ зірвалася перша за день хмаринка пари.

Жовтень видався студеним, і її старі кості відчували наближення зими краще за будь-яких синоптиків.

Двері хати знову скрипнули, і на ґанок вийшов Іван Тимофійович. П’ятдесят три роки разом — майже ціле життя. Зараз вона на нього й не глянула, стояла, відвернувшись до яблуні, гілки якої під вагою пізніх плодів гнулися до самої землі.

— Треба б уже зібрати, — пробурчав чоловік, звертаючись ніби й не до неї, а до самого себе. — Притисне вночі морозом — пропадуть.

Вона не відповіла. Третій день мовчала — відтоді, як побачила його біля сільмагу з Вірою Микитівною, колишньою вчителькою. Стояли вони, про щось гомоніли, і Віра все всміхалася, торкалася Іванового рукава, а він і не відсторонювався.

Ольга Семенівна тоді пройшла повз них, згорбившись і насунувши хустку на самі очі, ніби не помітила. А вдома вибухнула така гроза, що Іван Тимофійович тільки руками розводив.

— Знаю я ці ваші книжки! — не вгамовувалася вона тоді. — Того вона так і витріщалася, руки до тебе тягла! Книголюби знайшлися! Сором на все село, на старості літ!

Іван Тимофійович тоді лише знизав плечима й пішов на лаву під хатою, де й просидів до сутінків.

Відтоді в хаті оселилася тиша.

Учора донька Надія приїжджала. Питала, що сталося, чому мати з кам’яним обличчям сидить, а батько тільки зітхає. Але ніхто не зізнався.

— Погода міняється, — буркнув батько. — У матері все тіло ломить, от вона й не в дусі.

А зараз він дивився, як дружина ходить навколо яблуні, підбирає падалицю. У кожному її русі відчувалася втома — не стільки від літ, скільки від того тягаря, що ліг на серце.

— Полізу яблука знімати, — мовив Іван Тимофійович. — А ти кошик подай.

Вона наче й не чула. Випрямилася, притримуючи поділ фартуха з яблуками, і пройшла повз нього до хати, не піднімаючи очей.

— Ну й нехай, — пробурчав він. — Сам упораюся.

Він почав видиратися по драбині. Вона була стара, розсохла, гойдалася на нерівній землі. Іван Тимофійович дістався середини, почав тягнутися до плодів, ховаючи їх за пазуху старої куфайки. Пальці слухалися погано, діло йшло повільно.

Ольга Семенівна висипала яблука в таз на веранді й повернулася з кошиком. Мовчки поставила його біля драбини й знову відійшла до паркану, вдаючи, що дуже зайнята.

— Олю, — покликав він, не обертаючись. — Підійди-но. Візьми яблука, бо за пазухою місця немає, а тут ще багато.

Вона не поворухнулася.

— Чуєш, Олю! Ну що ти як маленька дитина? Третій день ні пари з вуст. Що я такого зробив? З людиною поговорив? Та я з половиною села щодня вітаюся.

Ольга Семенівна тільки плечима знизала. Чоловік спересердя крутнувся на драбині, намагаючись зазирнути дружині в обличчя.

— От же ж характер! Я ж пояснив: книжку віддавав. «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», між іншим. Хороша книжка. Віра Микитівна — вчителька, у неї вся класика української літератури є. Що ти собі навигадувала?

Ольга Семенівна обернулася, хотіла вже щось різке відказати — та так і заціпила. Словно в уповільненій зйомці вона побачила, як стара драбина починає хилитися, поперечина під ногами чоловіка з тріском ламається…

І він, безпорадно змахнувши руками, летить донизу.

— Іване! — скрикнула вона, кидаючись до нього.

Глухий удар, стогін. Ольга Семенівна впала на коліна поруч.

— Ваню! Іванко! Ти живий? — вона гладила його обличчя тремтячими руками, відкидаючи вбік яблука, що розкотилися травою. — Скажи хоч слово!

Іван Тимофійович розплющив очі, скривився від болю. — Живий, куди я дінуся… Тільки ногу, здається, вивернув. Сильно пече.

Вона допомогла йому сісти, потім — підвестися. Він спирався на неї всією вагою, а вона, маленька, згорблена, тримала його міцно, як ніколи.

— Ой, горе ти моє, — причитала вона, ведучи його до хати. — Скільки разів казала: купи нову драбину! А ти все гроші жалів! От і зекономив!

— Та не гроші я жалів, — крізь зуби відповів він. — Думав, ще послужить…

Посадила його на диван, допомогла зняти чобота. Кісточка вже почала набрякати й синіти.

— Зламав, мабуть? Треба в лікарню. Піду подзвоню Надійці, нехай приїде, відвезе нас у район до лікаря. Ану ж перелом? Будеш на старість кульгати?

Вона заметушилася, шукаючи телефон, до якого все ніяк не могла звикнути. Іван Тимофійович спостерігав за нею, і попри біль, на його вустах з’явилася слабка усмішка.

— От і заговорила, — тихо мовив він. — А то все мовчала…

Ольга Семенівна зупинилася, притиснувши телефон до грудей. Очі її раптом зволожилися, обличчя стало по-дитячому винуватим.

— Винна я, Ваню… Наговорила тобі тоді… А тепер от злякалася. Думала, все, убився ти.

— Я міцний, — усміхнувся він. — Мене так просто не звалиш.

— Не кажи так, — вона похитала головою. — Роки наші які… Ми вже на цьому світі затрималися. Он скільки однолітків наших уже на цвинтарі спочивають.

Вона взяла його за руку, і він обережно стиснув її долоню.

— Ваню, а ти правда тільки книжку брав? — запитала раптом зовсім тихо.

— Правда, Олю. Я ж тобі одразу казав. Он вона, на полиці стоїть, затерта така. Можеш сама перевірити.

Вона глянула на полицю, де й справді виднівся корінець старої книги. Потім знову повернулася до чоловіка.

— Просто я бачила, як вона всміхалася тобі. Як за руку брала. І мені так прикро стало, так гірко… Ніби я вже й не жінка зовсім, а так — тінь якась. Ніби ти для мене вже й слова лагідного не знайдеш, а для неї — будь ласка.

Іван Тимофійович подивився на неї з невимовним подивом.

— Олю, що ти таке верзеш? Яка тінь? Ти ж дружина моя, п’ятдесят три роки під одним дахом. Скільки всього пройшли: і діти, і онуки, і горе, і радість… Хіба я можу на когось іншого дивитися?

— Та ти поглянь на нас, Ваню, — сумно всміхнулася вона. — Я ж стара зовсім, зморщена, як те яблуко. Руки — як граблі, волосся сиве, та й те рідке. Якою молодою була — вже й не згадати.

— А я, думаєш, кращий? — зітхнув він. — Теж не красень. Лисий, живіт он виріс, зубів половини немає. Старий дід, та й годі. Але для мене ти, Олю, та сама дівчина, що й пів століття тому. Віриш чи ні?

Вона недовірливо глянула на нього: — Як це — та сама?

— А ось так. Дивлюся на тебе і бачу ту Олю, що коси до пояса носила, що на танці до клубу бігала. Що червоніла й очі ховала, коли я підходив. Для мене ти не змінилася, розумієш?

Вона заплакала — тихо, беззвучно, як уміють тільки старі люди. Сльоза повільно покотилася по зморшкуватій щоці.

— І я тебе, Іванку, таким самим бачу, — зізналася вона. — Як у молодості. Кучерявий, веселий, очі пустотливі… Найгарніший хлопець на все село був. Усі дівки заглядалися.

— Ну от бачиш, — усміхнувся Іван Тимофійович. — Значить, нам із тобою пощастило. Інші очима бачать старість та сивину, а ми серцем бачимо те, що нікуди не ділося. Те, що завжди було між нами.

Він спробував поворухнутися, але знову скривився від болю в нозі. — Ой, пробач, — схаменулася дружина. — Я тут розмовами тебе мучу, а про ногу й забула. Зараз Надійці наберу.

Вона принесла холодний компрес, приклала до набряклої ноги. — Так легше?

— З тобою завжди легше, — відповів він, дивлячись їй у вічі. — Тільки ти, Олю, більше так не роби. Не мовчи. Я ж як загублений ходжу, місця собі не знаходжу. Образив — скажи, поясни, за що. А то ж і з глузду з’їхати можна.

— Не буду, — вона покаянно кивнула. — Прости мені, Ваню. То дурість моя стареча. Приревнувала, сама не знаю чого.

Він погладив її руку: — Знаєш, а мені навіть приємно. Значить, досі ревнуєш. Значить, досі любиш свого старого.

— От ще придумав! — пирхнула вона, але в очах засвітилася ніжність. — П’ятдесят три роки разом. Звикла до тебе, як до власної руки.

Вона знову хотіла підвестися, але він її втримав. — Олю, а яблука… Треба ж зібрати. Скоро зовсім похолодає.

— Зберу, Ваню. От Надя приїде, до лікаря тебе звозимо, а тоді за яблука візьмуся. Не хвилюйся.

— Та я про інше… Драбина ж зламалася. Як ти їх дістанеш?

Ольга Семенівна замислилася на мить. — Знайду спосіб. Може, сусіда попрошу, або доня допоможе. Не переживай, головне зараз — твоя нога.

Він кивнув і заплющив очі. Біль трохи вщух, і його почало клонити в сон. А Ольга Семенівна сиділа поруч, тримала його за руку й думала про те, як нерозумно згаяла ці три дні на образу. Час же не повернеш. А його, того часу, у них залишилося не так уже й багато.

— Спи, Іванку, — прошепотіла вона. — Надя скоро буде. Все буде добре.

За вікном падали з яблуні останні плоди — важкі, налиті соком, осінні. Падали в траву з глухим стуком, ніби час відраховував свої неквапливі удари.

А в хаті було тепло й тихо. І обличчя двох старих людей були світлі та спокійні — ніби за своє довге життя вони нарешті зрозуміли щось дуже важливе. Те, що не вимовиш словами, але можна відчути лише серцем.

Отак воно і в житті: часом ми закриваємося в мушлі своїх образ, забуваючи, що кожна хвилина поруч із рідною людиною — то неоціненний скарб.

А як ви вважаєте, дорогі наші читачі, чи справді кохання має силу бачити крізь роки ту саму юну душу, чи це лише гарна втіха для тих, чия молодість залишилася далеко позаду?

Можливо, і у вашій родині були випадки, коли невелике нещастя допомагало зрозуміти велику істину?💞