— Ви йому кашу дали? — Ні, ми котлети поїли. — Євгеніє Олександрівно! Що за свавілля? Які ще котлети? Я ж залишила чіткі інструкції: вранці — каша. Ви що, навмисне мені наперекір робите? — Та не схотів він тієї каші, плакати почав. Що ж мені, дитину голодом морити

Знаєте, є такі жінки, про яких кажуть: «золота людина». Пані Євгенія — саме з таких. Колись вона водила до мене свого онука на гурток, і, повірте, це той рідкісний тип бабусь, з якими будь-яка проблема вирішується ще до того, як встигне виникнути.

З такими навіть батьків бачити не треба: якщо дитину привела вона — я спокійна, все буде як по нотах. Так ми з нею всі вісім років і протоваришували.

Донька в неї хороша, родина благополучна, жили вони окремо, але бабуся завжди була тим теплим крилом, під яким усім затишно.

А зараз у неї вже правнук. Ех, час… Він же, знаєте, тільки тягнеться довго, коли чекаєш, а минає — як одна мить.

Здибалися ми з нею нещодавно випадково. Зупинилися, розговорилися — так щиро, наче й не бачилися вічність, а рідні люди. Родина її переїхала в інший район, тож наші шляхи трохи розійшлися.

— А я, знаєте, тепер танцюю! — похвалилася вона, і в очах блиснули такі молоді бісики, що я аж замилувалася.

І розповіла вона мені дещо. Трохи поскаржилася, але не так, щоб шукати правди чи суду, а просто… Бо знала, що вчинила правильно.

Розкажу я вам цю історію пані Євгенії (назвемо її так), а ви вже самі розсудіть. Бо вона зовсім не про танці. Імена, звісно, зміню, щоб нікого не образити.

Онук її, Михайло, одружився вже давненько. Дружину звуть Валерія. Сучасна така молодиця, ділова.

— Євгеніє Олександрівно, ви знову забули його костюмчик у шафці! Ну я ж просила! Скільки можна повторювати? — подібні зауваження Валерія сипала часто, навіть не помічаючи свого тону.

Так уже склалося в їхній родині, що тільки моя давня знайома, вже прабабуся, мала час і змогу забирати малого Арсенчика з садочка. Сама Лера, тільки-но синочок трохи підріс, одразу побігла на роботу.

Вважала себе діловою леді, незамінним працівником, та й офіс кликав. Начальство нині не надто жалує лікарняні чи прохання «втекти раніше».

А тут — Євгенія Олександрівна. Вона вже своє відпрацювала, вільна пташка, живе у сусідній п’ятиповерхівці. Чому б не підсобити? Інші бабусі й дідусі ще працюють, живуть далеко, а прабабуся — ось вона, під рукою.

Та й сама пані Євгенія не пручалася. Треба молодим допомогти? То святе. Сили ще є, ноги носять, а Арсенчик — таке сонечко, рідна кров.

Якось ідуть вони з садочка, а назустріч — песик. Маленький, домашній, хазяйка поруч усміхається. Арсенчик зрадів, погладив кудлатого. Ввечері, щасливий, поділився новиною з мамою.

— Не ходіть через двори! — відрубала Лера, навіть не глянувши на бабусю. — Я ж вас прошу, водіть Арсенія через парк. У дворах повно собак, це негігієнічно і небезпечно.

Що ж там поганого, що дитина тваринку погладила?

Але Євгенія Олександрівна не сперечалася. Мама є мама, вона має право хвилюватися. Може, й справді, їй видніше…

— І ще, Євгеніє Олександрівно, прошу вас надалі: у чому дитина прийшла в садок, у тому й додому ведіть. Не треба самодіяльності, — голос у Лери був такий, яким зазвичай звіти вимагають.

А того разу пані Євгенія вирішила, що у джинсах малому душно — літо ж надворі, всі дітки з голими колінцями бігають. То й повела Арсенчика додому в шортиках поверх колготок, щоб не запарився.

Лера, побачивши це, мало не зомліла від “несмаку”.

Обов’язки прабабусі росли, як снігова куля. То до стоматолога відвези, то до логопеда, то на гурток. А коли малий прихворів, довелося сидіти з ним пів місяця без вихідних.

— Ви ж розумієте, у мене будуть неприємності, якщо я почну відпрошуватися, — казала онукова дружина як про щось саме собою зрозуміле.

І всі звикли. Які можуть бути проблеми? Є ж прабабуся — здорова, бадьора, часу вагон.

Але одного разу пані Євгенія сказала:

— Дітки, я тут на вівторок записалася до перукарні, на п’яту годину. Арсенчика самі заберете.

— Як? — Лера аж чашку на стіл поставила. — Ви що? Невже не можна було записатися на той час, коли він у садку?

— Та не було вільного часу в Іринки зранку, вона ж тепер у другу зміну, — виправдовувалася бабуся.

— То пішли б до іншого майстра!

— Не можу я до іншого. Я в Іринки вже п’ятнадцять років стрижуся, вона моє волосся знає.

— Ні, ну ви подивіться… А чому це має ставати моєю проблемою? — Лера широко розкрила свої красиві очі й з обуренням глянула на чоловіка.

Того разу Євгенія Олександрівна проковтнула образу. Забрала Арсенія раніше і потягла його з собою в перукарню, щоб не сваритися.

Але претензії не закінчувалися.

То не те слово сказала («Що це за вираз — “хай йому грець”? Він же повторює!»), то не тим нагодувала.

Дзвонить якось Лера з роботи, перевіряє:

— Ви йому кашу дали?

— Ні, ми котлети поїли.

— Євгеніє Олександрівно! Що за свавілля? Які ще котлети? Я ж залишила чіткі інструкції: вранці — каша. Ви що, навмисне мені наперекір робите?

— Та не схотів він тієї каші, плакати почав. Що ж мені, дитину голодом морити? От і дала котлетку,а потім йогурт на десерт.

— Ви абсолютно перестали з ним справлятися! Ви його розбалували! Та і котлети домашні дитині, це не корисно!

Євгенія Олександрівна поклала слухавку, катнула правнуку машинку по килиму:

— Лови, козаче! Малий зі сміхом упіймав іграшку. — Отак, Арсенчику… Схоже, перестала я з тобою справлятися, — промовила вона задумливо.

А думала вона про це вже давно. З власним онуком, Михайлом, усе було інакше. Донька їй довіряла. Радилися, звісно, але ніхто не контролював кожен крок. Бабуся мала право на рішення. А тут…

Контроль, зауваження, накази. Вона ж не вимагала подяки, боронь Боже. Але коли тебе мають за безплатну прислугу, це, знаєте, пече.

Наступного дня пані Євгенія оголосила онуку:

— Михайлику, я зможу забирати Арсенія тільки двічі на тиждень. Попереджаю заздалегідь: я записалася на танці. Уявляєш свою бабусю в бальних туфлях? — і засміялася, як завжди, світло й легко.

Михайло передав цю “кумедну новину” дружині. Посміялися обоє, вирішили — бабуся жартує. Ну які танці в сімдесят з гаком? Та й не покине вона улюбленого правнука, побурчить і заспокоїться.

Але минув тиждень…

— Михасю, ну що це таке?! — обурювалася Лера, бігаючи по квартирі. — Вона й справді в понеділок на ті танці намилилася! І ще й гроші за це платить, тисячу гривень, уявляєш? Не встигнемо озирнутися, як вона собі ще й кавалера знайде!

— Та дай ти спокій бабусі, хай ходить, куди хоче. Це її життя, — мляво відбивався чоловік.

— Добрий день! А хто Арсенія з садка забиратиме?

— А в чому проблема?

— А в тому, що саме в цей час у неї заняття! Тричі на тиждень!

Тут уже й Михайло почухав потилицю. Бабуся була їхнім порятунком, фундаментом їхнього комфорту. Подзвонив їй, спробував умовити, натиснути на жалість. Поклав слухавку розгублений. Ні, вона налаштована серйозно.

«Зовсім баба з глузду з’їхала, — думав він. — Навіщо старій ті танці?».

І справді, чи є життя, коли тобі за сімдесят? У нас же як прийнято… Держава згадує про літніх, коли треба додати сотню гривень до пенсії перед виборами.

А суспільство? Що робити на старості? Лікувати болячки та сидіти на лавочці? Головна мета літньої людини, як вважає більшість, — обслуговувати молодих. Бути зручним ресурсом.

А клуби за інтересами? Де вони? Хіба у великих містах, та й то… А навіть якщо знайдеться ентузіаст, що відкриє такий клуб, то наші бабусі туди не йдуть. Соромляться. «Що люди скажуть? Зовсім стара сказилася, танцювати їй захотілося! Краще б дітям копійчину віддала».

Отак і сидять наші жінки по хатах, бо «куди вже нам, наш час минув». І молодь до цього звикла. Який може бути власний сенс життя у старої людини? Тільки діти, онуки, родина…

Але в цій сім’ї система дала збій.

— Мамо, ну хоч ви з нею поговоріть! Ми ж на неї розраховували! — скаржилася Лера свекрусі телефоном. — Що нам тепер робити?

— Леро, ну вона ж вас попереджала ще два тижні тому, — намагалася заспокоїти її донька Євгенії Олександрівни.

— Та мало що вона говорила! Я думала, то брехня! Які танці в її віці?

— Добре, я спробую… — зітхнула свекруха.

Але Євгенія Олександрівна стояла на своєму, мов скеля.

— Ні, Інночко, не можу. У мене заняття.

— Мамо, ну це ж просто забаганка! А в них там усе шкереберть, вони не встигають. Ти ж знаєш, як їм важко.

Пані Євгенія помовчала секунду, а тоді спокійно відповіла словами, які колись почула від невістки: — А чому це має бути моєю проблемою?

І поклала слухавку. Їй було ніколи, вона збирала сумку на репетицію. Там грала музика, там вона випрямляла спину і відчувала, що живе, а не доживає.

І здоров’я, до речі, покращилося — тиск менше стрибав. Вона не проти допомагати, ні. Але тоді, коли зможе. І коли її про це по-людськи попросять.

Минуло кілька днів.

Дзвінок від Лери. Голос уже не командний, а тихий, запобігливий:

— Євгеніє Олександрівно, доброго дня. Там Михась вам сьогодні продукти завезе, свіженькі… Скажіть, будь ласка, ви казали, що двічі на тиждень зможете Арсенчика забирати. Це ще в силі? Нам би хоч у вівторок і четвер… Дуже треба.

Пані Євгенія усміхнулася кутиками очей:

— У вівторок і четвер зможу. Тільки, Леро, ходити ми будемо через двори. Там затишніше, і песики бігають.

— Звичайно-звичайно… Як скажете! Дякуємо вам величезне!

Отака історія. Проста, життєва. Часто ми забуваємо, що наші бабусі й дідусі — це не просто “помічники” чи “додаток до онуків”, а живі люди зі своїми мріями, на які вони мають повне право, скільки б років їм не було.

А як у вашій родині — чи вдається знаходити той баланс, щоб і молодим було легше, і старші відчували смак власного життя?