Він діставав із пакетів ігристе, ікру, пластикові контейнери з гарячими стравами та салатами. — Я ж не завадив? Ми зможемо зустріти Новий рік разом? — раптом запитав він. — Звичайно, — з іронією відповіла Оксана, — Я не вмита, не зачесана, навіть не пам’ятаю, чи привезла із собою що-небудь ошатне — словом, «пані готова до свята»

Погано, коли відпустка в тебе випадає на грудень. Ні, звісно, якщо ти маєш можливість поїхати куди-небудь на Мальдіви, наприклад, то й на початку зими стрибатимеш від щастя.

Але якщо ти працюєш у бібліотеці, де зарплата лише на кілька гривень перевищує прожитковий мінімум, та до того ж початок відпустки збігається з жорстоким розчаруванням в особистому житті, то… самі розумієте.

Оксана сподівалася, що Денис, із яким вона зустрічалася вже кілька років, зрештою освідчиться їй.

Денис закінчив театральний факультет, працював художнім керівником у Палаці культури, із ним було весело й цікаво.

Вистави, концерти, конкурси…

Оксана любила дивитися його нові постановки, навіть жартувала, що «прописалася в глядацькій залі». Вона підтримувала всі починання Дениса, вони ніколи не сварилися.

Проходячи повз весільні салони, Оксана вже мимоволі придивлялася до пишних білих суконь.

Але якраз перед її відпусткою, яка, як вона сподівалася, завершиться романтичним весіллям під Новий рік, Денис заговорив про те, що хоче переїхати до Києва.

Причини були банальні — там перспективи, зарплати іншого рівня…

Розмова ця була болісною для Оксани. З тону Дениса вона зрозуміла, що в душі він для себе вже все вирішив, причому збирається поїхати до столиці сам, без неї, почати все з чистого аркуша.

Водночас він ще чекав від майже нареченої схвальних слів, бо вона завжди йому їх говорила. Але коли Оксана цього разу промовчала, ковтаючи сльози, Денис цього навіть не помітив. За кілька днів він поїхав.

Оксана не пішла його проводжати на маленький міський вокзал і відправила телефон Дениса до «чорного списку».

Їй дуже хотілося поїхати з міста, але куди і за що?

І все ж, жінка вирішила змінити обстановку. Від батьків їй залишилася скромна дача. Зате місце було шикарне — у національному парку, на березі річки.

Батько свого часу подбав про те, щоб жити в будиночку можна було й узимку. Ну а влітку тут був справжній рай.

І хоча добиратися до дачі доводилося автобусом (машини в Оксани не було), вона з величезним задоволенням приїздила сюди на вихідні, починаючи з весни й до пізньої осені.

Поралася з квітами, варила зелений борщ і насолоджувалася приголомшливими заходами сонця, коли воно опускалося за річку.

Щоправда, взимку вона тут надовго не залишалася, вперше наважилася провести тут усю відпустку. До села, з його крамницями, йти не більше чверті години. Усе необхідне там можна купити.

Можна гуляти в зимовому лісі, сходити на святе джерело… Щоправда, Оксана була впевнена, що більшу частину відпустки пролежить обличчям до стіни, оплакуючи свою долю.

Проте все вийшло інакше. Приїхавши на дачу, вона, на свій подив, побачила на снігу свіжі сліди, що вели до сараю.

Кинулася перевіряти будинок — двері були замкнені, але, тільки-но Оксана відімкнула їх і зазирнула всередину, переконалася, що скрізь лад, речі на своїх місцях, нічого не пропало.

Оксана перехопила лопату, якою зазвичай чистила сніг, і обережно рушила до будівлі сарайчику, міркуючи між іншим, що якщо викликати поліцію, вона сюди нескоро приїде.

У сараї, двері якої зачинялися зазвичай чисто символічно — на гачок — були напіввідчинені, а на лавці лежала людина. Найбільше Оксана боялася побачити кров або якісь сліди злочину.

Але від чоловіка навіть не тхнуло спиртним, не відчула жінка й особливого, неприємного запаху, притаманного безхатькам.

Це була людина середніх років, дуже легко одягнена й, цілком імовірно, замерзала.

Коли Оксана доторкнулася до нього, він здався їй холоднішим за лід, але водночас чоловік трохи заворушився — отже, був живий.

Оксана побігла до будиночка, принесла обігрівач, увімкнула електричний чайник.

Напевно, правильніше було б зателефонувати у «швидку», але молода жінка знала, що зазвичай медики добираються до їхнього Богом забутого куточка за кілька годин, якщо взагалі погодяться виїхати, і боялася, що за цей час чоловік замерзне остаточно.

Вона вкрила незнайомця старим кожухом, а трохи пізніше налила йому великий кухоль дуже міцного солодкого чаю.

— Ану, давайте, прокидайтеся, — розбурхала вона його, — Хто ви, звідки, як вас звуть?

Не одразу чоловік зміг сфокусувати на Оксані погляд, а коли набув здатності розмовляти, згадав лише, що його звуть Микита. Усе інше було наче стерте з пам’яті.

Водночас чоловік поводився прямо-таки боязко. Грів руки об чашку з чаєм, насолоджувався теплом і дивився на Оксану з якоюсь собачою вдячністю.

Тим часом, надворі вже темніло, і Оксана зважилася:

— Що ж робити, коли вам нікуди піти? Залишайтеся ночувати тут, у сарйчику. Я принесу вам одяг брата — старенький, щоправда, він у нього переодягається, коли приїжджає допомогти мені город копати. Але все чисте. І ковдру з подушкою принесу. Та, заразом, і бутербродів якихось зберу.

Тієї ночі в себе в будиночку вона засинала зі страхом.

Двері Оксана замкнула, але її все ж таки лякала думка, що тут, за двадцять метрів, розташувалася на ночівлю зовсім незнайома їй людина. А навколо — ані душі, сусіди, навряд чи, приїдуть до весни…

Ні, вона все-таки збожеволіла, коли запропонувала Микиті залишитися.

Оксана міцно заснула тільки під ранок, зморена втомою, і прокинулася зі світлом зимового дня.

Визирнувши у вікно з будиночка, вона побачила, що Микита — у теплому светрі її брата — чистить сніг тією самою лопатою, з якою вона ввечері прийшла в лазню.

— Зараз снідати будемо, — пообіцяла Оксана, вийшовши на ґанок і перехопивши погляд Микити.

Так і потекли дні. Микита не поставив їй жодного запитання, хоча, природно, було поцікавитися — чому молода жінка приїхала серед зими пожити в не надто комфортних дачних умовах?

Зате він щодня знаходив можливість бути їй корисним. Колов дрова, чистив сніг, полагодив паркан, що покосився… Оксана стала кликати його й до крамниці.

Вона ходила туди раз на кілька днів, і допомога Микити була доречною — йому не складало труднощів донести до будинку важкі сумки.

Якось, побачивши, що на маленькій сільській площі вбирають для дітвори ялинку, Микита здивувався:

— Що, Новий рік скоро?

Після цього він приніс із лісу пухнасту сосну.

— Що ви наробили! — накинулася на нього Оксана, — Національний парк же, оштрафують… Не можна без дозволу.

Микита тільки рукою махнув:

— Вони там густо росли… Тепер іншим буде просторіше…

Він установив ялинку в кімнаті, а потім вони з Оксаною ще раз сходили до крамниці — за нехитрими іграшками.

І після того, як вони прикрасили деревце у чотири руки, а потім пили чай із пряниками та яблучною пастилою, Оксані стало незручно відправляти нового знайомого до тісного, напівтемного і прохолодного сарайчика.

— А влаштовуйтеся в іншій кімнаті, — запропонувала вона, — Там вам буде зручніше, та й тепліше.

У наступні дні Оксана й Микита дедалі більше зближувалися одне з одним.

Йому не було чого розповісти про себе, але він із задоволенням слухав, коли жінка згадувала своє дитинство й батьків, якісь смішні випадки, пов’язані з роботою в бібліотеці, розповідала про подорожі, які могла собі дозволити — автобусні тури до моря, поїздки до родички до столиці.

А іноді вони й зовсім ні про що не говорили.

Тихо працював маленький телевізор, Оксана в’язала, влаштувавшись у старому затишному кріслі, і їй було приємно відчувати присутність поряд Микити.

Вона стала навіть ловити себе на думках про те, що все на краще, і нехай Денис поїхав підкорювати столицю, але вона зустріла людину, яка їй набагато ближча душевно, ніж колишній коханий.

Однак за кілька днів до Нового року сталося те, що вмить зруйнувало її уявлення про майбутнє поряд із Микитою.

Проходячи по двору туди-сюди, Оксана й Микита мимоволі розкатали крижану доріжку, і коли чоловік укотре йшов із оберемком дров, він послизнувся на ній і впав, ударившись головою.

Оксана побачила це у вікно і вибігла, як була — в одних капцях. Микита й так нічого не пам’ятав про себе — хтозна, як позначиться на ньому цей несподіваний удар по потилиці…

Але чоловік сидів на льоду з приголомшеним виглядом.

— Карпенко, — сказав він жінці, що підбігла.

— Що? — не зрозуміла Оксана.

— Моє прізвище Карпенко, — пояснив він, — У мене свій бізнес — кілька крамниць. Пам’ятаю, я затримався в офісі, вийшов на вулицю — уже був навіть не пізній вечір, а зовсім ніч. Хтось ззаду підбіг, і дав мені по голові… Отямився я на околиці міста, на теплотрасі, майже роздягнений… Поплентався — сам не знаю куди. Потім машина поряд загальмувала — видно, я виглядав дуже колоритно, сніг — а я бреду майже голяка. Чоловік запитав:

— Куди тобі? Я підвезу…

Я просто махнув рукою:

— Уперед, по трасі.

Він і довіз мене до села… А потім я шукав укриття від хуртовини, і так і забрів у цю незачинений сарайчик…

У цю ніч Микита не спав, ворочався з боку на бік. Пам’ять поступово поверталася до нього.

— Мені ж треба їхати, — сказав він наступного дня, винувато дивлячись на Оксану, — У мене є дружина Соня й син Сашко. Я тепер знаю, де живу… Мої, напевно, з глузду там сходять.

Оксану прямо в серце вкололо це слово «мої».

За три тижні, які вони провели разом, Микита встиг стати для неї майже рідним.

Але тепер він поїде до «своїх», а вона — для нього чужа. Вона залишиться сама.

Однак, як і раніше, коли про від’їзд оголосив ще Денис, Оксані знову вдалося приховати свої почуття.

Вона винесла Микиті гроші на дорогу й побажала успіху. Чоловік деякий час дивився їй у вічі:

— Оксано, ти не уявляєш, як шкода, що я не зустрів тебе раніше, — сказав він, після чого круто повернувся і вийшов.

Три дні, що залишилися до Нового року, Оксана провела саме так, як спочатку збиралася провести всю відпустку. Вона лежала в ліжку, укрившись пледом.

Зрідка вставала, щоб розтопити піч. Дивилася на нікому не потрібну тепер ялинку… і так хотіла встати й викинути її, можливо, навіть топтати ногами. Але не було на це сил…

Коли Оксана відчула голод, ледве встала з дивана, допленталася до сільської крамниці, купила хліба, ковбаси й пляшку ігристого. Випивши, почала нестримно плакати.

Словом, усе було погано, відчайдушно погано, і змінити нічого не можна.

Оксана вирішила, що в новорічну ніч спатиме. Відпустка вже була наприкінці, скоро вона повернеться до міста, співробітниці в бібліотеці вже чекають із нетерпінням її виходу на роботу…

Увечері 31 грудня Оксана вже постелила постіль і переодяглася в нічну сорочку, коли почула звук автомобіля, що під’їжджав.

Вона вирішила, що це приїхав хтось із сусідів — відсвяткувати Новий рік на природі.

Сама вона не чекала гостей. Тому сильно здригнулася, коли у двері постукали. Нашвидку накинула теплий халат, сунула ноги в капці.

— Хто там? — жінка не поспішала відчиняти.

— Оксано, це я, — почула вона знайомий голос.

— Із родиною? — не витримавши, з іронією запитала вона і відчинила двері.

Микиту важко було впізнати. Явно за ці дні він побував у перукарні. Стрижка, дорога куртка — весь зовнішній вигляд його змінився. У руках він тримав важкі сумки.

— Дозволь, я увійду і все поясню. І постав, будь ласка, чайник, — попросив Микита.

За кілька хвилин, широко розплющивши очі, Оксана вже слухала його неймовірну розповідь.

Виявилося, що саме дружина Соня найняла кілька тижнів тому тих відморозків, які напали на Микиту, побили, а потім роздягли його й кинули на морозі, сподіваючись, що чоловік замерзне на смерть.

Але Соня не сама була ініціатором цієї ідеї. Її давній коханець (від якого вона й народила свого часу Сашка, видавши його за сина Микити), навів її на цю думку.

Парочці вдавалося обманювати Микиту багато років — коханець був його помічником у бізнесі, вважався добрим другом.

Соня вже була готова вважати себе «невтішною вдовою» і потихеньку переоформляти на себе майно, коли Микита з’явився на порозі будинку.

Розібравшись у ситуації, він вирішив не заводити кримінальної справи, але негайно подав на розлучення. Соні разом із сином, не солоно сьорбнувши, довелося переїхати до коханця.

Микита, незважаючи на всі відкриття останніх днів, не здавався зламаним долею. Він діставав із пакетів ігристе, ікру, пластикові контейнери з гарячими стравами та салатами.

— Я ж не завадив? Ми зможемо зустріти Новий рік разом? — раптом запитав він.

— Звичайно, — з іронією відповіла Оксана, — Я не вмита, не зачесана, навіть не пам’ятаю, чи привезла із собою що-небудь ошатне — словом, «пані готова до свята».

Микита глянув на годинник:

— У тебе ще є час.

— Добре, що я не викинула ялинку, — пробурмотіла Оксана й пішла приводити себе до ладу.

За годину вони сиділи за столом. Волосся в Оксани ще було вологим, сукня так і не знайшлася, її замінив джемпер, розшитий намистинами.

Жінка встигла навіть трохи підфарбуватися — хоча повіки так і залишилися набряклими, занадто багато Оксана плакала за останні дні.

Опівночі, Оксана й Микита обидва підвелися.

— Ну, що б ти хотів загадати собі на цей рік? — запитала жінка, піднявши келих із шампанським.

Микита потягнувся до кишені піджака, і Оксана помітила, що в нього тремтять руки. Він дістав маленьку коробочку, відчинив її:

— Щоб ти відповіла «так» на мою пропозицію руки й серця, — тихо сказав він.

На шовковій тканині м’яко сяяла обручка.

За вікном, у приємному місячному світлі іскрилися новорічні сніжинки, десь удалині почали злітати вгору яскраві різнокольорові вогні салютів, а серце трепетно билося в грудях, стривожене довгоочікуваним щастям.

Оксана зазирнула в очі чоловікові, що завмер у хвилюючому очікуванні, й, не відводячи погляду, так само тихо відповіла:

— ТАК!

Це справді чудова історія, де доброта й допомога у скрутну хвилину привели до справжнього новорічного дива!