Вона внесла тацю з розігрітим борщем, гарніром і великим просмаженим окістом, салатом на майонезі в піалі та кількома шматками хліба. Поставивши перед чоловіком обід на столик, Оксана чекала похвали або простої, ласкавої усмішки — вона ж старалася. Усього-то на п’ять хвилин запізнилася. — З мікрохвильовки знову? Розігріте? — гидливо скосився на тацю Сашко

— Де волочилася? У Катьки своєї? Усе ніяк не наговоритеся? Скільки років до неї бігаєш, язики вже мали б стесати наполовину, а ні! Усе одно бігаєш, — бурчав Сашко, лежачи на дивані та перемикаючи канали в телевізорі.

— Сашко, ну чого ти? Дружимо стільки років, що ж у цьому поганого? — метушилася на своїй кухні Оксана, збираючи чоловікові обід на тацю. Він хворий, йому не можна вставати, тож обід і прийом ліків відбувалися за розкладом.

— А ти час бачила?! — додавав суворості в голосі Сашко, чоловік кремезний, розповнілий, із тижневою сивою щетиною на щоках. Побритися все ліньки, а дружина десь волочиться — не допоможе.

— Бачила, бачила, Сашко. Ліки в тебе на столі, усі за часом розкладені, якщо ти їх газетою не змів. Вода у графині.

— А обід? Я їсти хочу, аж трясе.

— А обід якраз вчасний! П’ять хвилиночок лише.

— От дурепа-баба! Сказано ж: за графіком! Хвилина у хвилину!

— Лікарі такого не казали, а обід ось, готовий… — усміхалася жінка, намагаючись пом’якшити чоловіка. Вона внесла тацю з розігрітим борщем, гарніром і великим просмаженим окістом, салатом на майонезі в піалі та кількома шматками хліба.

Поставивши перед чоловіком обід на столик, Оксана чекала похвали або простої, ласкавої усмішки — вона ж старалася. Усього-то на п’ять хвилин запізнилася.

— З мікрохвильовки знову? Розігріте? — гидливо скосився на тацю Сашко, розміщуючи своє тіло з положення напівлежачи у положення сидячи. Підсунув їжу, понюхав, поморщився, щетина на щоках аж дибом стала.

— Так, Сашко, борщ учора варила, курку зранку смажила, а треба ж було на пару, — хвилювалася вона.

— Набридла їжа на пару, виглядає так, ніби її вже їли й перетравили. От якби ти не бігала до Катьки, встигала б чоловікові свіже готувати. Приготувала — подала! Стовідсоткова користь організму, а так — одне радіоактивне випромінювання від мікрохвильовки.

Оксана, жінка років 50-ти, теж повненька, збита, проворна, з м’якими, добрими рисами обличчя, посміювалася над капризним чоловіком. Ну, яке воно там радіоактивне?

— Чого либишся? — вишкірився на неї Сашко з набитим ротом. — Хоч чай свіжий зроби.

— Я кисіль зранку зварила, — все одно намагалася по-доброму Оксана.

— Сама його сьорбай!

— Сашко? Болить у тебе щось? — засмутилася дружина, не дочекавшись ласкавого слова чи погляду.

— А ти думала, лоскоче? Лікарі як казали? Три тижні спокою!

— То ж не лежати лежаком…

— От невгамовна?! — ударив він себе по масивних колінах у трико набряклими долонями. — Що ж мені вальсувати з тобою по хаті? Спокій, отже, спокій! Поперек — тобі не жарти. Потім взагалі на ноги не встану.

— Так же не болить уже, сам же казав…

— Учора не боліло, сьогодні стріляє, а все ти! «Встань, пройдися…» Ще й п’ята точка ниє від твоїх уколів, рука в тебе тверда, як кувалда.

— Так начебто без синяка, без гульки — я акуратно. Навчилася за довгі роки.

— Нічому ти не навчилася! Ні уколи робити, ні їсти нормально готувати, ні за чоловіком доглядати, — відсунув він від себе тацю. — Неси свій кисіль! Сама он розпливлася, з берегів скоро вийдеш.

Оксана побігла на кухню, сподівалася, хоч солодке здобрить трохи гірку пілюлю Сашкові.

Але чоловік знову залишився невдоволений: прісний кисіль. Ліки противні — апетит відбивають. Уколи важкі — на боку не полежиш.

По телевізору гидота одна — вночі не заснеш. А спав Сашко міцно і вдень любив прилягти, поки на лікарняному, і вночі не розбудити, навіть якщо тривога.

Важко переносив Сашко хвороби.

Найзвичайнісінькі застуди й ті з ніг валили. З роками стало зовсім зле, організм не молодів, сили йшли, хоча Сашкові всього 55. Але при будь-якому вірусі чи розладі травлення одразу брав лікарняний і лікувався ґрунтовно, щоб не загриміти в лікарню чи того гірше — на цвинтар.

Оксана підтримувала уважне ставлення чоловіка до власного здоров’я, часом собі на шкоду.

Доводилося самій брати неоплачувані вихідні на роботі, щоб доглядати за ним, адже в перші дні будь-якої недуги він майже не вставав, а тепер увесь листок непрацездатності намагався відлежатися.

Оксана майже ніколи не хворіла чи не скаржилася на здоров’я. А кому?

Сашко працює, та й сам слабкий тілом. Діти росли, мали свої турботи: школа, гуртки, потім інститути. Виросли син і донька, роз’їхалися. Залишилися тепер удвох.

Оксана знову щось готувала на кухні, гримаючи посудом.

Сашко дивився телевізор, газету читав, здрімнув трохи. Якби дружина не тупотіла, як слониха, по кухні, нормально поспав би Сашко, а так прокинувся на дивані в кислому настрої. Під вечір почав допікати Оксані.

— Що ти там возишся півдня? Гримиш і топчешся, стіни трясуться.

— На роботу мені завтра, Сашко, треба приготувати тобі, щоб міг ти поїсти в будь-який час.

— Так не сам же я буду з тарілками возитися, — чухав він животик, принюхуючись до апетитного запаху з кухні.

— Ні, ні, Сашко, я прибіжу. Прибіжу на обіді.

— Добре, а то мені вставати не можна.

— Та чому ж не можна? Можна й треба. Так у тебе не тільки поперек, а й інші місця хрустіти й скрипіти почнуть. Рух — це…

— От і повертайся! Та не розігрівай чоловікові тижневу страву, а готуй свіже.

Оксана, відволікаючись на улюблений серіал на кухні, продовжувала готувати, а чоловік — бурчати. До самого сну спокою їй не було: то подушка в нього скомкалася, то диван продався — вона винна!

Менше серіали свої треба дивитися. То живіт крутити стало, от точно від радіоактивної їжі з мікрохвильовки.

Бігала Оксана навколо Сашка до півночі, намагаючись догодити йому й муки полегшити. Шукаючи в великій аптечці ліки від розладу травлення, потім від зупинки шлунка, після: для поправки кишківника.

Вранці хоч самій у лікарню йди: сил немає, розбита, настрій нижче плінтуса. Радувало трішки, що Сашкові післязавтра мають закрити листок непрацездатності. Зараз не розтягують лікування — на ноги встав — готовий!

Іди на роботу.

А те, що роки вже, організм і больовий поріг у всіх різний, це не береться до уваги, — згадувала Оксана слова чоловіка, дорогою на роботу. І сама почуваючи себе не дуже. Але списала все на погоду противну й вітер холодний.

На обіді прибігла до чоловіка, обід розігріла, укол зробила і знову на роботу, сама не поївши. Перетравити теж погано, — думала Оксана, купивши дорогою пиріжок і з’ївши його на ходу.

Рік високосний був, недобрий, так Сашко казав, бо хворів багато. То поперек, то коліна не розгиналися, то заклинило його на один бік, прямісінько на дивані. То шуми незрозумілі в животі.

Їздив разом із дружиною (без неї не міг, вона як поводир для нього в нескінченних лікарняних коридорах), ковтав і вставляв куди треба трубки у лікаря, щоб ніяких там злоякісних утворень чи поліпів не було — обійшлося.

Дієту треба дотримуватися: менше жирного, смаженого, солодкого.

В останньому Сашко ледь чи міг собі відмовити, ласун він по життю.

— Чого це ти сіра? Губи, як крейда? Одяг висить на тобі? — помітив одного разу Сашко. Вже не у високосний рік, але він прихворів на самому початку. Застуда, але важка. Побоювався ускладнень на мозок чи на серце, відлежувався.

— Не знаю, від прання, напевно, розтягнувся одяг, — мляво відповідала Оксана, ледве доволочивши ноги додому після роботи.

Сьогодні вперше чоловікові сказала, щоб сам вечерю собі розігрів і поїв.

— Чого це я сам маю їсти? Як псих-одинак, у мене дружина є. Поговорити іноді хочеться, а то сидиш тут у чотирьох стінах і не знаєш, коли ноги простягнеш від чергового вірусу.

— То ж не сиди й не лежи, займися чим-небудь, тебе ж відпустило трохи.

— Ага! Тобі лише б заганяти мене, щоб швидше загнувся. Не хочу я один вечеряти!

— Не можу. Ось тут пече, — притиснула вона руку до живота нижче грудей, — тут тягне, — опустила вона долоню, — а тут і зовсім тисне…

— Не болить — значить здорова. Чого симулювати? Рідних лякати.

— Не болить, Сашко, але таке відчуття неприємне і їсти не хочеться зовсім.

— Ну… буває. Головне, не болить, інакше одразу до лікаря бігти.

— Наступного тижня медогляд на роботі, скажу лікарю, попрошу направлення на аналізи.

— Оце правильно! — підвівся з дивана Сашко. Так не хотілося йому на кухню йти, холодильник відкривати й гріти собі їжу. Згадав, що ковбаса є, вчора просив дружину купити. Одразу полегшало.

Про всяк випадок перепитав в Оксани, може, їй бутерброд зробити, але жінка відмовилася, майже задрімавши у кріслі — втомилася.

А на медогляді з нею говорити не стали, ледь тільки глянули на первинні результати обстежень, одразу направили на повне обстеження, а там і до фахівця-онколога.

Повернулася Оксана додому, чоловіка ще не було, на роботі.

Сіла в крісло в кімнаті й втупилася на продавлений диван: треба новий купити, а то Сашкові скоро зовсім незручно буде лежати, телевізор дивитися. Увесь мозок винесе, — думала вона того вечора. А про себе чого вже думати — пізно.

— Зачастила ти по лікарнях, тиждень не вилазиш. Чого це раптом?

— Наступного тижня до обласного центру їхати, направлення вже дали.

— Який такий центр? — дивувався Сашко. Вигадала собі болячки, аби не їхати.

— Онкологічний, Сашко. До онкологічного.

Він аж сів, потираючи здоровенною рукою лисіючу маківку.

— Отак, Сашко… начебто міцна завжди була — не хворіла, застуди там і жіноче ниття в животі я не вважаю. І одразу на тобі! Отакої.

— Як? У сенсі це воно? Злоякісне утворення, чи що?

— Тут уже не беруться лікувати, на спеціальний облік поставили. Направили в обласний, може, там щось зроблять.

— Звісно, зроблять! Медицина зараз на такому рівні! — замахав піднесено руками Сашко.

— На якому б не була, а запізно, Сашко. Вони так відповідальність із себе знімають, мовляв, зробили, що могли.

Чоловік зовсім розкис. У нього ж самого ногу звело сьогодні, на магнітно-резонансну томографію збирався, хотів сказати дружині, щоб записала, а тут у обласну їхати.

З’їздили, обстеження провели, нові аналізи взяли, ультразвукове дослідження та всі необхідні маніпуляції зробили і… додому відправили.

— Ну як же?! Здуріли ви тут, чи що? — кричав у кабінеті лікаря Сашко. — Вона ж хворіє! Це ж злоякісне утворення, у стаціонар треба, лікувати! Видаляти! А ви додому?!

Лікар і медсестра байдуже дивилися на обуреного чоловіка — він не перший у них такий за день, вони звикли.

Самі хворі зазвичай простіше реагують, родичам важче прийняти кінець.

— Якщо бажаєте, можемо визначити у стаціонар, лише щоб організм відпочив, в іншому ми вже безсилі.

Сашко біля реєстратури й у коридорі обурювався, але мало хто на нього звертав увагу, одній лише Оксані приємно, що усвідомив він і втрачати рідну людину йому страшно.

— І що? — не міг заспокоїтися він у машині, зневажаючи й паплюжачи лікарів і всю медицину нинішню. — Мені тепер біля тебе чергувати? Судно за тобою виносити?

І все!

Більше слів не треба було, далі й боротися не хотілося — ось воно, все життя. Не про те, що жити дружині залишилося… їй навіть точних термінів не назвали, так навмання кинули — пів року.

А про те, що доглядати за нею доведеться самому, судно виносити, годувати, напувати, коли зляже. І не буде в нього більше няньки, що з роботи бігла, уколи робила (на медсестрі економили, навіщо переплачувати, якщо Оксанка і так нормально шприци вганяє).

Страждав Сашко, на роботі скаржився, дітей викликав. Приїхали. Навіть син з невісткою. Донька поривалася залишитися, але в неї маля піврічне, а тут лежача, вмираюча мати. Найняли доглядальницю, ну і батько був поруч. Він і повідомив усім: мами більше немає.

Діти, звичайно, горювали, особливо донька, два тижні в батьківському домі провела, батька підтримуючи. Він хоч і тримався з усіх сил — не можна йому серце рвати, а то слідом за дружиною поїде в чорному катафалку.

Діти розуміли: переживає, мучиться, що один тепер залишився. Маму теж шкода, непоправна втрата, але її немає — швидко все сталося, за кілька місяців. А тато тут, як би зі смутку не розхворівся.

Але недовго ходив удівцем Сашко.

За рік господарювала на його кухні Антоніна. Славетна жінка, добра, турботлива, господиня по дому чудова, чимось навіть на Оксану, першу його дружину, схожа, зростом трохи вища і характером міцніша, але здоров’ям зовсім не вона.

Добре зажив Сашко, хворіти менше став, навіть на роботі це відзначили. І так підтягнувся, посвіжішав, усе тому, що тепер більше він доглядав за Тонею — як зима, так усі недуги її.

Але Сашко старався, на ліках не економив, диван продавлений одразу замінив, а то раптом Тоні незручно буде, а в неї свої меблі нічого в квартирі, піде.

Кому він потім потрібен у свої майже 60? Дітям? У дітей своє життя, і старезний татусь додатком їм буде недоречно. От і беріг Сашко Антоніну і на «радіоактивну» розігріту, а то й приготовану особисто їжу не нарікав.

Така вже доля: іноді усвідомлення цінності турботи приходить лише тоді, коли сам опиняєшся в ролі доглядача, боячись залишитися на самоті.

Сашко зрозумів, що його дружина була не просто прислугою, а жертовним фундаментом його комфорту й здоров’я.

Як думаєте, любі читачі, чи справді такий життєвий урок здатний перетворити людину докорінно, чи це просто практичний розрахунок?