— Всі чоловіки однакові. Дарма ти заміж поперлася, дарма з цим телепнем жила, і зовсім дарма дитину завела. Ну нічого, тепер розумніша будеш. Будеш біля мене, по господарству помагати. Город, кури, кролі — роботи непочатий край. А ти думала, хліб на деревах росте?

— Мамо, я так не хочу! Я хочу жити своїм життям!

— Мені потрібна твоя допомога, — відрубала мати й кинула слухавку.

Злата плакала довго, аж поки сльози не висохли, лишивши по собі лише пекучу сіль на щоках. Потім рішуче підвелася, витерла очі й тихо, але твердо промовила в порожнечу:

— Ні, мамо. Я нізащо не дозволю зробити зі своїм життям те, що зробила з твоїм бабуся. Ні! Я буду боротися, чого б мені це не коштувало.

Вона відчувала: це буде не просто суперечка, це буде битва за право дихати. Бо те, як жила мама, Злата навряд чи могла назвати нормальним життям. Але найстрашніше було те, що Галина — Златина мама — не бачила в цьому нічого поганого.

Ба більше, здавалося, її все влаштовувало. Ця трясовина засмоктала її, і тепер вона тягнула туди доньку.

Батько пішов від них так рано, що Злата його й не пам’ятала. Їй було всього два рочки. Галина з малечею повернулася до своєї матері, Юлії Степанівни, у стареньку хату на околиці міста. Нажити з чоловіком нічого не встигли, ділити було нічого — крім розбитих надій.

Чоловіка в Юлії Степанівни давно не стало, тож вона сама тягла все господарство на собі. Ще тоді, коли Галя тільки зібралася заміж, мати бурчала: «Ото поїдеш, а мені самій горбатитися?».

Але Галина тоді літала на крилах кохання й материних докорів не чула. Світ здавався їй рожевим і безмежним.

Молоді спочатку знімали кімнатку, а коли зʼявилася на світ Злата — перебралися в окрему квартиру. Район був так собі, зате дешево. Олег, чоловік Галини, був веселим і легким на підйом — це й підкупило дівчину.

Але, як виявилося, легкість ця межувала з безвідповідальністю. Він жив одним днем, наче метелик. Його улюблена приказка була: «Буде день — буде й їжа». Галю ж від такої філософії кидало в холодний піт.

— Олеже, у нас же сім’я! Будь серйознішим, благаю! Це я поки працюю, а як у декрет піду? Ти зможеш нас прогодувати? — допитувалася вона.

— Та почекай ти з тим декретом! Дай пожити! — сміявся Олег і продовжував тринькати гроші направо й наліво.

Якось із зарплати він купив собі дорогий костюм і краватку-метелика. Грошей майже не лишилося, до наступної получки було як до неба рачки, а він повідомив про це дружині так, наче купив хлібину.

— Олеже! Ти що, на сцену зібрався? Навіщо тобі цей костюм?! — у сльозах питала Галя.

— Ти не розумієш, Славка жениться! Мій найкращий друг, ми з першого класу за однією партою!

— А я? — тихо спитала Галя. — Ми ж разом підемо? А в мене й сукні нормальної немає…

— Та в тебе їх повно! Ти й так усіх затьмариш! Хоча наречену затьмарювати негарно, ну та ладно! Що поробиш, якщо моя дружина — найкрасивіша жінка у світі!

Олег був майстерним маніпулятором. Галя від компліментів танула, як віск, дивилася в дзеркало і думала: «А й справді, я гарна!». А гроші… та якось проживемо.

— З наступної получки купимо тобі щось розкішне, кицю, — обіцяв Олег, обіймаючи дружину.

Галя хотіла заперечити, що краще б відкласти ті гроші, бо страшно жити від зарплати до зарплати, але Олег заціловував її сумніви, і вона здавалася.

— У нас буде дитина! — оголосила Галя, повернувшись із консультації.

Лікарка, побачивши перелякані очі молодої жінки, підбадьорила:

— Будемо виношувати! Ви молода, здорова, заміжня. Що заважає? Діти — це щастя!

«І справді, що заважає?» — думала Галя. Але щось муляло на душі, шкреблося кішкою. Страх. Страх перед майбутнім з таким несерйозним Олегом.

— Ура! Я найщасливіший! — вигукнув чоловік, почувши новину, і закружляв Галю по кімнаті. — Не хвилюйся, люба, я знайду підробіток, вагони розвантажуватиму, аби вам із малечею було добре!

Його слова трохи заспокоїли Галю, хоча вона ще кілька ночей плакала в подушку.

Цікавий стан жінки минув легко, і в строк на світ з’явилася дівчинка. Олег навіть здивував: поки дружина була в лікарні, знайшов квартиру й перевіз туди речі. Звісно, тягнув до останнього, але впорався.

Коляску й ліжечко віддав той самий друг Славка — їхня дитина вже виросла.

Повернувшись у нове житло, Галя зраділа: може, дарма вона так хвилювалася? Чоловік наче взявся за розум.
Та радість була передчасною. Нескінченні пелюшки, плач і безсонні ночі швидко набридли Олегу. Він почав зникати з дому. Почалися сварки.

Галя терпіла, доки Златі не виповнилося два роки. Тоді вона влаштувала чоловікові грандіозний скандал. А він просто пішов.

Сказав, що втомився. Що сімейне життя — це клітка. Що гроші зникають у бездонну прірву дитячих потреб, а дружина вічно зайнята й втомлена. Йому стало нудно.

І він пішов. А Галя зі Златою повернулася до матері.

Юлія Степанівна зустріла їх на порозі зі своїм фірмовим: «А я ж казала!».

— Всі чоловіки однакові. Дарма ти заміж поперлася, дарма з цим телепнем жила, і зовсім дарма дитину завела. Ну нічого, тепер розумніша будеш. Будеш біля мене, по господарству помагати. Город, кури, кролі — роботи непочатий край. А ти думала, хліб на деревах росте?

Галя нічого не думала. Вона просто плакала. Влаштувалася нянечкою в садок, туди ж прилаштувала Злату. А вечорами горбатилася на городі під пильним оком матері.

Злата змалечку звикла бачити маму сумною й покірною.

А бабусю — вічно невдоволеною командиркою. Юлія Степанівна любила повторювати, що Галя їй усім зобов’язана і мусить її доглядати, бо своєї сім’ї не вберегла. Злата дивувалася: бабуся була здорова, як бик, і енергійна, як електростанція, але Галя не сперечалася.

Вона поставила на собі хрест.

— Твоє діло — доньку ростити, а не хвостом крутити. Все, відгуляла своє, — карбувала слова Юлія Степанівна.
І Галя слухалася. Вона перетворилася на тінь.

Коли Злата закінчувала школу, залізна бабуся раптом злягла. Галя, звільнившись з роботи, три місяці самовіддано доглядала матір, поки та не відійшла.

Галя ридала так, наче втратила сенс життя, а Злата… Злата не могла видавити з себе ні сльозинки. Вона пам’ятала, як бабуся перетворила маму на черницю, а їхнє життя — на монастир суворого режиму. Ніяких гостей, ніяких розваг.

— Репетиторів наймати нема за що! Не вступиш — будеш коровам хвости крутити! Яке кіно? Сідай за уроки! — гримала Галя голосом Юлії Степанівни.

Бабуся в процес не втручалася, лише супила брови так, що в Злати хололо всередині.

Коли Юлії Степанівни не стало, Злата думала: «Ну все, тепер заживемо!». Їй було соромно за ці думки, але вона порівнювала кончину бабусі зі звільненням із в’язниці.

Галя продала хату й господарство, і вони переїхали в сусіднє місто, купили однокімнатну квартиру. Злата вступила в інститут. Здавалося б, життя налагоджується.

Але це була ілюзія.

Всупереч надіям Злати, мама так і не почала жити для себе. Великого міста вона боялася, як вогню. Робота — дім — магазин. І все. Вона ще була молодою жінкою, але перетворилася на копію своєї матері.

Ті самі інтонації, той самий контроль. Тільки тепер у ролі Галі опинилася Злата.

Мати вимагала, щоб донька була постійно «під рукою». Вигадувала тисячу причин, аби Злата не йшла з дому. То їй страшно самій у магазин, то треба разом подивитися серіал, то тиск скаче…

— Мамо, мені треба спілкуватися, гуляти, жити! — намагалася достукатися Злата. — І тобі теж! Ти ж молода!

Але Галя лише супилася:

— Я ж тобі казала, і бабуся казала: всі чоловіки — це зло. Їм тільки одне треба. Пограються й кинуть, а ти потім серце по шматочках збиратимеш. Нащо тобі ті муки? Сиди вдома. Ти маєш бути біля матері. А раптом зі мною щось станеться?

— Мамо! — кричала душа Злати.

Але Галя була глуха. Травма, завдана «несерйозним» Олегом і зацементована владною матір’ю, зробила свою чорну справу.

У новому місті Галя не завела жодної подруги. Вона бігла з роботи додому, щоб контролювати кожен крок доньки.

Попри тотальний контроль, кохання знайшло лазівку. Злата зустріла Павла. Він навчався на тому ж курсі, тільки на іншому факультеті. Спочатку вони бачилися в університеті, гуляли після пар, а потім…

Потім Злата вирішила: досить.

Після чергової істерики матері (“Куди ти зібралася?! Я ж просила посидіти зі мною!”) Злата випалила правду про Павла.

Галя заверещала так, ніби її різали.

— Ти робиш помилку! Ти губиш своє життя! Він тебе покине!

Дивлячись на матір, яка билася в істериці, Злата зрозуміла: треба різати по живому. Інакше вона теж стане тінню.
Вранці вона зібрала речі й переїхала до Павла.

Мати дзвонила без упину. Потім почала підстерігати біля інституту. Злата навіть злякалася: мама, яка боялася проїхати зайву зупинку, сама подолала пів міста!

Розмови не вийшло. Злата намагалася познайомити її з Павлом, але Галя дивилася крізь хлопця, наче він був пустим місцем. Її очі були безумними.

— Вернись додому! Одумайся! — благала вона, хапаючи доньку за руки.

Злата зрозуміла: мама, зламана власною матір’ю і невдалим шлюбом, втратила зв’язок з реальністю. Вона не живе, вона існує у своєму страху.

— Чому в неї немає свого життя? Що їй заважає тепер? — питала себе дівчина.

Відповіді не було. Але було тверде рішення: не повторити долю матері. Не стати жертвою, не перетворитися на наглядача для власної дитини в майбутньому.

Злата витерла сльози, обійняла Павла і зробила крок у своє, власне життя.

Нехай буде важко. Нехай будуть помилки. Але це будуть ЇЇ помилки і ЇЇ життя.

Ось так буває…