— Він її налаштував проти мене з першого ж дня, — тихо плаче Олена Миколаївна, згадуючи те. — Ще в очі мене не бачив, а вже втовкмачив їй у голову, що мати буде проти. І вона повірила чужому чоловікові, а не мені. Три роки минуло, як один день. Донька рідна жодного разу не обізвалася. Ні на Різдво, ні на Великдень, ні на мій день народження. Я тепер — відрізана скиба

У старому затишному дворі звичайної київської п’ятиповерхівки, де сусіди знають одне одного ще з часів молодості, а весняний вітер лагідно колише гілля каштанів, зустрілися дві жінки.

Пані Валя, спершись на низеньку огорожу палісадника, зі щирим співчуттям дивилася на Олену Миколаївну. Та саме поверталася з найближчого магазинчика. Йшла вона повільно, з неважкою торбинкою в руках, але крокувала так, ніби несла на плечах усю втому цього світу.

— Оленко, ну як ти там? — обережно, ніби боячись сполохнути якусь внутрішню тишу, почала пані Валя.

— З донечкою своєю бачишся? Як вона там, заміжня вже? Провідують вас хоч іноді?

Олена Миколаївна важко зітхнула. Вона опустила очі, і в куточках її вій зблиснула гірка, непрохана сльоза.

— Не бачуся, Валю. І нічогісінько про них не знаю. Ні де вони зараз живуть у цьому великому місті, ні як у них справи. Я не дзвоню — і вони мовчать, їм мої дзвінки не потрібні. Не потрібна я своїй дитині. Гірко це визнавати, знаєш, так гірко, що аж дихати нічим, але, мабуть, таке воно життя.

— Ох, лишенько яке, — скрушно похитала головою сусідка.

— Значить, правду люди кажуть: ростиш дітей — маленькі дітки спати не дають, а як виростуть — сам не заснеш від тривоги.

Уся ця драма з донькою Олени Миколаївни розігралася три роки тому, і місцеві кумасі ще й досі іноді згадують ту історію. Олена піднімала свою Еліну сама. Чоловік пішов шукати кращої долі, коли дівчинці ледь два рочки виповнилося.

То були непрості часи, тож відтоді жінка так і не наважилася влаштувати власне особисте життя. Зараз пані Олені п’ятдесят шість.

— Спочатку від горя та постійної біганини світу білого не бачила, — ділилася колись Олена із сусідкою.

— Потім донька маленька була: куди з нею підеш? З няньками тоді ніхто не знався, грошей бракувало, а бабусь на підхваті в мене не було. А як Еля трохи підросла, то сама ж і почала вередувати, якщо я бодай намагалася з кимось познайомитися.

Ревнувала страшенно, до сліз. А потім і чоловіки нормальні кудись поділися. Сама знаєш, як воно: або до чарки прикладаються так, що самій би вижити, або жонаті. А чужого горя мені не треба.

До стосунків із одруженими Олена завжди ставилася категорично. Сама колись пройшла через зраду, тому добре знала, як болить той ніж у спину.

— Як можна поважати чоловіка, який одній в очі бреше, а до мене потім приходить? — казала вона.

— Він для мене тоді й не чоловік зовсім, а так, порожнє місце. І я б такою ж стала — спільницею в брехні.

Принципова? Можливо. Зате чесна перед собою і людьми. Тільки от свого жіночого щастя Олена так і не знайшла, вклавши всю душу, всі сили у свою дівчинку.

Еліна ж росла справжньою розумницею: вчилася старанно, по дому завжди шурхотіла, маму слухалася. Бігала на танці, грала на бандурі в музичній школі, а влітку, як стала старшою, рвалася на підробітки — хотіла сама свою власну гривню мати, щоб у мами не просити.

— Сама собі телефон новий купила, джинси ті модні, — хвалилася Олена сусідкам на лавочці.

— Ох, і пощастить же комусь із такою господинею! — захоплювалися жінки у дворі.

— І до роботи моторна, і за словом у кишеню не полізе, себе образити не дасть. Гарну ти доньку виховала, Олено!

Матері було неймовірно тепло від тих слів. Значить, недарма всі ті безсонні ночі й мозолі.

Еля закінчила столичний університет, влаштувалася на хорошу посаду у велику компанію. І ось тоді, коли дівчині виповнилося двадцять чотири, і трапилася ця болюча історія.

— Познайомилася з ним на роботі, — розповідала Олена своїй давній коліжанці.

— Я ж спочатку думала, що з однолітком. А він, виявляється, набагато старший. Йому вже тридцять вісім. І, що найголовніше, — розлучений, ще й від першого шлюбу має двох діток.

Спершу Олена навіть не здогадувалася, що за чоловік з’явився в житті її Еліни. Донька світилася від щастя, пурхала по квартирі й постійно пропадала на побаченнях.

— Я її все допитувалася: коли ж уже нареченого приведеш знайомитися на борщ? — згадувала мати.

— А вона все віджартовувалася: мовляв, зарано ще, не на часі.

Андрій — так звали обранця — цілий рік тягався по судах із колишньою дружиною, зі скандалами ділячи квартиру й сперечаючись через дітей.

До Еліни він приїжджав лише вечорами, а ночувати завжди їхав до себе. Якось Олена випадково перетнулася з ними в парку. Еля представила матір сухо, ніби чужу, Андрій лише стримано кивнув і швидко повів дівчину геть.

А згодом знайома Олени, яка працювала в тому ж бізнес-центрі, що й Андрій, відкрила їй очі:

— Ти знаєш, а він ще той ловелас. Із першою дружиною розбігся, бо гуляв наліво й направо. І зараз очима стріляє. Еліні твоїй голову просто задурив, молоденька ж вона. І різниця у віці в них чимала.

— Елю, донечко, — спробувала якось увечері поговорити Олена.

— Ти ж придивись до нього. Він сім’ю розвалив, до рідних дітей не їздить. Ти йому потрібна, поки молода й безтурботна, а як награється? Де гарантія, що він і з тобою так не вчинить? Це ж його вчинки кричать про те, що людина він ненадійна, хитра.

Еліна спалахнула, мов сухий сірник. Очі її зблиснули холодною злістю:

— Андрій так і казав, що ти саме це почнеш співати! Що ти будеш його брудом поливати тільки через те, що він старший і має минуле! Думаєш, я не розумію? Тобі просто пече, що я з ним щаслива, а ти все життя сама просиділа! Я думала, ти мені найрідніша і приймеш мій вибір. Але якщо ти його не приймаєш, значить, і мене для тебе більше немає.

Наступного ранку Еліна мовчки зібрала речі й пішла.

Олена довго намагалася дзвонити, шукала зустрічі з Андрієм, але той лише раз підняв слухавку й крижаним тоном відрізав: «Ми все одно будемо сім’єю, а ваші старомодні принципи залиште при собі».

— Він її налаштував проти мене з першого ж дня, — тихо плаче Олена Миколаївна, згадуючи те.

— Ще в очі мене не бачив, а вже втовкмачив їй у голову, що мати буде проти. І вона повірила чужому чоловікові, а не мені. Три роки минуло, як один день. Донька рідна жодного разу не обізвалася. Ні на Різдво, ні на Великдень, ні на мій день народження. Я тепер — відрізана скиба.

Подруги та сусідки Олені дуже співчувають: лишилася жінка зовсім сама на порозі осені свого життя. Подейкують, що Еліна вже готується стати мамою і носить під серцем дитятко.

Мати кілька разів робила кроки назустріч — дзвонила, писала теплі повідомлення, намагалася хоч якось налагодити ту обірвану ниточку. Усе як у порожнечу. Відгуку нуль, донька не бере слухавку, повідомлення читає, але залишає без відповіді.

Вона просто викреслила матір зі свого сьогодення.

— Я вже й вибачитися готова, і визнати, що, може, десь була неправа, що лізла зі своїм уставом, — каже Олена Миколаївна, тихо хитаючи головою.

— Несолодко отак жити — без родини, без доні, без надії колись потримати на руках онучат. Але мені навіть маленького шансу ніхто не дає.

— Почекай трохи, — заспокоюють жінки у дворі, — життя таке, що як припече — Еля сама до тебе прибіжить, ще й плакатиме.

Але Олені Миколаївні зовсім не хочеться, щоб її дитину колись «припікало». Їй просто хочеться щастя для своєї кровинки, і щоб біля того теплого вогнища знайшлося бодай маленьке місце і для неї самої.

Ось така історія розгорнулася в одному зі звичайних дворів, де за кожним вікном заховане своє життя і свій біль.

Як же часто ми втрачаємо найрідніших через несказані вчасно слова чи чужі образи, і чи завжди є шлях назад до рідного порогу…