— Вона ж у нас бухгалтеркою в керуючій компанії працює. Усі два дні вихідних вона просто лежить пластом, в інші — то за поперек тримається, то тиском мучиться, то все разом

— Чесно кажучи, не розумію. Якби в мене зараз була можливість сидіти вдома, нехай і за невеликі гроші, я б ані дня більше роботою не займалася, — говорить Алла.

— Може, колектив у неї гарний? Спілкування втрачати не хоче? Чи боїться, що грошей перестане вистачати? — припускає подруга.

— Та яке там спілкування, сидить у кабінеті сама, зрідка заходять відвідувачі і тріпають їй нерви, — відповідає Алла. — Вона ж у нас бухгалтеркою в керуючій компанії працює. Усі два дні вихідних вона просто лежить пластом, в інші — то за поперек тримається, то тиском мучиться, то все разом.

— Значить, річ у грошах, — зітхає подруга. — На пенсії жити — не мед.

— Ой, та яке там у грошах! — гарячкує Алла. — Вона на ліки за місяць силу-силенну витрачає. Більшість — через свою роботу. Та й я б їй допомагала, нехай і небагато. А брат взагалі непогано живе, він їй багато разів пропонував: годі вже. Готовий їй доплачувати, але вона бере від нього тільки якщо щось термінове.

Наприклад, замінити колонку чи протезувати зуби. Повіриш, тільки зуби ми її спонукали зробити. Нормального обстеження не пройшла жодного разу — ніколи, працювати ж треба.

Їй як призначили 10 років тому таблетки, так їх досі і п’є. У тому ж дозуванні. Ну, або в інтернеті щось знайде і сама себе лікує. Наших порад не слухає.

Мамі Алли вже 65 років, самій Аллі 42, брату 40. Мама — вдова, живе сама у двокімнатній квартирі, в якій все є. У брата Алли свій невеликий бізнес, він і техніку давно поміняв, і готовий маму щомісяця фінансово підтримувати.

Алла живе скромніше: наразі розлучена, щоправда, син уже дорослий, поїхав у велике місто на навчання, і Алла зараз практично завжди сама.

І взагалі, у мами давно виросли онуки, тож ніхто її з ними сидіти не змусить. Дачі у жінки теж немає, правда, є дача у сина, якби виникло у мами бажання — їдь і відпочивай, ну, або квіти вирощуй.

— І з невісткою в неї чудові стосунки, — каже Алла. — Тій всього вистачає, і взагалі — брату з дружиною пощастило, характер у неї золотий. Але ні, мама вперто не йде на пенсію.

— А що мені робити вдома? — відповідає вона на запитання родичів. — Сидіти і в стелю дивитися? І на дачі у сина… Плювати насіння з сусідками? Ні, якщо я зараз удома сяду — все, вважай, життя закінчене. Буду сидіти немічною і просто з туги помру.

— Мамо, — не розуміє Алла. — Ну яка туга? У тебе ж і подруги є, та й зараз удома сидіти — саме задоволення. Можна спілкуватися в інтернеті, дивитися цікаві фільми, читати цікаві книжки. Здоров’ям своїм займешся, нарешті!

— Готувати мені нікому, — відповідає мама. — Прибирати немає за ким. На роботі я — на людях, привід одягнутися, вийти до людей. А вдома? У халаті сяду. Фільми набриднуть, та й не знімають зараз нічого цікавого. Книжки? Ну почитаю, а далі що?

— Мамо, ну я ж сиджу вдома, нічого, знаходжу собі справу. Повіриш, доба пролітає, мені просто зітхнути ніколи, мені вічно годин не вистачає, — намагається переконувати Алла. — І в мене зараз теж готувати нікому, прибирати немає за ким, живу одна, а мені весь час ніколи.

— Ти ж удома працюєш, а не просто так сидиш, — відповідає мама вперто. — Якби в мене була робота вдома, я б теж не сумувала.

— А що робота, — знизує плечима Алла в розмові з подругою. — Ось, я уявила: немає в мене роботи, і що? Гуляти б пішла, знову ж таки, фільм би подивилася. Але ж іноді і в магазин вискочити ніколи, на доставках живу.

— І не кажи, — зітхає подруга. — І потім, якби в мами було бажання, вона б теж віддалено роботу собі знайшла, бухгалтер це легко може зробити.

Такий варіант Алла мамі теж пропонувала: не хоче. Каже, що не всім дано працювати з дому, що вона вже занадто стара, щоб щось нове освоювати. І взагалі, мовляв, відчепіться від мене, поки з роботи не «попросять», буду туди ходити.

— І тут же скаржиться, що голова болить, що поперек ломить, що всі нерви їй підняли клієнти, начальство, недолугі колеги. І виглядати стала вже відверто погано, — хвилюється донька. — У мене серце кров’ю обливається, вона ж гробить себе і все.

Як їй допомогти?

— Може, мені над третьою дитиною задуматися , — посміюється дружина брата. — Сказати, мовляв, дорога мамо, без тебе не впораємося, кидай роботу, бери на себе онуків середніх, води їх на гуртки, з немовлям порайся — допомагай?

Але Алла впевнена, що і це не варіант: мама ніколи з онуками не сиділа, вона ж працює. За дуже невеликі гроші, весь час на нервах і постійно — через біль.

— Може, їй собаку завести? Знаю, звучить безглуздо, якщо сама людина не заводила ніколи тварин, то їй це й не потрібно, — зітхає подруга. — Або… Може, депресія в неї, треба б показатися лікарям, призначити терапію?

— Треба б, можливо, — погоджується Алла. — Але ніколи їй. Відпустка в неї зазвичай з розривом, і у відпустці вона пластом лежить, до платного лікаря не піде точно.

Та й узагалі, не вірить вона в депресії, так і каже, що все — від лінощів. А лінивій людині тільки варто лягти — тут же всі болячки чіпляються. Я вже і не знаю, як із нею бути взагалі.

***
Багато хто з нас звик, що робота — це не лише гроші, а й сенс життя. Але коли праця починає руйнувати здоров’я, варто задуматися, чи варта вона такої ціни.

Ця історія — про страх перед невідомістю і про те, як іноді важко допомогти людині, яка сама не хоче собі допомогти.

Як гадаєте, чи є у цієї проблеми інше рішення, окрім як просто змиритися? Поділіться своїми думками.