Вчора, наприклад, вона Соню годувала картоплею з котлетою, а сама їла порожню картоплю. Тому що їй котлет уже не вистачило. Та й обід Оля сьогодні пропустила, казала, що роботи багато. Лише з’їла бутерброд з найдешевшим сиром

Стояла нестерпна спека. Серпень, схоже, і не здогадувався, що скоро осінь. Не збирався він здаватися. Для місцевих широт така спека в останній тиждень останнього літнього місяця була доволі аномальною.

Зазвичай, вже починаються дощі, стовпчик температури опускається нижче двадцяти градусів. А цього року (де це бачено?!) ще досі всі пляжі були забиті людьми.

Вода була тепла, а сонце гріло, як і в липні.

Усі були задоволені, окрім тих, кому випало насолоджуватися останнім літнім теплом у задушливому офісі. Кондиціонер, як на зло, зламався.

І хоч Віктору Васильовичу кожен вважав своїм обов’язком повідомити про проблему мінімум двічі, він удавав, що нічого не чув. Звісно, навіщо витрачатися на ремонт кондиціонера, якщо осінь не за горами?

— Ну й духота, — промовила Люба, обмахуючись якимись паперами. Напевно, дуже важливими. — Зараз би на річку… Пити холодний квас й насолоджуватися сонячним теплом.

— Ой, не сип сіль на рану, — подав голос Матвій, менеджер із закупівель. — У мене у друга відпустка, так він кожні п’ятнадцять хвилин мені скидає фотографії. На риболовлі він, бачте! На човнику катається! Заблокувати його, чи що…

Офісом прокотився смішок.

— А мені вже набридло це літо, — пробурчала Рената. Місцева красуня зараз була такого ж червоного кольору, як і її блузка. — Швидше б осінь. Я собі таке пальто купила…

— Слухайте! — підскочила Люба. — А що ми ниємо? Завтра вже п’ятниця, давайте гайнемо на всі вихідні на природу? Влаштуємо корпоратив, насолодимося свіжим повітрям, накупаємося за всі спекотні дні, які ми просиділи в офісі!

— А я за! — вимовив Матвій. — Візьму вудки, утру носа цьому Гришці! Нехай він мені тепер заздрить!

— Я теж не проти… Щоправда, жити в наметі й підтиратися лопухом мене не приваблює, — промовила Рената під сміх своїх колег. — Мої знайомі відкрили турбазу. Усе новеньке, свіженьке. Будиночки чудові! Поруч ліс, річка, та й розваги є. Лазня в наявності!

— Лазня — це добре, — подав голос Кирило, який, здавалося, весь цей час посилено працював. А, ні, теж лише робив вигляд.

— Ну так що, всі згодні? Я можу написати їм, усе уточнити.

— А ціна питання? — запитала Наталка. Не дарма вона була бухгалтером, гроші рахувати любила.

— Ну, це не так уже й дешево, але раз на рік же можна! Так я ще й знижку попрошу. За знайомство й за те, що ми такою величезною компанією приїдемо. Скільки нас виходить? Підійміть руки й одразу скажіть, хто буде з дружинами, чоловіками, дітьми й іншою живністю?

Рената всіх перерахувала, а на Олі, логістові, спіткнулася.

— А ти чого руку не підняла?

— У мене не вийде, вибачте, — через силу посміхнулася Оля. — Я б з радістю…

— І що в тебе за плани такі, що ти з колегами їхати не хочеш? — уточнила Рената. Почуття такту їй було мало знайоме.

— У мене ж донька до першого класу йде, усе докупити потрібно, на збори сходити… Загалом, ніяк.

— Фу, нудьга… Я думала, ти на побачення побіжиш! Час уже!

— Ренато! — штовхнула її Люба. — Відчепися від людини! Не всім же бути такою легковажною!

— Між іншим, така легковажна зараз виб’є вам максимальну знижку! Так що ви давайте обережніше зі словами.

Будиночки були вільні, Рената все забронювала. Сума вийшла немаленька, але цілком підйомна, враховуючи красу місця й те, що ще й сніданки з вечерями входять.

Робота офісу зупинилася. Усі тепер тільки й обговорювали майбутню поїздку.

— Треба снасті підготувати, — потирав руки Матвій. — У магазин заїхати…

— А ще треба вирішити, хто й що з їжі везе, — влізла Наталя. — А то я знаю вас, мужиків, приїдете з однією вудкою!

— А чому з однією? З трьома мінімум, — розсміявся Матвій.

Усім було весело, всі були в передчутті майбутніх вихідних, і ніхто не звертав уваги на пониклу Олю. Вона посилено удавала, що працювала, але всередині було так гірко.

Їй би теж хотілося поїхати, відволіктися від проблем. Але ніяк…

Пів року тому вона розлучилася з чоловіком.

Він кинув не тільки її, але ще й їхню доньку Сонечку. А останнім часом навіть аліменти не платить. За всіма паперами, він не працює, але Оля знала, що це не так. Можна було б піти судитися, але сил і часу просто на це не було.

Власне, в цьому й була причина, чому вона відмовилася. А конкретніше, у грошах. Їх катастрофічно не вистачало.

Так би Оля впоралася. Вона вміє економити. Але проблема була в тому, що квартиру їй доводилося винаймати, і на це йшла більша частина зарплати.

Та навіть до цього вона звикла, вистачало їм із Сонею грошей. А тут школа…

Виявилося, що зібрати дитину до школи — майже те саме, що видати її заміж. За витратами. Форма в школі була певна, яку шили лише в одному ательє.

Природно, коштувала вона, як крило літака. Так, це незаконно, можна було б обуритися й купити щось дешевше.

Але Оля не любила скандалити, та й не хотіла вона починати знайомство доньки зі школою з проблем. До того ж, решту батьків це не збентежило.

Канцелярія, портфель, змінний одяг, взуття — усе це виходило в копієчку. А копійок залишалося дедалі менше й менше.

Оля не любила скаржитися, от і не сказала своїм колегам, що вона не знає, як дожити до зарплати. Вчора, наприклад, вона Соню годувала картоплею з котлетою, а сама їла порожню картоплю.

Тому що їй котлет уже не вистачило. Та й обід Оля сьогодні пропустила, казала, що роботи багато. Лише з’їла бутерброд з найдешевшим сиром.

Олі чомусь було соромно за все це. Вона ж старається, працює, не хоче, щоб донька себе якоюсь обмеженою почувала. І все одно, начебто не справляється.

І цей відпочинок Олі, здавалося, був просто необхідний. Але вона не могла його собі дозволити. На її картці двісті гривень, й у гаманці ще сотня. Як майже тиждень на ці гроші жити?

Робочий день наближався до кінця, а люди не розходилися.

Складали якісь списки, планували дозвілля. Оля з усіма попрощалася й попрямувала в бік дитячого садка. Її доньці доведеться в нього ходити аж до школи, тому що ні з ким її залишити.

— Дарма Оля з нами не їде, — промовила Рената. — Багато втрачає. Їй би відпочити, про свого чоловіка-цапа забути. І дівчинка б її теж нагулялася.

— Ну, не може, значить, не може, — розвів руками Кирило.

І тут з іншого боку кабінету пролунав смішок. Там Марія Павлівна мила підлогу.

Їхня місцева прибиральниця була з тих людей, яка наводила страх навіть на директора. Не дай боже по вимитому пройдеш.

— Що таке, Маріє Павлівно? — запитала Наталка.

— Смішні ви! Працюєте, начебто, разом, а як сліпі кошенята! Нічого не бачите!

— А чого це ми не бачимо? — обурився Матвій.

— Грошей в Ольги Миколаївни немає, ледь виживає. Чоловік її колишній аліменти не платить, а ви навіть не помітили, що вона обідати перестала ходити. Ще й дитину до школи зібрати потрібно!

А ви знаєте, скільки це коштує? Мій онук пішов до першого класу, так його батьки грошей віддали, як дві мої зарплати. А ви: «Дарма не поїхала!»

— А ви все це звідки знаєте? — обережно запитала Люба.

— А тому що помічаю все! Та й чула, як вона комусь розповідала, що чоловік аліменти не платить. Бачила, як дріб’язок рахує! Більшість уже й забули, як монети виглядають, а вона їх перераховує!

Марія Павлівна щось ще бурмотіла собі під ніс, а всі інші зніяковіли.

— Як це ми не помітили? — перша вимовила Люба.

— І вона, молодець! — буркнула Рената. — Замість того, щоб сказати нам правду!

— Незручно їй, — похитала Наталя головою, — сама намагається впоратися.

Усі замовкли.

— І що робити? — скрикнула Рената. — Я тепер не зможу спокійно відпочивати!

— Так, — Наталка всіх обвела поглядом, — від моєї доньки залишилася купа одягу. Вона всього на три роки старша за Ольчину Соню. Я їй усе принесу.

— Треба ще всяку дурницю купити, типу ручок, зошитів, — запропонував Кирило. — Навіть якщо вже закупилася, все одно знадобиться!

Усі закивали головою.

— І взагалі, не кинемо ж ми її? У суботу вранці приїдемо й заберемо. А за неї й доньку заплатимо. На всіх не так уже й дорого виходить.

Усі були згодні. На щастя, життєва ситуація решти була набагато кращою.

Оля прокинулася від дзвінка у двері. Вона нікого так рано не чекала, і навіть не могла уявити, хто це прийшов до неї. А як же вона здивувалася, коли відчинила!

— Ви чого тут? — запитала вона, дивлячись на колег. — Вихідні ж.

— От саме, — не чекаючи запрошення, увійшла Рената. — Вихідні. Де мала?

— Спить.

— Буди, й сама збирайся. Ти їдеш з нами.

— Я ж сказала, що не можу…

— Ми все знаємо, Олю, — промовила Наталка. — І нам так соромно, що ми навіть нічого не помічали.

— Ви про що? — зніяковіла Ольга.

— Загалом, я тобі привезла одяг для Сонечки. Він хороший, до школи підійде. Моя Марійка з нього виросла просто…

— Спасибі, звичайно…

— А ще ми тут набори класні взяли, — впхнув Олі в руки пакети Матвій. — Там усякі ручки, гумки й інші олівці.

— Народ, та навіщо… — Оля мало не плакала.

— А ще ми гостинців привезли, — промовив Кирило. — Де кухня? Ага, бачу.

— Спасибі, правда… — Оля ледве трималася. — Але все одно я не можу поїхати, у мене просто немає грошей на це.

— А ми що, гроші просимо? Давай збирайся, а то не встигнемо насолодитися вихідними.

— Я так не можу.

— Олю, — посміхнулася Люба, — ти нас усіх постійно виручаєш. Дай хоч раз виручити тебе.

Оля й Соня їхали відпочивати на природу. У душі у жінки були змішані почуття.

Їй було трохи соромно, але водночас так радісно. А ще вона розуміла, що, нехай, їй не пощастило з чоловіком, зате шалено пощастило з колегами.

Іноді поруч із нами — сильна людина, яка просто втомилась тримати все на своїх плечах. Варто лише трохи уважніше придивитись — і можна встигнути підтримати, перш ніж хтось зламається мовчки.