Вдома завжди було чисто, затишно, пахло здобними пиріжками та ваніллю. Господиня вона чудова, тут Ірина не сперечається. Їй самій до мами далеко, особливо зараз, коли доводиться і за дітьми глядіти, і з дому підробляти, щоб чоловікові допомогти

— Так, мама в мене виглядає чудово, квітне, наче троянда, ніхто їй її літ не дає, — розповідає Ірина подрузі, помішуючи ложечкою остиглу каву. — Але зараз вона розгублена, наче мале дитя. Батька не стало, а вона ж усе життя за ним, як за кам’яною стіною, прожила.

Мамі Ірини всього 57 років, самій Ірині — 34. Вона заміжня, у родині підростає двійко діточок: синочок і донечка. Подружжя мешкає у двокімнатній квартирі, зараз жінка саме завершує другу відпустку по догляду за дитиною.

Плани у них із чоловіком амбітні: як тільки Ірина вийде на роботу, хочуть продати цю квартиру й розширити життєвий простір. Діти ж різностатеві, кожному свій куточок потрібен.

Мама Ірини востаннє ходила на роботу дуже давно — до появи доньки на світ.

Після інституту попрацювала кілька місяців у якійсь спокійній конторі, а як пішла доглядати маля, так звідти й не повернулася.

Батько, звісно, був чоловіком надійним, справжнім господарем: усю родину тягнув на собі.

Дружина вирішила, що її доля — бути берегинею домашнього вогнища, і він не сперечався. Любив її безтями, пилинки здував, усе робив так, аби їй було комфортно.

Тільки бабуся Ірини тоді скрушно хитала головою і казала, що не можна жити без трудового стажу й сподіватися, що молодість вічна. Часи були непевні, хто знав, що чекає на схилі літ?

Але мама, сп’яніла від щасливого заміжжя, бабусю не слухала.

Вона прасувала батькові сорочки, збирала його на роботу, займалася Іриною — садочок, школа, гуртки. Усюди була в перших рядах батьківських комітетів, бо ж часу вільного мала вдосталь.

Вдома завжди було чисто, затишно, пахло здобними пиріжками та ваніллю. Господиня вона чудова, тут Ірина не сперечається.

Їй самій до мами далеко, особливо зараз, коли доводиться і за дітьми глядіти, і з дому підробляти, щоб чоловікові допомогти. Адже на трикімнатну квартиру грошей треба чимало — і на доплату, і на ремонт, і на меблі.

Батько Ірини останні років двадцять обіймав керівну посаду, заробляв добре.

У батьків була простора двокімнатна квартира — більшої не хотіли, бо донька одна. Зате мали добротну машину, а на місці старої бабусиної хатинки звели чудову дачу.

Але біда приходить несподівано.

Останні шість років батько боровся з тяжкою недугою. Мужньо, до останнього, не покидаючи роботи. Та лікування з’їдало шалені гроші — розтанули всі заощадження, що відкладалися на безбідну старість.

Довелося продати й омріяну дачу, бо батько вже не мав сили нею займатися, а мама вважала, що вона до городніх справ не пристосована.

Ще давно, коли Ірина була школяркою, батьки вклалися в новобудову. Будинок ріс, батьки без надриву виплачували внески, а згодом здавали житло квартирантам.

Коли Ірина отримала університетський диплом, батьки зробили їй царський подарунок — ту саму двокімнатну квартиру. Ірина переконана: це цілковита заслуга батька, його праця і його воля.

Собі батьки планували згодом купити невеличку однокімнатну під здачу, щоб мати «копійку» до пенсії. Не судилося.

— Біда в тому, — зітхає Ірина, — що мама до пенсійного віку не дотягла, стажу немає, доходу — нуль, і тата, на жаль, теж нема. Накопичення за час хвороби розійшлися, як вода в пісок.

— Так, до такого життя ніхто не готує, — погоджується подруга. — Був надійний тил, гроші на чорний день… А чорний день розтягнувся на роки, і лишилася мама біля розбитого корита. І як жити?

— Отож. Пішли ми спадщину оформлювати. Звісно, на частку в маминій квартирі, що належала батькові, я не претендувала — написала відмову. А більше там і брати нічого. Машину ще за життя тато переписав дарчою на мого чоловіка — бо той возив тестя на процедури, по лікарнях, був його ногами і руками.

Ірина підписала папери й повернулася до своїх клопотів.

А буквально за два тижні мама покликала доньку на серйозну розмову.

— Іринко, ти ж розумієш, мені жити геть нема за що. — І що ти пропонуєш, мамо? — Ірина відчула недобре.

Виявилося, мама хоче повернути все назад. Вона вимагала, щоб донька з зятем віддали їй ту саму подаровану квартиру — щоб вона її здавала й мала гроші.

Або ж, як варіант «компромісу», пропонувала Ірині продати житло, купити мамі однокімнатну, а різницю забрати собі.

— Мамо, ти цікава така, — гірко усміхнулася донька. — А ми де будемо жити? На що? У нас двоє дітей, якщо ти не забула.

— Вона каже: «Ви ж все одно збираєтесь купувати житло, не з порожніми ж руками йдете», — переказує розмову Ірина.

— Так, не з порожніми, але у нас ледве вистачає на перший внесок. Віддати мамі наші заощадження? А з якого дива? Квартиру мені батько подарував. Яке вона має право тепер її вимагати?

Розмова закінчилася образами, сльозами й валеріанкою. Вдома Ірина радилася з чоловіком. Він, добра душа, запропонував продати машину і віддати гроші тещі.

Але мама ні в яку: машина вже не нова, багато не виручиш, а їй треба жити скільки ще років до соціальної пенсії.

— Та й що там буде, тієї пенсії? — махає рукою Ірина. — Мама звикла до гарного життя. Звісно, вона зможе затягнути пасок, але цих грошей їй не вистачить.

Тепер мама через день вигадує нові схеми.

То пропонує сидіти з онуками, щоб донька із зятем більше працювали і повністю її утримували. То влаштовує істерики, мовляв, «батько б такого не допустив».

— Постійно тисне на жалість, — скаржиться жінка. — Каже: «Я тобі життя присвятила, ти горя не знала, не росла з ключем на шиї, у тебе було щасливе дитинство… Тепер твоя черга».

— Слухай, а роботу вона взагалі не розглядає? — дивується подруга. — Ну так, вік, досвіду немає, але ж хоч щось? Можна тих же сусідських дітей водити до школи, це ж вона вміє.

Ірина пропонувала. У відповідь почула гнівну тираду про те, що донька на старості літ хоче зробити з рідної матері служницю.

Зараз у родині важкий період: мама намагається перекласти весь тягар свого життя на плечі дітей, а вони, такі «невдячні», пручаються.

Може, й справді, ми черстві люди? Людина на схилі літ лишилася ні з чим, треба ж допомогти… Як вважаєте?

***

Цю життєву історію нам надіслала читачка, яка опинилася на роздоріжжі між донченим обов’язком та інтересами власної родини. Як показує життя, «подушку безпеки» варто мати кожній жінці, якою б міцною не здавалася чоловіча спина.

А як би ви вчинили на місці героїні: чи варто жертвувати комфортом власних дітей заради примх матері, яка свого часу відмовилася будувати власне майбутнє?