— Він не знає, де в нас пилосос. Він за п’ятнадцять років нашого спільного життя жодного разу його в руках не тримав. Він навіть не впевнений, як ця штука називається. Я йому кажу: «Пилососом, Боренька». А він так здивовано: «А, так. Точно». І пішов далі своїми справами займатися

— Ти просто не вмієш підлаштовуватися під чоловіка.

Голос Ольги був м’яким, оксамитовим, але слова стали між нами, мов важкі камені. Вона дивилася на мене з легкою, майже материнською докорою.

Так дивляться на нерозумну дитину, яка намагається засунути пальці в розетку. А я, 55-річна жінка з двома вищими освітами й десятилітнім стажем у розлученні, раптом відчула себе саме такою дитиною.

Нерозумною, невмілою, такою, що нічого не розуміє в цій складній науці під назвою «стосунки».

Я натрапила на цю історію на одному з жіночих форумів. Автор допису, назвемо її Ірина, не просила поради. Вона кричала. Тихо, інтелігентно, але це був крик про те, як її намагаються втиснути у світ, який вона не розуміє і не приймає.

Історія почалася з банальної зустрічі двох подруг. Ірина прийшла в гості до Ольги. Ольга — її ровесниця, подруга юності. І, на думку багатьох, взірець ідеальної жінки. Її дім — повна чаша.

Ідеальний порядок, завжди пахне свіжою випічкою і чимось невловимо коштовним, на кшталт добрих парфумів. Її чоловік, Борис, шістдесятирічний «пан», як вона його ласкаво називала, був завжди доглянутий, нагодований і абсолютно задоволений життям.

Ірина ж, після довгих років самотності, знову намагалася будувати стосунки. І, як водиться, набивала ґулі. Того вечора вона прийшла до Ольги засмучена.

Розповіла про чергове невдале побачення. Чоловік, з яким вона познайомилася, виявився непоганою людиною, але з одним «але».

Він щиро вважав, що жінка в домі — це функція. Він чекав, що вона після роботи примчить додому, приготує вечерю з трьох страв, а потім з усмішкою слухатиме його розповіді про риболовлю.

— Я йому кажу: «А давай разом зготуємо?». А він на мене подивився, як на інопланетянку, — скаржилася Ірина. — Сказав: «Це не чоловіча справа». Олю, я не хочу бути прислугою. Я хочу партнерства. Я хочу, щоб ми були командою.

І ось тут-то Ольга і промовила свою коронну фразу, поклавши початок своїй лекції про жіночу мудрість.

— Ірочко, ти все не так розумієш, — почала вона. — Чоловік — він за своєю природою… інший. Він годувальник, він голова. А ми, жінки, маємо бути шиєю. Мудрою шиєю, яка поверне цю голову куди треба. Ти надто прямолінійна. Ти воюєш з ним.

А треба не воювати, а огортати. Створювати йому затишок, комфорт. Щоб він приходив додому і розслаблявся. І тоді він для тебе все зробить.

Ірина слухала й відчувала, як усередині закипає.

— Олю, який затишок? Я теж працюю. Я теж втомлююся. У мене немає прислуги вдома. Чому я маю приходити додому й починати другу зміну біля плити, щоб «надихати», розумієш, чоловіка?

— А ось це і є жіноча мудрість, — не здавалася Ольга. — Уміння бути слабкою, навіть коли ти сильна. Ось у мене Боря… Він же в мене справжній чоловік. Він вирішує глобальні питання. А я — побут. І в нас ідеальна гармонія.

І щоб довести свою правоту, вона розповіла історію.

Історію, яка мала стати ілюстрацією «ідеальної гармонії», а стала для Ірини символом справжнього кошмару.

— Приходить він якось із роботи, — почала Ольга з гордістю в голосі. — Втомлений, поважний. А я не встигла пропилососити в кімнаті. Він заходить, дивиться на килим і так серйозно мене запитує: «Олю, а чим ось це… прибирають?».

Ірина не зрозуміла.

— У якому сенсі?

— У прямому, — розсміялася Ольга, і сміх її був сповнений ніжності. — Він не знає, де в нас пилосос. Він за п’ятнадцять років нашого спільного життя жодного разу його в руках не тримав. Він навіть не впевнений, як ця штука називається.

Я йому кажу: «Пилососом, Боренька». А він так здивовано: «А, так. Точно». І пішов далі своїми справами займатися. Мій ти хороший, мій ти пан.

Вона промовила це з таким ніжним придихом, з таким обожнюванням, що Ірині стало зле.

Вона уявила цього шістдесятирічного «пана», який не в змозі ідентифікувати у власному домі побутовий прилад. І уявила свою подругу, яка знаходить це милим. Чарівним. Ознакою справжньої мужності.

— І ти вважаєш, це нормально? — запитала Ірина тихо. — Адже твій пан отримує не більше за тебе. Він улаштувався, як у казці: «Битий небитого везе».

— Ірочко, це ідеально, — відрізала Ольга. — Він не забиває собі голову дурницями. Він знає, що в нього є я. І що я все зроблю. Ось цьому тобі й треба вчитися. Підлаштовуватися. Бути слабкою.

Тоді й чоловік поруч буде сильним.

З цією «мудрістю» Ірина і прийшла на форум.

«Дівчатка, я не права чи світ перевернувся? — писала вона. — Може, я справді нічого не розумію в чоловіках? Може, треба було народитися сто років тому?

Але я не можу, я не хочу жити з людиною, яка не знає, де лежить пилосос.

При цьому отримував би він багато! Так ні. Не більше за жінку, якій гарувати за двох доводиться. Це не чоловік. Це побутовий інвалід».

Форум, звісно, активізувався. Думки розділилися на три табори.

Перший табір, «Мудрі дружини», став на бік Ольги.

«А подруга ваша права. Чоловік має бути чоловіком. Не треба з нього робити хатню робітницю. Ви своєю боротьбою за рівність усіх сильних мужиків розлякали. Будьте хитрішою».

«Вам просто заздрісно, що в неї є справжній мужик, який її забезпечує, а ви самі. Ось і біситеся. А вона живе в гармонії та любові».

Другий табір, «Сучасні жінки», був у люті.

«Який пан? Це падлюка і споживач. А ваша подруга — не мудра жінка, а прислуга з комплексом рятівника і стокгольмським синдромом. Тікайте від таких порад, як від вогню».

«Це не мужність, це розбещеність і неповага. Він не вважає її за людину, він вважає її за зручну функцію. А вона ще й пишається цим».

І третій табір, «Диванні психологи», копнув глибше.

«Ваша подруга не щаслива, вона грає роль. Її «пан» — це спосіб відчути себе потрібною і незамінною. Це класична співзалежність, де його безпорадність живить її самооцінку і дає їй ілюзію контролю».

«Швидше за все, в Ольги дуже низька самооцінка. Вона боїться, що якщо вона перестане бути «ідеальною», то її «пан» знайде собі іншу прислугу. Тому вона так завзято захищає свою модель світу».

Ірина мовчала кілька днів. А потім у гілці з’явився її останній допис.

«Дівчата, дякую всім за думки. А в історії було продовження. Вчора мені зателефонувала Ольга. Уся в сльозах, в істериці. Я злякалася, думала, з Борисом щось серйозне. Виявилося, так. Він занедужав.

Несильно. Але одразу перетворився на примхливу, безпомічну дитину. Він не може собі сам ні чаю налити, ні градусник знайти. Він стогне, вимагає, щоб вона сиділа з ним неодступно.

Подруга не спала вже дві доби. Я запитала:

— Олю, а ти сама як? А вона плаче в слухавку:

— Іро, я так втомилася. Я так від нього втомилася.

Під цим дописом було багато коментарів. Але один, найпопулярніший, був короткий і безжальний.

«Що й треба було довести. Вона не підлаштовувалася під чоловіка. Вона його усиновила. А тепер дивується, чому він поводиться як дитина. Вітаю вашу подругу, вона сама виростила собі пана, а тепер платить за це своєю свободою. Часом свого життя».

Нагадаю, що цю історію я прочитала на форумі.

Що скажете? Хто з жінок має рацію? Чи зустрічали таких «панських»?

Це одвічне питання: бути «мудрою шиєю» чи повноцінним «партнером»? Історія Ольги та Бориса — це гіркий урок про те, що іноді жіноча «мудрість» є лише прикриттям для комплексу рятівника та страху залишитися самою.

Коли чоловік перетворюється на «пана», жінка стає його слугою, і платить за це надвисоку ціну — власним спокоєм і здоров’ям.

А як ви вважаєте, любі наші читачі, чи є сенс у стосунках, де один свідомо перетворюється на обслугу, щоб інший почувався «сильним»?