— Вітя — мій колишній чоловік, — нарешті вирішила пояснитися жінка. — А Ліза — наша донька. Ми довгий час жили за кордоном, звичайно, за рахунок Віті. А тепер я подумала, що потрібно відновити сім’ю, повернулася. Тож ти можеш збирати свої речі. — Ніякої сім’ї у вас немає. Вітя одружений зі мною. І вас ніхто не чекав

— Вітя, у нас гості? — Таня прийшла після довгого робочого дня додому, на порозі стояло чуже взуття, з кімнати лунали жіночі голоси.

Замість чоловіка в передпокій вийшла жінка.

— А Віті немає вдома ще, — жінка дивилася на Таню пильно. — А ви хто?

Тані на мить здалося, що вона помилилася квартирою. Але обстановка в передпокої та її речі біля дзеркала свідчили про протилежне.

— Тетяна, я тут живу.

Жінка хмикнула.

— Значить, ти живеш у моїй квартирі. Можеш збирати речі, — вона зникла в найближчій кімнаті.

Таня і Вітя разом жили сім років. Зійшлися на спільних інтересах, любили активний відпочинок і не хотіли дітей.

Тетяна вважала, що дітей треба заводити ближче до сорока років, не раніше, а Вітя завжди відмовчувався на цю тему. І жінка вирішила, що він зовсім не хоче дітей.

Обидва працювали з ранку до вечора, іноді затримувалися. Але вихідні завжди проводили разом. Таня придумувала програму, і вони з легкістю могли рвонути в п’ятницю ввечері в Буковель, щоб покататися на лижах два дні. Поверталися додому в понеділок о шостій ранку і одразу на роботу.

Заробляли обидва добре, грошей один на одного не шкодували. Жили у Віктора, він привів Таню у свою квартиру. А коли Таня підняла питання про спільне майно, чоловік одразу ж її зупинив:

— Навіщо? Нам удвох і цієї квартири вистачить. Можна на заміський будинок відкладати.

Так і жили, збирали трохи, відпочивали і подорожували.

До сьогоднішнього дня…

Тетяна прийшла додому після роботи, а вдома незнайома жінка, Віті немає, телефон його не відповідає. І що робити? Жінка наполягала, щоб Таня покинула її квартиру.

— Я тут живу з чоловіком, і квартира належить йому, — не заспокоювалася Таня. — Ви хто? І як зайшли в чужу квартиру?

Разом з жінкою на дивані сиділа дівчинка-підліток років дванадцяти на вигляд, яка повністю копіювала поведінку матері.

— Це наша квартира, — не вгамовувалася незнайомка. — Двері я відчинила своїми ключами. І Вітя в курсі.

Від такої заяви Таня була ошелешена. А ось жінці, здавалося, усе це подобалося, вона посміхнулася.

— Тобі, значить, Вітя нічого не сказав? — розсміялася вона. — Уявляєш, Лізо, татусь твій знову видав.

Ліза розсміялася слідом за мамою.

— Вітя — мій колишній чоловік, — нарешті вирішила пояснитися жінка. — А Ліза — наша донька. Ми довгий час жили за кордоном, звичайно, за рахунок Віті. А тепер я подумала, що потрібно відновити сім’ю, повернулася. Тож ти можеш збирати свої речі.

— Ніякої сім’ї у вас немає. Вітя одружений зі мною. І вас ніхто не чекав, так і бути, — Таня дістала телефон із сумочки. — Я зніму вам номер у готелі, оплачу сама, якщо у вас немає грошей.

— Ти не зрозуміла, це у вас немає сім’ї. У нас донька. Як думаєш, кого вибере Вітя?

Ще б годину тому Таня з упевненістю сказала, що Вітя вибере її і тільки її. У чоловікові вона ніколи не сумнівалася. Але, мабуть, це був не той випадок.

— Сумніваєшся? — розсміялася жінка. — Правильно робиш. Не ганьбилася б, а збирала речі.

Таня не стала відповідати. Та й речі не поспішала збирати. Вона не хотіла просто так віддавати чоловіка якійсь жінці. Може, вона взагалі бреше? Треба просто дочекатися Віктора.

— Гаразд, — промовила Тетяна. — Чекаємо Віктора. Він прийде і все розставить по своїх місцях.

Таня переодяглася в піжаму і вирушила готувати собі вечерю. Вона щосили намагалася робити вигляд, що нічого не сталося.

Поставила на стіл свою вечерю, відвернулася, щоб дістати йогурт, а коли повернулася, її вечерю їла дівчинка Ліза.

— Це моя вечеря, — Тетяна відсунула тарілку від дитини. — Тебе, мабуть, погано мама виховала.

— А я голодна! — Ліза виявилася зовсім не тихою і слухняною дівчинкою. — І я вдома, тому можу їсти, що хочу.

— Ти можеш їсти, що хочеш, якщо тобі мама приготувала. Ось піди і попроси в неї.

Таня викинула залишки їжі з тарілки, довелося вечеряти одним йогуртом під пильним поглядом Лізи.

Віктор повернувся додому тільки пізно вночі. Але вдома ніхто не спав, усі його чекали.

— Олено? А ти що тут робиш? — першим він побачив свою колишню дружину.

— Ти мені краще розкажи, хто це і що вони роблять у нашій квартирі? — Таня стояла трохи далі, але по її виразу обличчя було помітно, що вона незадоволена.

— Ми повернулися до тебе, — радісно повідомила Лена і зникла в кімнаті, даючи можливість пояснитися Віктору з дружиною.

Чоловік занервував, не думав він, що колишня колись повернеться.

— Тетянко, так вийшло…

— Ти мені ніколи не розповідав.

— Не розповідав, зараз усе розповім. Тільки не перебивай, будь ласка, я все поясню. Олена — моя перша дружина.

— Ти мені не говорив, що був одружений.

— Це було по молодості, по дурості.

— І про дитину не говорив, — Таня схрестила руки на грудях, була ображена і ще не бачила виходу із ситуації, що склалася.

— Ліза… Їй тринадцять, вона поїхала разом з матір’ю десять років тому, ми тоді розлучилися. Квартиру купував у шлюбі, але не стали її ділити. Замість цього я відправляв їм хороші гроші щомісяця. Я й не думав, що вони повернуться.

— Ти мені не розповідав… Я нічого не знала про тебе, про твоє життя… Ми разом сім років, а ти навіть не заїкнувся… Я думала, ти не хочеш дітей, а виявляється, у тебе вже є донька…

— Я поїду вранці на кілька днів. Сюрприз хотіла тобі зробити, забронювала готель в Одесі на три дні. Але, — вона посміхнулася, — поїду одна. А ти вирішуй свої проблеми. До того ж, ти не збирався мене присвячувати в них, так що допомоги не чекай.

Тетяна рано вранці поїхала, залишивши чоловіка одного в квартирі з колишньою дружиною і донькою. Віктор був не радий колишній.

— Ти навіщо приїхала? Доньку навіщо сюди притягла?

— Жити тут тепер будемо, з тобою, — усміхалася Лена.

— Досить мені брехати, я давно тебе не цікавлю як чоловік. Що тобі потрібно від мене?

Лена скривилася, колишній чоловік її знав відмінно.

— Гаразд, чоловік, з яким я жила, знайшов собі молоденьку. Тож за кордоном нам більше ніде жити. Куди мені ще доньку везти? У мене в Україні нікого немає.

— У тебе є мати.

— У село я не поїду. І доньку нашу не повезу. І взагалі, чому ти зі мною розмовляєш таким тоном? Ти доньку не бачив вісім років! Де подарунки? Радість?

— Тих грошей, які я відправляю тобі щомісяця, вистачить і на подарунки, і на радість. Допоможу тобі зняти квартиру, поїдете разом з Лізою. А там видно буде.

— Ні, що значить зняти квартиру? Я не хочу жити на оренді, це жахливо незручно. Я хочу жити, як нормальна людина, з чоловіком і донькою! — підвищила голос Лена. — Може мені доньці розповісти, що ти від неї відмовляєшся? Вона, між іншим, тут прописана! І ти не маєш права її виганяти!

— Я її не виганяю, я виганяю тебе.

Ліза з’явилася на порозі кухні і з цікавістю втупилася на батьків. Їй було все одно, з ким жити і де, але сам конфлікт здавався цікавим.

— Ось, Лізо, подивися на свого батька і запам’ятай, за такого як твій татусь ніколи не виходь.

Ліза фиркнула і зникла.

— Тобі що не подобається, — голос його став грубим. — Я стільки років забезпечував і тебе, і дитину, тож ти не маєш права зараз взагалі свій рот відкривати!

— Ти мені ще й дорікати будеш? — Лена не очікувала такого від колишнього. — Я мати твоєї дитини!

— Та хоч мати Тереза! Я все сказав, вибирай, або я вам знімаю квартиру, або провалюй звідси!

Лена довго не думала.

— Я піду, але доньку залишу тобі. Подивимося, через скільки ти схаменешся і будеш благати мене повернутися!

Вітя тільки хмикнув.

— Що ти хмикаєш? Думаєш, твоя дружина погодиться на чужу дитину? Та вона втече від тебе, ось тоді й згадаєш про мене!

Олена швидко зібрала свою валізу, залишила доньку і пішла. Віктор видихнув. Він усі вихідні провів з донькою, зводив її в парк, посиділи в кафе, подивилися кіно. Ліза хоч і поводилася трохи відсторонено, але все ж була звичайним підлітком.

Новий вибір, старі помилки

Тетяна повернулася через кілька днів, відпочивши.

— Я все вирішив, але моя донька буде жити з нами, — замість привітання заявив чоловік.

— Ми на таке не домовлялися, — Таня ніколи не хотіла дітей.

— Вона вже велика, і їй мати або мачуха не потрібні. Тож вибирай сама. Так, я винен, не розповів тобі, приховував дитину. Але тепер усе змінилося, і Ліза буде жити тут, зі мною. Тобі вибирати.

Таня кивнула і пройшла в спальню. Вибір був очевидний, вона не хотіла дітей. Ніколи не хотіла мати такий тягар…

Звичайно, вона раніше говорила Віктору, що років до сорока, не раніше. Але насправді, все було не так. Вона просто не хотіла морочитися з дитиною, хотіла присвятити життя тільки собі.

Двері в спальню прочинилися.

— Тітко Таню, — Ліза без матері була зовсім іншою, тихою, спокійною, — тато сказав, що обід готовий, кличе за стіл.

Таня кивнула. А може вона погарячкувала…

Вона спробує прийняти чужу дорослу дитину. А якщо не вийде, вибір є завжди, і вона завжди зможе піти.

***

Ось така непроста історія з багатьма питаннями…

Як же важко буває розплутати вузол, зав’язаний брехнею та недомовками. Іноді доля сама змушує нас робити вибір, але чи є він завжди правильним?

Як ви вважаєте, чи варто Тані залишатися з чоловіком, який стільки років приховував від неї частину свого життя?