— Він інвалід, а тобі всього двадцять, у тебе все життя попереду. — Андрій став інвалідом, рятуючи мене, — крикнула донька й заплакала. — Насте, заспокойся! Він же сам сказав, щоб ти більше до нього не приходила. Андрій не хоче псувати тобі життя. Не хоче, щоб ти його катала на інвалідному візку

— Насте, сядь! — наказала мати. — Розумію, що тобі важко, і мені важко, але треба щось вирішувати.

Донька сама розуміла це, але що тут вирішиш. Адже не можна повернути час назад на ці два місяці. Вона сіла.

— Я розумію, що ви кохали одне одного…

— Мамо, чому ти говориш про це в минулому часі?

— Він інвалід, а тобі всього двадцять, у тебе все життя попереду.

— Андрій став інвалідом, рятуючи мене, — крикнула донька й заплакала.

— Насте, заспокойся! Він же сам сказав, щоб ти більше до нього не приходила. Андрій не хоче псувати тобі життя. Не хоче, щоб ти його катала на інвалідному візку.

— Зараз біонічні протези роблять й людина ходить без жодного візка.

— Навіть, якщо йому зроблять ці протези, він навчиться ходити, — Інна Антонівна, як й будь-яка мати, бажала щастя своїй доньці. — Але, якщо ти вийдеш за нього заміж, вам доведеться спати в одному ліжку. Він самостійно не зможе навіть залізти у ванну. Ти тільки уяви це.

— Але я не можу його кинути.

— Насте, він сам не хоче псувати тобі життя. Ви ж з ним, коли він був ще здоровий, вирішили, що спочатку закінчите інститут. Тобі ще три роки вчитися. Ось й навчайся, живи. Все минеться.

***

Розплющив очі. Лікарняна стеля:

«Вже два місяці одне й те саме. Добре хоч зараз болю немає. Сьогодні або завтра випишуть. В інституті новий семестр розпочався, четвертий курс. Я поки вчитися не зможу. Для цього треба ходити. Просто ходити своїми ногами, а в мене їх немає. Може, дистанційно? Так учаться ж».

Прикрив очі, й знову та сама картина, яка тепер переслідуватиме все життя.

Величезна вантажівка, що влетіла на тротуар, й Настя, що йде поруч. Встиг виштовхнути її з-під самісіньких коліс…

Розплющив очі. Лікарняна стеля…

«Усе сподіваюся, що мені це наснилося. Ні, почалося нове життя. Де не буде інституту, спорту, кохання… Нічого не буде, — й знову, немов промінчик надії.

— Може, зроблять мені ці самі біонічні ноги. У нас медицина платна й безкоштовна, й друга відстає від першої, як за якістю, так й за термінами. Мені вже сказали, що треба готувати чотири мільйони гривень (дві ноги), а краще – п’ять. Таких грошей у батьків немає. Значить доведеться чекати».

Зайшла літня санітарка. Стало соромно. Начебто вже майже місяць самостійно пересувався на лікарняному візку, але завжди згадувалися перші дні в лікарні.

Та схвально посміхнулася:

— Андрію, сьогодні тебе випишуть, я чула, як про це медсестри говорили. Так що, більше ми не побачимося. Ти давай там вибивай протези. Тобі всього двадцять один рік, усе життя попереду.

— Дякую вам, тітонько Ларо, за все!

— До побачення, Андрію! Щастя тобі в житті!

Зайшла працівниця їдальні з візком, на якому стояли таці. Одну поставила на табуретку, перед його ліжком:

— Їж! Смачного!

Сів, опустив те, що залишилося від ніг. Останнім часом, постійно хотілося їсти, видно організм потихеньку відновлювався.

Після сніданку обхід.

Лікар не став його оглядати:

— Сьогодні я тебе виписую, — подав книжечку. — Ось брошурка, там написано все, що треба робити найближчим часом. Вибивай, якнайшвидше, біонічні протези, поки ноги ще не забули, як треба рухатися.

Це найголовніше. Усе інше з’являтиметься, лише після цього. Найкраще, якщо знайдеш гроші на протезування. Зараз такий час, що безкоштовно отримати хороші протези реально тільки для військових».

— Дякую вам, Павле Павловичу, за все!

Коли лікар вийшов, Андрій дістав телефон й зателефонував батькові:

— Тату, мене виписують.

— Зараз приїдемо. Так, сину, після лікарні заїдемо в магазин, купимо тобі візок. Я заїжджав, там всякі є, але консультант сказав, що краще ти сам вибереш.

— Добре.

— А як ми з тобою до нашої машини доберемося?

— Я на лікарняному візку виїду. Ти потім його назад занесеш.

І ось він удома.

У його кімнаті все, як і раніше. Кросівки стоять, там, де він їх залишив. Адже він того дня збирався на тренування з легкої атлетики. Кросівки навіть не здогадувалися, що більше не знадобляться господареві.

Прибрав їх у шафу й зайнявся інвалідним візком, адже тепер це його ноги.

І тут на його телефоні заграла мелодія. Дзвонила Настя, він так й не зміг прибрати її номер з контактів.

— Здрастуй, Андрію! — роздався її боязкий голос.

— Здрастуй!

Він відчував цю боязкість, цю невпевненість, з відтінками жалю, в її голосі, й розумів, що, як раніше, вже не буде.

— Як ти?

— Додому повернувся. Зараз випробовуватиму свій новий візок.

— Андрію, я до тебе прийду? — й знову боязкість, невпевненість у голосі.

— Ні, — промовив він твердо. — Якщо зможу, коли-небудь сам прийти, прийду. Насте, не дзвони! Добре?

І рішуче натиснув на червоний кружечок.

Кілька хвилин стояв, немов застиг. Важко зітхнув й став готувати свій новий засіб пересування.

Ніна Антонівна зазирнула в кімнату доньки. Та відсторонено стояла з вимкненим телефоном у руці.

— Йому дзвонила? — запитала, важко зітхнувши.

— Так.

— І як він там?

— Сказав, щоб я більше не дзвонила.

— Їсти будеш? — перевела мати розмову, розуміючи, що ні до чого хорошого вона не приведе.

— Ні, мамо, я полежу.

Ніна Антонівна прийшла на кухню й втупилася у вікно, так захотілося заревіти, але під’їхала машина чоловіка. Кинулася до плити, адже голодний прийде.

Той зайшов, поцілував, кудись у шию:

— Настя, вдома? Знову похмура?

— Так. Дзвонила Андрію, його з лікарні виписали.

— І що?

— Не став він з нею розмовляти, й сказав, щоб вона більше не дзвонила, — повернулася до чоловіка. — Кириле, може так краще.

— Ні, Ніно, так гірше. Ми все життя відчуватимемо провину перед цим хлопцем.

— А що робити?

— Я сам усе вирішу, — твердо промовив чоловік.

***

Іван Юрійович й Марія Сергіївна – батьки Андрія, вечеряли на кухні

— Марійко, як син?

— Сидить цілими днями за ноутбуком. Йому викладачі з інституту завдання надсилають.

— Він говорив про це.

— Ваню, що будемо робити? — запитала, сподіваючись, що чоловік знає, що робити.

— Я не знаю. У банку позику п’ять мільйонів дають під такі відсотки, що нам щомісяця протягом тридцяти років по п’ятдесят тисяч потрібно буде платити. З нашими зарплатами ми стільки не потягнемо. Син, навіть без ніг, має жити повноцінним життям.

— Ваню, а що робити?

— Поїду до столиці на заробітки через два місяці набиратимуть, — чоловік уже думав про це. — Там більше півтори тисячі доларів на місяць платитимуть. Через рік, можливо, більше.

— Це ж не набагато і більше, чим ми маємо зараз….

— Усе ж вистачить й на життя, й на позику.

— Так це ти в три рази більше заплатиш, — порахувала Марія.

— А що робити?

— Тобі зараз сорок дев’ять, вважай п’ятдесят. Ти що, до вісімдесяти років збираєшся працювати?

— Суд має стягнути з водія, — невпевнено промовив чоловік.

— Я цікавилася. Більше п’ятисот тисяч не стягнуть, та й то ми повинні зібрати всі докази понесених витрат.

— Які докази?

— Довідки про доходи, чеки про витрати, висновки лікарів, — й приречено додала. — Ця тяганина ще роки триватиме.

За пару тижнів Андрій навчився керувати свій візком так, що сам спускався з другого поверху й забирався назад.

Прогулянки здійснював по два рази на день. Навчився готувати обіди, адже має він батькам допомагати, поки ті на роботі.

І ось одного разу, коли батьків не було вдома, пролунав дзвінок домофона.

— Хто?

— Андрію, це Кирило Львович, — роздався голос батька Насті.

— Заходьте!

Кого він не очікував, так це батька Насті. Чомусь вважав його багатим й зарозумілим.

— Здрастуйте, Кириле Львовичу!

— Здрастуй, Андрію! — й простягнув руку.

— Проходьте!

— Ну, як ти?

— Нормально, звикаю! — але так й не міг припустити мети його візиту.

— Я ось з якого питання. Ти про біонічні протези ніг чув?

— Чув.

— Я був в одній клініці. Вони там усе зроблять.

— А ви знаєте, скільки це коштує? — в голосі хлопця почулися злі нотки.

— Знаю. Я оплачу.

— Ви що серйозно? — добру хвилину Андрій оговтувався, потім запитав. — Навіщо ви це хочете зробити?

— Андрію, будете ви з моєю донькою разом чи ні – це ваша справа. Якщо ви пов’яжете свої долі, буду радий. У будь-якому разі я перед тобою боржник – ти врятував мою доньку від смерті.

— Кириле Львовичу, я навіть не знаю, що сказати.

— Збирайся, поїхали в клініку! У мене машина внизу. Одразу все й оформимо.

Не все так швидко робиться, хоч й гроші заплачено.

Лише через місяць були виготовлені його ноги. Андрій одразу запитав у фахівця-реабілітолога:

— Я зможу навчитися ходити, як на своїх ногах?

— Що саме ти чекаєш від своїх біонічних ніг?

— Хочу жити колишнім життям. Ходити, займатися спортом… повернутися до своєї дівчини.

— Зараз середина жовтня. До своєї дівчини зможеш повернутися до Нового року, а спортом тільки по весні, якщо наполегливо тренуватися будеш.

— Буду!

— Почнемо.

Яке там ходити чи бігати. Стояти б навчитися, а попереду ще стільки етапів, але мета є й є до чого прагнути.

Семестр закінчено, попереду зимова сесія, але вона потім, після новорічних свят. В інститутах канікули наприкінці січня, після сесії, але три дні на Новий рік можна й відпочити.

— Насте, так ти Новий рік не з нами справляєш? — запитав, хтось із групи.

— Ні.

— Як хочеш.

Настя зайшла в роздягальню, одяглася й попрямувала до виходу. У голову мимоволі лізли думки про Новий рік, про життя, про Андрія:

«Чому він не дзвонить? Сказав, що, якщо прийде, то на своїх ногах, — мимоволі промайнула картина одразу після аварії, по спині пробіг холодок. — На своїх він уже не прийде. Тато оплатив його біонічні протези. На них довго вчитися ходити, навіть, якщо немає однієї ноги, а в нього обох».

Чомусь згадалися останні дні, ті щасливі дні, коли вони були разом:

«Він завжди чекав біля таблички з назвою інституту. Обіймав й допомагав зійти сходами, — мимоволі посміхнулася. — Немов боявся, що я впаду».

Вийшла з дверей інституту й мимоволі повернула голову… Андрій стояв на тому самому місці. Кинулася до нього, обійняв:

— Я прийшов до тебе, Насте!

— Я чекала тебе, Андрію!

І поцілунок, такий гарячий.

Потім крокували сходами, й він знову підтримував, немов боячись, що кохана оступиться й упаде.

А на вулиці йшов сніг, й так радісно було на душі!

Новий рік справляли в квартирі Настиних батьків, разом з татом й мамою Андрія. Батьки дивилися на своїх щасливих дітей й розуміли, що їхні діти витримали найважче випробування в житті, й тепер уже не розлучаться ніколи.