Все забулося, з’явились діти, і ми прожили 29 років разом, кілька років тому ми приїхали назад до нашого міста й чоловік випадково зустрів у супермаркеті того колегу, і він узяв і розповів чоловікові, що я йому з ним зраджувала, та ще мабуть чогось від себе додав

Одружена 29 років. Живемо з чоловіком чудово. Двоє дорослих дітей. Давно, коли я тільки вийшла заміж, мене доглядав колега чоловіка. Ми всі разом працювали в одній будівлі, хоч і в різних підрозділах. Я по дурості тоді не надавала значення його знакам уваги, поки одного разу колега по службі не запросила в гості нас з чоловіком. Чоловік піти не зміг, і я пішла сама. Там виявився і цей колега чоловіка (я не знала цього, а то б не пішла).

Ми випили і спілкування перейшло на більш довірчий рівень. Потім він зголосився мене довезти машиною до будинку і в машині став чіплятися. Ми цілувалися. Він став мене роздягати. У нас майже все трапилося, але в останній момент я його відштовхнула і вдарила, напівгола вискочила з машини. Одягалася на ходу. Слідом він прошипів: «Ти пошкодуєш ще про це». Я так перелякалася, що ледве дійшла додому.

Дорогою купила пляшку і випила її в під’їзді. Загалом додому приповзла. Потім узяла вихідний, бо боялася з’являтись на роботі. А потім чоловікові запропонували роботу в іншому регіоні, і ми швидко поїхали. Я зітхнула з полегшенням і нічого ніхто не розповів чоловікові.

Все забулося, народилися діти, і ми прожили 29 років разом. Кілька років тому ми приїхали назад до нашого міста. І чоловік випадково зустрів у супермаркеті цього колегу. І він узяв і розповів чоловікові, що я йому з ним зраджувала, та ще мабуть чогось від себе додав.

Чоловік прийшов додому і вчинив допит із пристрастю. Звісно, я все заперечувала, адже перевірити це неможливо. Чоловік начебто повірив мені, що я відшила цього колегу, але не забув. Зажадав ДНК експертизу на сина та доньку. Тут все нормально не підкопаєшся.

Жалітися не буду, адже, по суті, я колегу справді відшила, хоч і дозволила йому надто багато, але не все. Відчувати почуття провини я думаю не можна взагалі, це буде кінець нашої родини. Ми прожили разом все життя душа в душу, крім цього разу я слабину не давала.

Навіщо цьому чоловікові треба було таке говорити моєму чоловікові? Адже у нього до мене, як у мене до нього нічого не було. Чому така заздрість у людей? Сам погано живе (немає і не було в нього сім’ї) і норовить нашкодити? За що? Що відмовила майже 30 років тому? Чоловік мені завжди вірив беззастережно, каже, що й зараз вірить. Чи так це? Що робити? Знову намагатись виїхати з міста чи не знаю. Що ви читачі сайту зробили б на моєму місці? Як протистояти?