Вона тоді ще теличкою була, Петрик сам її на фермі вибирав. Казав: «Дивись, Олю, яка статна, яка ладна — молочна буде, серцем чую». І не збрехав — Зорька по п’ятнадцять літрів на день давала, масного, солодкого молока, на якому я і дітей на ноги поставила, і сама вижила

Моя корова, Зорька, йшла з життя тяжко вже третій тиждень…

Вона лежала в хліві на соломі, важко витягнувши шию. Її очі, завжди такі теплі, вологі, по-справжньому материнські, тепер скляніли й затягувалися каламутною пеленою.

Я сиділа поруч, гладила її по запалому боку, по цьому величезному, ще теплому животу, який стільки років годував і мене, і моїх дітей, але плакати не могла. Сльози кудись поділися. Висохли, чи що, за ці роки вдівства, вигоріли дотла, як вигорає трава на пагорбі в посушливе літо.

Мій чоловік, Петро, віддав Богу душу п’ять років тому.

Зірвався з риштувань на будівництві в місті — і все. Привезли в закритій труні, навіть попрощатися по-людськи не дали. А мені залишилося — троє дітей на руках, хата з просілим дахом і оця рідна моя Зорька.

Вона тоді ще теличкою була, Петрик сам її на фермі вибирав. Казав: «Дивись, Олю, яка статна, яка ладна — молочна буде, серцем чую». І не збрехав — Зорька по п’ятнадцять літрів на день давала, масного, солодкого молока, на якому я і дітей на ноги поставила, і сама вижила.

А тепер ось лежить, не встає.

Наш ветеринар, Семен Павлович, приїжджав позавчора. Довго м’яв їй живіт, світив ліхтариком в очі, скрушно хитав головою. А потім відкликав мене вбік, за ріг хліва, і сказав тихо, так, як говорять про небіжчиків:

— Ольго Степанівно, не хочу давати марних надій. Схоже на сильне отруєння. Чимось дуже токсичним труїли, не просто так воно сталося. Щуряча отрута, може, або ще щось гірше. Ти ворогів часом не маєш?

Я тоді тільки рукою махнула — та які вороги, Семене Павловичу, які вороги! Живу тихо, нікому дороги не переходжу, порпаюся у своєму городі. Діти вже порозліталися, тільки найменша, Настя, ще в технікумі вчиться, в місто поїхала.

Кому я здалася, кому моя корова кісткою в горлі стала?

А вночі, коли лежала без сну і слухала, як Зорька важко, зі свистом дихає в хліві, раптом зрозуміла — кому.
Зінька.

Зінаїда Кузьменко, моя сусідка через дві хати. Ми з нею колись міцно товаришували, ще дівчатами разом на танці до клубу бігали, на фермі пліч-о-пліч працювали. А потім наші стежки якось розійшлися.

Вона за Кузьменка вийшла, за бригадира. Жили вони заможно, справно. Хату цегляну звели, машину купили. А в мене все якось не клеїлося — мій Петрик хоч і роботящий був, та безталанний: вічно його обходили, обдурювали, кривдили.

І Зінька, я ж чула, потайки з того раділа. Тішилася, коли в нас дах потік. Тішилася, коли Петро розбився. Прийшла на поминки, сиділа з пісним, скорботним обличчям, а в самої в очах — бісики скачуть, вогники горять.

А торік ось що сталося.

Приїжджав до нашого села кореспондент з обласної газети. Писав про побут, про сільське господарство, про те, як люди на землі виживають. І зайшов до мене — не знаю вже, хто навів, може, хтось із сільради підказав.

Подивився на мій доглянутий город, на Зорьку на те, як я сама, без чоловічих рук, хазяйство тягну, і написав про мене велику статтю. «Сільська мадонна» — так і назвав. А фотографію на першу шпальту вліпив: я із Зорькою стою, а вона мені свою велику морду на плече поклала.

Господи, що ж тут почалося!

Зінька з того дня мене на дух не переносила. Відверталася при зустрічі, губи невдоволено підтискала. Її ж бо ніхто не фотографував, про її багатство в газетах не писали. А тут якась жебрачка-вдова — і на першій шпальті!

Я тоді не надала цьому значення. Мало що, думаю, у людей своїх клопотів вистачає. Перебіситься.
Не перебісилася.

І я вирішила Зорьку вартувати. Сама не знаю, що на мене найшло — якесь звірине чуття прокинулося, прадавнє, жіноче. Чи то сон якийсь віщий приснився, чи просто серце підказало.

Але я не лягла спати, як зазвичай, а накинула куфайку, взяла ліхтарик і вийшла у двір. Заховалася за дровітнею — там у мене місце затишне, ще Петро дрова так складав, що утворилася ніби ніша, я туди влітку від спеки ховалася.

Ніч стояла серпнева, парка, пахло прілим сіном і близькою грозою.

Зорі тьмяно блимали крізь подерті хмари, і десь за річкою, у лісі, пугав пугач — так тужливо, ніби жалівся комусь на свою пташину долю. Я сиділа, не ворушачись, і думала про те, як дивно влаштоване це життя.

От живеш собі, живеш, нікому лихого не робиш, а хтось тебе люто ненавидить. За що? За те, що вистояла? За те, що не зламалася під вагою горя? За те, що якийсь заїжджий кореспондент розгледів у тобі те, чого в інших не побачив?

Людська заздрість — вона ж як болотна іржа. В’їдається, роз’їдає зсередини, перетворює душу на гнилу потерть. Я це ще від своєї покійної бабці чула. Вона завжди казала: «Олюню, бійся заздрісних більше, ніж злих. Зла людина свою злість відкрито несе, а заздрісник — той нишком пакостить: в очі солодко всміхається, а позаочі яму тобі риє».

Мала рацію бабця. Ох, яку рацію.

Десь о другій ночі я почула кроки. Тихі, скрадливі — так ходять тоді, коли дуже не хочуть, щоб їх почули. Я затамувала подих, сильніше втиснулася в дрова. Серце калатало як скажене.

Із темряви виринула постать. Хустка на голові, куфайка, гумові чоботи — і бідончик у руці. Маленький, літровий, з яким зазвичай по молоко ходять.
Зінька.

Вона пройшла повз мене, нічого не помітивши, — так близько, що я навіть вловила запах її парфумів, старих та задушливих, якими вона душилася ще в нашій молодості. Підійшла до хліва, тихенько прочинила двері — я їх навмисне не замикала, бо знала, що вона прийде, — і зникла всередині.

Я почекала хвилину, може, дві. Потім рішуче встала, підійшла до хліва і рвучко відчинила двері навстіж.

Зінька стояла над коритом із водою, її бідончик був нахилений — вона якраз виливала туди якусь рідину. Побачила мене — і скам’яніла. Рот напіввідкрився, очі розширилися від тваринного жаху.

— Ну, здоров була, сусідонько, — кажу я і сама дивуюся, який крижаний, спокійний у мене голос. — Що, не чекала?

Вона випустила з рук бідончик — він загуркотів по дерев’яній підлозі, покотився в куток. Рідина розлилася, і в повітрі миттю повис різкий, хімічний сморід, від якого аж у горлі задерло.

— Олю… — жалібно замекала вона. — Олю, ти чого, я це… Я випадково… Я думала…

— Що ти думала, Зіно? Що я сплю міцним сном? Що не помічу, як ти мою корову зі світу зживаєш? Третій тиждень труїш, Зіно! Третій тиждень моя Зорька в муках помирає через тебе!

Вона позадкувала, сперлася спиною на стіну хліва. Її обличчя, і без того вже немолоде, у світлі мого ліхтарика здавалося зовсім старечим, обвислим, сірим.

І я раптом подумала: Боже мій, ми ж з нею однолітки, нам обом по п’ятдесят два роки, а вона виглядає на всі сімдесят. Заздрість — вона ж не тільки душу роз’їдає, вона й тіло зжирає, випиває людину зсередини до дна.

Я зробила крок до неї і раптом відчула таку шалену лють, якої ніколи в житті не знала. Навіть коли Петрика ховала — не було такого. Там було горе — чорне, глухе, бездонне. А тут — справжній вогонь. Червоний, пекучий, від якого аж в очах темніло.

— Ти хоч розумієш, що ти наробила? — спитала я тихо, і Зінька втиснулася в дошки ще сильніше. — Ти знаєш, що ця корова — це все, що в мене є на цьому світі? Що я на її молоці доньку в місто вивчитись відправила? Що я взимку без неї просто з голоду здохну?!

Зінька заскиглила — інакше й не скажеш, саме заскиглила, як побита, шолудива собака.

— Олю, пробач, благаю, пробач! Я не хотіла, це мене біс поплутав! Ти ж зрозумій… я ж бачила, як ти живеш, як до тебе люди тягнуться, як тебе всі поважають… А на мене ніхто й не гляне, нікому я не потрібна! Чоловік п’є по-чорному, діти навіть не дзвонять… А тебе — в газету, тебе — на першу сторінку! За що тобі все це, а мені — нічого?! Я ж теж працювала все життя, теж старалася…

Вона говорила й говорила, захлинаючись словами, шмарклями та слізьми. А я слухала, і моя злість поступово вщухала, поступаючись місцем чомусь іншому.

Ні, не жалості — на жалість ця жінка не заслуговувала. Це було якесь гидливе, холодне розуміння.

Я чітко усвідомлювала, що стою перед істотою глибоко нещасною, понівеченою, яка загинула як людина задовго до своєї фізичної смерті. Зінька ж і справді все життя промучилася: чоловік її лупцював, пив запоями, діти виросли невдячними, розлетілися й забули про матір.

А вона дивилася на мене, на мої злидні, на моє тяжке вдівство, і ніяк не могла збагнути, звідки в мені береться сила жити й усміхатися. Не розуміла — і люто ненавиділа мене за це своє нерозуміння.

— Пішли, — сказала я і міцно вхопила її за рукав куфайки.

— Куди? — сіпнулася вона з переляку.

— До людей. Нехай усі бачать.

Я вивела її на вулицю, і тієї ж миті, ніби на замовлення, оглушливо вдарив грім і ливонув густий, холодний дощ. Ми стояли посеред розмитої дороги — мокрі, жалюгідні.

І я закричала на все горло — так кричать у селах, коли стається страшна пожежа або велика біда. Цей крик, мабуть, у крові в нас від пращурів лишився:

— Люди добрі! Виходьте! Дивіться, хто мою худобу труїв!!!

І люди вийшли.

Як вони прокинулися, як почули мій голос крізь гуркіт грози — я не знаю. Але вони вийшли. Спочатку дід Дмитрич із ціпком шкутильгав, потім Вірка-продавчиня халат накинула, потім ще сусідка, ще один господар… За десять хвилин пів села стояло навколо нас під дощем.

Зінька, мокра до нитки, трусилася і вила вже вголос, а я міцно тримала її за руку, щоб не втекла, і розповідала все. Як було, від початку й до кінця, нічого не прикрашаючи.

Люди слухали в мертвій тиші.

А потім заговорили — всі разом, перебиваючи одне одного. І тут таке повилазило… З’ясувалося: у діда Дмитрича торік собака здохла в страшних муках, він тоді на бродячих псів грішив, а тепер зрозумів — Зіньчина робота.

Собака ж у нього породиста була, красива, всім сусідам подобалася. У Вірки кури раптово вимерли — теж, виходить, Зіньчиних рук справа. У Степанових розкішний кіт зник…

Виявляється, вона, Зінька, роками труїла чужу животину. До кого могла дотягнутися. Все, що милувало око, все, що викликало в ній чорну заздрість, вона методично, холоднокровно знищувала. Тихо, непомітно, нишком — точнісінько так, як моя бабця й казала.

Її не били, ні. Наше село ніколи не відзначалося дикою жорстокістю. Але люди дивилися на неї так, що краще б уже побили. І вона це відчувала кожною клітиною — я бачила це по її сірому обличчю, по очах, по тому, як вона вся зіщулилася, згорбилася, стала зовсім маленькою і нікчемною під тими важкими, зневажливими поглядами.

Моя Зорька все-таки вижила. Семен Павлович потім довго хрестився і казав, що це справжнє диво. Але я-то знаю: ніяке це не диво. Просто вона дуже сильною була, моя корова. Такою ж сильною, як і я.

А Зінька десь за місяць зібрала речі й виїхала з села. Куди саме — не знаю. І знати не хочу.

Тільки іноді, глухими ночами, коли мені не спиться, я думаю про неї. І молюся — вперше за багато довгих років щиро молюся, — щоб там, куди вона подалася, вона нарешті знайшла свій спокій.

Але молюся я не для неї — для себе. Щоб те чорне зло, яке вона мені заподіяла, не застрягло скалкою в моєму серці, не пустило там отруйних коренів і не перетворило мене на таку ж саму потвору.

Бо найстрашніше в житті — це стати схожим на свого кривдника.