— Володю, вона ж старша за нього на десять років. На цілих десять! Це якесь божевілля. І дитина… Від якогось одруженого, між іншим, навіть не від того чоловіка, з яким розлучилася! Петя сам проговорився. Володимир Іванович лише знизав плечима: — Молодий ще. Перебіситься

«Чуже насіння» — так вона подумки називала хлопчика, якого її син прийняв як рідного. Марія Миколаївна мріяла про невістку без минулого, про онуків без домішку чужої крові. Щоб домогтися свого, вона пішла на жорсткі заходи. Але що ближчою ставала перемога, то дужче розросталася порожнеча всередині.

Мати ж бо хотіла синові тільки щастя…

Марія Миколаївна належала до тієї породи жінок, які завжди точно знають, як правильно жити. І не тому, що мала якусь виняткову життєву мудрість чи святість — просто вона все робила за правилами, які сама ж для себе й вивела за п’ятдесят років життя.

Троє чудово вихованих дітей. Усі троє здобули вищу освіту. Старший, Сергій, одружився у двадцять чотири з дівчинкою з порядної родини, зараз у них уже двое діток, живуть — як у Бога за пазухою. Середня, Катруся, вийшла заміж у двадцять шість, теж по любові, але з тверезим розрахунком — хлопець з IT-сфери, стабільно росте, вже давно самі купили двокімнатну квартиру в новобудові, щоб у майбутньому пускати квартирантів.

І обоє старших отримали від батьків стартові квартири відразу після весілля. Не в кредит, у який треба впрягатися на пів життя, а в подарунок. Щоб молоді не починали свій шлях із каменем на шиї.

Чоловік, Володимир Іванович, свій бізнес тримав міцно вже друге десятиліття: мережа продуктових крамниць по кількох містах плюс гуртова база. Гроші водилися. Звісно, не мільярди, як того іноді хотілося Марії Миколаївні (щоб і кожному онукові по квартирі в майбутньому справити), але дуже стабільні, надійні гроші.

Сама ж Марія Миколаївна працювала головбухом у солідній фірмі — зовсім не заради шматка хліба. Вона могла б і взагалі не працювати, але ж не сидіти вдома в чотирьох стінах! Та й власні, «зайві» гроші на жіночі забаганки ніколи не завадять.

Усе йшло за чітким планом. Марія Миколаївна встигала в цьому житті геть усе: і працювати, і дітям помагати, і онуків балувати, і за великим будинком наглядати, і сад доглядати, аж поки… поки їхній Петрик не зустрів Настю.

Тоді її бездоганне, вилизане життя, здавалося, розлетілося на друзки.

Петі було всього двадцять. Наймолодший, найулюбленіший, найрозпещеніший. Його не балували навмисне — просто він з’явився на світ, коли старші вже підростали, і вся батьківська ніжність, що ще залишалася в серцях, дісталася йому одному.

Вродливий, спортивний хлопчина, високий, із маминими сірими очима та татовою ямочкою на підборідді. Вчився непогано: зірок із неба не хапав, але й задніх не пас. Ще був студентом університету, а вже пішов працювати до батька — спершу просто на підхваті, а потім став завідувати одним із магазинів.

Зарплату мав пристойну, плюс батько регулярно підкидав копійчину: то на обслуговування машини, то на відпочинок, то просто на кишенькові витрати.

Двокімнатну квартиру в новому районі йому купили ще на першому курсі — щоб дитина не микалася по орендованих кутках.

І ось у цю саму квартиру, де ще пахло свіжою штукатуркою та новими меблями з «Епіцентру», Петя привів жінку. Настю. Тридцять років. Розлучена. Синові п’ять.

Марія Миколаївна вперше побачила її на порозі — у звичайних джинсах, у простій чорній водолазці, волосся зібране в низький хвіст, на руках — дитина у яскраво-зеленій куртці з динозаврами. Хлопчик дивився спідлоба, тулився до матері й смоктав великий палець. У п’ять-то років!

— Доброго дня, — спокійно привіталася Настя. — Петя казав, що ви хотіли з нами познайомитися.

Марія Миколаївна тоді ще стримала себе. Усміхнулася самими кутиками губ, провела їх на кухню, поставила чайник. Розмова вийшла короткою і ввічливо-холодною, як між чужими людьми десь у черзі.

Настя до торта майже не доторкнулася, лише пила чай маленькими ковтками. Дитина сиділа в неї на колінах і мовчала як риба. Тільки раз попросився в туалет — тоненьким, несміливим голосочком.

Коли вони пішли, Марія Миколаївна довго стояла біля вікна і дивилася, як Петя дбайливо саджає їх у свою автівку. Потім різко повернулася до чоловіка:

— Володю, вона ж старша за нього на десять років. На цілих десять! Це якесь божевілля. І дитина… Від якогось одруженого, між іншим, навіть не від того чоловіка, з яким розлучилася! Петя сам проговорився.

Володимир Іванович лише знизав плечима:

— Молодий ще. Перебіситься.

Але материнське серце Марії Миколаївни вже чуло: це не «перебіситься». Це серйозно.

Перші кілька місяців вона ще плекала надію на краще. Думала — ну поживуть, пограються в сім’ю, син зрештою зрозуміє, що тягне на своєму горбі чужу родину, чужі проблеми, і втече.

Батько тієї дитини просто випарувався, навіть аліментів на сина не платив. Але Петя нічого не розумів. Або ж уперто не хотів розуміти.

Він казав:

— Мам, я ж кохаю цю жінку.

Казав так спокійно, без надриву, ніби це найочевидніша річ у світі. Казав:

— Матвійко — дуже хороший хлопчик, розумний, добрий.

Казав:

— Ми впораємося.

Марія Миколаївна слухала, і всередині в неї все хололо. Впораєтеся? На які такі гроші? На її зарплату продавчині у відділі спідньої білизни? Та ні, звісно ж! На сімейні гроші, на їхні гроші, на Петра гроші!

Тоді вони з чоловіком порадилися (точніше, рішення здебільшого належало Марії Миколаївні) і постановили: годі бавитися в добродійників.

Спершу перестали давати гроші просто так, «на життя». Потім Володимир, під жорстким тиском дружини, сказав синові прямо в очі:

— Хочеш жити з нею — живи. Але на мої фінанси більше не розраховуй. Сам обирав таку ношу — сам і тягни.

Петя лише мовчки кивнув. Сказав тільки тихо:

— Добре, тату. Я зрозумів.

За місяць магазин у Петі відібрали. Він знайшов роботу в логістичній компанії — звичайним диспетчером: зарплата менша, графік виснажливий. Але тримався. Настя теж продовжувала працювати на своїй роботі. Удвох тягнули комуналку, продукти, дитсадок, одяг для малого, їжу, якісь розваги.

Марія Миколаївна дзвонила синові раз на тиждень. Питала сухим тоном, як справи. Петя відповідав коротко:

— Нормально в нас усе, мам.

І жодного разу, жоднісінького разу не попросив про допомогу.

А потім у них почалися сварки.

Настя навіть сама наважилася зателефонувати Марії Миколаївні. Голос у слухавці тремтів:

— Маріє Миколаївно… Петя… він останнім часом дуже знервований. Кричить на мене, на сина зривається. Я просто не знаю, що робити.

Саме тоді Марія Миколаївна вперше відчула солодкий укол зловтішного задоволення. Значить, тріщина вже пішла. Значить, не такий уже й міцний той їхній союз, як здавалося.

— Настю, — сказала вона м’яко, майже лагідно, — а ви не думали, що, може, вам краще розійтися? Ви ж доросла жінка, маєте розуміти, що в Петі зараз дуже важкий період. Йому потрібен час. Подумати. Без зайвого тягаря у вигляді чужої дитини.

Настя довго мовчала. А потім тихо, з розпачем у голосі сказала:

— Я його кохаю. І він мене кохає. Ми просто дуже втомилися. Не витягуємо… — несміливо натякнула вона на фінансову скруту.

Марія Миколаївна поклала слухавку і задоволено всміхнулася. Втомилися. Це вже дуже добре.

Минуло ще три довгих місяці.

Петя змарнів, схуд. Очі запали. Боляче було Марії Миколаївні дивитися на власну дитину, але вона трималася своєї лінії до переможного кінця.

На дачу, куди раніше він приїжджав із такою радістю, тепер не потикався майже зовсім. Коли Марія Миколаївна якось дорікнула йому цим, відповів:

— Матвійкові там нудно, мам. Йому п’ять років, йому потрібні діти на майданчику, а не дорослі балачки за столом.

— А ти, виходить, тепер тільки про нього й думаєш?! — не витримала, зірвалася вона.

Петя подивився на матір якось дивно. Сумно і страшенно втомлено.

— Мамо, я думаю про них обох. Кожнісінького дня.

Того вечора вона вперше по-справжньому злякалася. І за сина, і за себе. Бо раптом чітко зрозуміла: якщо він і далі так уперто стоятиме на своєму, то вони з Володимиром можуть втратити його назавжди. Не на місяць, не на рік — на все життя.

А потім сталося те, чого вона так палко чекала і водночас так боялася. Петя приїхав сам.

Сидів на кухні, безцільно крутив у руках чашку з давно захололим чаєм. Мовчав довго, важко. Потім видихнув:

— Ми розійшлися.

Марія Миколаївна завмерла. Серце закалатало так сильно, що аж кольнуло в грудях.

— Зовсім? — перепитала вона майже пошепки.

— Поки що так. Вона зібрала речі. Переїхала до своєї мами. Сказала, що так буде краще. Для нас усіх.

Він підняв очі. У них не було ні довгоочікуваного полегшення, ні злості. Лише випалена пустеля.

— Я її кохаю, мамо. Дуже сильно. Але я не справляюся. Не тягну я це все. Вона має рацію.

Марія Миколаївна підійшла, ніжно обійняла його за опущені плечі. Він не відсторонився. Просто сидів, як велика, смертельно втомлена дитина.

— Усе налагодиться, Петрику, — шепотіла вона, гладячи його по волоссю. — Усе буде добре, синку. Ти ще знайдеш свою дівчинку. Справжню. Без чужого вантажу. Без чужих дітей. Без усього цього бруду.

Він навіть нічого не відповів.

За тиждень Настя написала Марії Миколаївні коротке повідомлення:

«Дякую, що не пускали нас до себе і не допомагали. Це допомогло нам швидше зрозуміти, що ми не витримаємо. Я пішла і більше ніколи не повернуся у ваше життя. Бережіть його».

Марія Миколаївна холоднокровно прочитала й одразу ж видалила повідомлення. Не відповіла.

Ще за місяць Петя почав потроху всміхатися. Рідко, через силу, але почав. Став знову приїжджати до них на дачу. Один. Без того насупленого хлопчика в зеленій куртці з динозаврами. Без жінки, яка на десять років старша за нього.

Марія Миколаївна дивилася на сина і з полегшенням думала: усе правильно. Усе йде так, як і має бути. Він ще зовсім молодий. Ще знайде собі нормальну, гідну дівчинку. З хорошої сім’ї. Без темного минулого. Без чужої дитини. Без зайвих проблем. Без чужого насіння в їхньому роду.

А десь на іншому кінці великого міста Настя вкладала свого сина спати. Хлопчик час від часу з надією запитував:

— Матусю, а Петя ще прийде?

— Ні, сонечко моє, — відповідала вона тихо, ковтаючи сльози. — Петя тепер не з нами.

І ніжно цілувала його в маківку. Туди, де м’яке волоссячко ще так щемливо пахло дитячим шампунем.

А Марія Миколаївна, засинаючи у своїй великій, ідеально чистій спальні, іноді раптово прокидалася посеред ночі від нав’язливих думок:

«Я ж хотіла синові щастя. Справжнього, безхмарного щастя. Я ж усе зробила абсолютно правильно… То чому ж іноді так моторошно й порожньо всередині?»

Ось така непроста життєва історія про материнську любов, яка іноді буває надто сліпою і руйнівною. Знаєте, кажуть: «Благими намірами вимощена дорога до пекла», і часом, намагаючись написати сценарій чужого щастя, ми власноруч руйнуємо найцінніше.

А як ви вважаєте, чи мала право матір так жорстко втручатися в долю дорослого сина, чи все ж таки її побоювання були виправдані?