– Вона сама винна! – миттєво відповіла теща. – Мати треба поважати! І не суперечити їй. Я в неї в гостях, між іншим. – Ви вже в гостях рік… – похмуро додав зять. – Не затрималися?

Коли В’ячеслав прийшов із роботи, дружина плакала. Теща похмуро гриміла на кухні каструлями.

– Знову посварилися?… – Славко втомлено сів за обідній стіл і грізно глянув на тещу.

– Вона сама винна! – миттєво відповіла теща. – Мати треба поважати! І не суперечити їй. Я в неї в гостях, між іншим.

– Ви вже в гостях рік… – похмуро додав зять. – Не затрималися?

– А хоч два! Терпіть!

– Ні! Все! Досить! – выдповыв В’ячеслав, – Давно я з вами хотів поговорити, як чоловік!

– Хто? – теща неприємним тоном запитала. – Ти? Чоловік? Ось мій Володька – той був чоловік, царство йому небесне. І у термін посидів, і директором магазину побув! А ти… І як за тебе тільки Людочка вийшла? Чоловік…

– Ну гаразд… – В’ячеслав важко зітхнув, думаючи, чим відповісти тещі. – Гаразд… Скоро все це закінчиться… – Він навіть погрозив пальцем. – Закінчиться…

– Та знаю, знаю! Ви з Людмилою давно чекаєте, коли мене не стане! – Теща гримнула каструлею. – Але дивіться, як би я вас не пережила!

– Хто чекає? Ми чекаємо? Навпаки… – В’ячеслав сказав цю фразу і розгубився – а що, навпаки? Адже насправді іноді такі думки його відвідували. Тещі було вже майже вісімдесят років, але вона була активною. Своїм поганим словом могла принизити будь-кого.

– А ось ми вам нареченого знайдемо, йому й душу виноситимете! – Ця фраза з В’ячеслава вискочила сама собою. – Тільки ви вже завтра голову помийте, одягніться красиво, та брошку начепіть….

Теща дивилася на нього, як баран на нові ворота.

– Це навіщо це?
– Треба! Завтра наречений до вас прийде!

В’ячеслав збрехав це так правдоподібно, що теща розгубилася.

– Здурів?! Який ще наречений? Не треба мені жодних наречених!

– Пізно! – В’ячеслав зрозумів, якщо тещі брехати, то брехати треба жорстоко. Кажуть, вона і за свого чоловіка заміж вийшла тільки тому, що він їй пригрозив. Виходить, у душі вона велика боягузка. — Вже все вирішено!

– Чого вирішено?! – запитала теща. – Хто це за мене буде вирішувати? Я заміж не збираюся!

– А навіщо заміж? – знизав плечима В’ячеслав. – Ніхто вас заміж брати і не хоче. Тільки у коханки.

– Чого?!
– А чого чули! Я оголошення дав: «Шукаю коханця для своєї тещі». І озвався один.

Теща сіла навпроти зятя і витріщила очі. А зять продовжував брехати.
– Ви не хвилюйтесь, він чоловік хорощий. Теж термін сидів, як ваш перший чоловік.

– За що? – як загіпнотизована, запитала теща.

– Каже, з дружиною щось зробив. Чогось вона йому поперек сказала. Двадцять років відсидів, тепер йому знову турботи хочеться. Я йому зателефонував, і вашу фотографію надіслав. Він побачив, і просто у вас закохався. Каже, доки з нею не пересплю – не заспокоюся.

– Тьху, паразит! Як у тебе лише розуму вистачило! Дзвони цьому, твоєму… Скасуй негайно зустріч!

– Ні… — В’ячеслав замотав головою. – Вже не можу. Він чоловік конкретний. Так мені й сказав: «Якщо обманюєш – розберуся з тобою». Тож завтра він прийде. А ми з Людмилою поїдемо до вашої квартири, куди ви повертатися не хочете.

– Навіщо ви туди поїдете?
– То ж у вас буде медовий місяць. Ми там поживемо поки що.

– Оце вигадав! – Теща показала йому дулю. – Я вас туди не пущу.

– А ми маємо ключі, – відповів В’ячеслав спокійно, і навіть позіхнув. – Тож ми вам заважати не будемо…

– Перестань! – Теща шарахнула долонею по столу, потім закричала:

– Людочко, іди сюди! Твій чоловік наді мною знущається!

Людмила з’явилася дуже швидко і здивовано дивилася на матір.

– Чого тут знову?
– Він … – теща від обурення ніяк не могла сформулювати думку. – Він… Таке надумав… Він мені чоловіка знайшов… Розбишаку! Позбутися мене хоче! Бажає, щоб життя моє закінчилося!

– Що, правда, чи що? – дружина здивовано подивилася на чоловіка.
– Ну… – кивнув В’ячеслав, і йому раптом стало весело. – Я подумав, чому твоя мати так біситься? А тому що їй чоловік потрібен! Ось я знайшов.

– З глузду з’їхав? – тепер дружина витріщила на нього очі. – Він хоч хто?

– Він сидів. Щоправда, молодше твоєї мами буде, але зате гарячий! Такий, який треба. Я ж смак твоєї матері знаю. Так що все! Завтра він прийде!

– Славко, ти що?.. Мамі майже вісімдесят років… Які наречені?

– Нормально, – кивнув В’ячеслав.–- Людочко, ти зрозумій, я відмовити йому вже не можу. Він пригрозив, якщо я задкуватиму. Отже, вибирай – чи я, чи твоя мати. Поки вибираєш, я піду ключі від квартири тещі візьму.

– Навіщо це? – тремтячими губами спитала дружина.

– Потім. Якщо вибереш мене, ми з тобою сьогодні туди поїдемо. А ні – залишайся з мамою. Допоможеш їй у скрутну хвилину, коли коханець її життю вчитиме.

– Стривай! – Вигукнула квапливо дружина. – Я нам валізу швиденько зберу. Потрібно взяти речей на перший час.

– Людочко… Ти чого?.. – схаменулась теща.

– Ой, мамо… – Людмила махнула на неї рукою. – У тебе тепер нове життя… А нам – жити по-старому…

– Яке нове життя? – Теща раптом зірвалася з місця та кинулася з кухні. – Я не хочу нового життя! – вона вже кричала з кімнати, яку тимчасово окупувала. – Я від вас з’їжджаю! Негайно! А ви вже тут самі, без мене.