— Воно на зупинці, за околицею, в ящику пищало. — Кошеня згорнулося під долонькою клубочком. — Хтось його викинув. Не виживе. — У онуки наверталися на очі сльози

— І навіщо вонj мені? — казала бабуся Поліна.
— Ну, ба! — Олька тримала на руках маленького, місячного кошеня. — Не назад же мені його нести?

— Ну то й неси. — сказала бабуся. — Де взяла — туди й понеси.

— Воно на зупинці, за околицею, в ящику пищало. — Кошеня згорнулося під долонькою клубочком. — Хтось його викинув. Не виживе. — У онуки наверталися на очі сльози.

— Та роби, що хочеш! — Бабуся сердито махнула рукою і пішла перегортати сіно.

Так оселилась у хаті Маруська. Оля була у селі все літо — канікули. І з кошеням поралася виключно сама. Годувала, привчала ходити в лоток, спала з нею.

Маруська підросла і перетворилася на пухнасту кішку рідкісної краси. І жила вона за якимись своїми, неписаними законами. Фіранки не драла, по ліжках без попиту не лазила, на столи ні-ні.

Бабуся потихеньку почала перейматися Маруською. Навіть нишком захоплювалася котячим розумом. Ось підуть вони з Олькою до малинника — Маруся ступає тільки доріжками. Ніколи по грядці не пройде.

— Ти ж моя розумниця! — Бабуся Поліна була відверта з кішкою, коли вони залишалися вдвох. — Я тобі зараз кісточку ту дам. Стривай! — Вона крадькома клала в котячу миску стегенце з м’ясом із супу.

Олька бігала ввечері до клубу з подружками. Вже до випускного класу перейшла. Але довго гуляти ще не дозволено було.

Батьки наполягли, щоб дочка, під бабусину відповідальність, поверталася додому не пізніше десятої. Як та Попелюшка.
Ось і цього разу Оля була у клубі.

Восьма вечора. Корова подоена. Прилягла стара. А оскільки щоранку піднімалася дуже рано — почало її в сон хилити. Ну і подрімала.

Сниться їй сон. Що білить вона свою хату. Наче й у думках крутиться — навіщо? Адже до Великодня білила. Чисто ще.

Вапно рідке, бризки на всі боки летять. А під ногами Маруська крутиться. І кричить несамовито. Аж у вухах ріже. Гонить Поліна кішку, а та не йде.

Повернулася старенька незручно і перекинула відро вапна на підлогу. А Маруська, як очманіла. Мало того, накинулася на ноги і давай кусати.

Від болю бабуся й прокинулася. А в будинку, як у лазні «по-чорному» — такий густий, їдкий дим стоїть — світла білого не видно. На грудях сидить Маруська і кричить, що є сили.

Виявляється заіскрила розетка під старим холодильником і спалахнула. Спалахнула занавіска. Задохнулася б баба Поліна в диму, якби не Маруська. А то й згоріла б у згарищі.

І могла кішка спокійно через підпіл на вулицю у віконце вискочити. Але людину не покинула. Розбудила. У будинку довелося таки білити. Попросила допомогти сусідку.

— А ти мене й справді тоді вкусила. — Бабуся розтирала перед сном хворі ноги. Праворуч, виразно красувався відбиток зубів.

Задоволена Маруська лягала поруч. Оля поїхала до міста. А кішці тепер було дозволено спати поряд із господаркою.