— Ви о шостій ранку встаєте і каструлями гримите на всю хату! — А Світланка по ночах у телефоні сидить, хіхикає з кимось у темряві, екран на всю кімнату світить. А вдень спить до обіду, — підхопила Ніна Павлівна, анітрохи не знітившись. — Роботяща дівка, нічого не скажеш

— Ти знущаєшся з мене? — Костя спересердя жбурнув ключі на тумбочку, аж ті з брязкотом злетіли на підлогу.

— Що знов не так? — Олена незворушно кришила цибулю.

Чоловік влетів на кухню, на ходу стягуючи куртку:

— Заходжу у ванну руки помити, а там, де стояли дорогі Світланчині креми, тепер склянка зі вставною щелепою плаває! Це взагалі нормально?

— Це мамина склянка, — спокійно відказала дружина. — Їй так зручно. Вранці дістала, сполоснула й наділа. Не в спальню ж її носити.

— А Світланці куди свої баночки ставити? — Костя сплеснув руками. — Вона їх ледь на краєчок умивальника прилаштувала! Там сироватки дорогі!

Олена витерла руки рушником і пильно подивилася на чоловіка:

— Світлані, Костю, двадцять вісім років. Якщо вона так переживає за свої сироватки — нехай купить косметичку. Або зніме квартиру, де матиме власну поличку у ванній.

У коридорі почулися кроки, і на кухню впливла зовиця в рожевому велюровому костюмі. Очі під густими нарощеними віями блищали від сліз.

— Костю, я так більше не можу, — примхливо протягнула вона. — Всю ніч ока не склепила. Ваша розкладачка на балконі скрипить від кожного подиху, спина просто відвалюється!

— Олено, це вже занадто, — Костя став поруч із сестрою, схрестивши руки на грудях. — Навіщо ти матір привезла? Ми ж нормально жили. Всім місця вистачало.

Олена лише гірко посміхнулася:

— Нормально ми жили пів року тому. До того, як твоя сестра приїхала до нас на два тижні — перебути, поки знайде роботу.

— Я шукала! — тупнула пухнастим капцем Світлана.

— І як успіхи? — примружилася Олена. — Судячи з нових вій, манікюру та доставок їжі, робота знайшлася. От тільки за комуналку ти жодного разу не дала ні копійки. Ще й продукти з холодильника тягаєш: я вчора шматок м’яса на вечерю відклала, а ти його з подружками до келиха білого запекла.

Світлана театрально зойкнула.

— Ну це ж сестра! — завів Костя свою стару пісню. — У неї складний період! Хлопець покинув, з квартири попросив. У дівчини стрес, ми мусимо допомагати! А ти свою матір притягла просто на зло, щоб Світлану вижити.

— Не на зло, — Олена повернулася до плити. — Мамі в селі взимку важко самій. Піч топити, сніг відкидати — суглоби вже не ті. Нехай у нас поживе. Тим більше, місце є.

— Де місце?! — верескнула зовиця. — Вона мій диван зайняла! Я у вітальні пів року спала, я там звикла! Мені взагалі перевдягатися незручно, коли там чужа людина сидить і плете!

Пів року тому Олена дійсно пішла назустріч, коли Світлана зі сльозами просилася пожити в них пару тижнів. Але минув час, зовиця обжилася, розкидала речі по всій квартирі і займала ванну годинами.

А Костя лише відмахувався, просив потерпіти, поки «дівчинка приходить до тями» — і чомусь за рахунок Олени.

— Нічого, Світлано, — рівним голосом відповіла Олена. — Розкладачка на утепленому балконі — теж спальне місце. Зате за оренду платити не треба.

— Я там не спатиму, там дує! І ви снідати о сьомій ранку претеся, чашками брязкаєте! Ніякого особистого життя!

З коридору почулося човгання. На кухню зазирнула Ніна Павлівна — Оленина мама, бадьора, рум’яна, у своєму улюбленому квітчастому халаті.

— Ой, а чого ви тут розкричалися? — миролюбно спитала теща. — Костю, ти з роботи голодний? Оленко, нагодуй чоловіка, бо ще тиск підскочить.

— Ніно Павлівно, — спробував надати голосу строгості зять. — Ви взагалі надовго до нас? Квартира не гумова.

— Та як доня скаже, — знизала плечима старенька, наливаючи собі чаю. — Я людина маленька, скраєчку постою. У вітальні диван зручний, телевізор великий. Мені багато не треба — лише спокій.

— Який спокій?! — закотила очі Світлана. — Ви о шостій ранку встаєте і каструлями гримите на всю хату!

— А Світланка по ночах у телефоні сидить, хіхикає з кимось у темряві, екран на всю кімнату світить. А вдень спить до обіду, — підхопила Ніна Павлівна, анітрохи не знітившись. — Роботяща дівка, нічого не скажеш.

Костя густо почервонів. Жіночі конфлікти виводили його з рівноваги.

— Так, годі! — він грюкнув долонею по столу. — Олено, давай вирішувати по-дорослому. Світлана тут жила до твоєї мами. Нечесно виганяти її на розкладачку. Хай Ніна Павлівна їде назад у село. Ми їй грошей дамо на дрова і на помічника.

Олена сперлася на стільницю і уважно подивилася на чоловіка.

— Яких грошей, Костю? — тихо спитала вона. — Ти за пів року ні копійки не відклав. Усі твої вільні гроші на Світлану йдуть. То їй чоботи зимові треба, бо в старих соромно на співбесіду йти, то курси якісь.

— Я віддам! — вигукнула зовиця. — З першої ж зарплати!

— Коли? — Олена впритул подивилася на неї. — Як рак на горі свисне?

У Костиній кишені завібрував телефон. На екрані світилося «Мама».

— Відповідай і став на гучномовець! — миттю звеліла Світлана, хапаючи брата за рукав. — Хай послухає, як зі мною поводяться!

Костя приречено зітхнув і натиснув виклик.

— Синочку! — пролунав владний голос свекрухи. — Це що там робиться? Світланка дзвонить у сльозах! Каже, Оленка свою матір із села притягла і дівчинку з кімнати виживає?

— Доброго здоров’ячка, Маргарито Іванівно, — чітко промовила Олена, нахилившись до телефона.

На тому кінці запанувала важка пауза.

— Здрастуй, Олено, — крижаним тоном відказала свекруха. — Раз уже слухаєш: ви що за цирк влаштували? Дівчинку на холодний балкон вигнали! Зовсім совісті немає?

— Їй є де спати. У квартирі тепло, — коротко відповіла невістка.

— У неї спина хвора з дитинства! Костю, чого мовчиш, як води в рот набрав? Ти в домі господар чи хто? Вистав ту сільську бабу. У нас так не заведено — старих на голову молодим садити!

Ніна Павлівна біля плити тихо хмикнула, але мудро промовчала.

— Мам, ну ми тут самі розберемося… — промимрив Костя, втираючи піт з чола.

— Чого там розбиратися?! — зірвалася на крик Маргарита Іванівна. — Квартира сімейна! Ви у шлюбі. Світлана має повне право там бути. А тещу твою ніхто не кликав!

Олена підійшла впритул до чоловіка і забрала телефон.

— Маргарито Іванівно. Ви, здається, забули одну маленьку деталь. Квартира не сімейна, — Олена зробила паузу, насолоджуючись моментом. — Вона моя. Особисто моя.

Світлана вмить перестала схлипувати. На кухні запанувала така тиша, що стало чути цокання настінного годинника.

— Що значить — твоя? — розгубила весь свій командирський запал свекруха.

— Те й значить. Я її купила за два роки до нашого походу до РАЦСу. І кредит закривала сама зі своїх премій. Костя тут навіть не прописаний.

Світлана розширила очі й подивилася на брата:

— Костю… Це правда?

Він дивився виключно в підлогу. Йому було соромно зізнатися рідні, що прийшов на все готове.

— Ну… так, — ледь видавив він. — За документами Оленина. Але ж ми сім’я!

— От саме тому я пів року терпіла твою сестру, — жорстко відрізала Олена. — Годувала її, прибирала за нею. Світлано, маєш рівно тиждень, щоб знайти собі житло. Будь-яке. А моя мама залишається тут. На моєму улюбленому дивані.

У слухавці почулося важке дихання свекрухи.

— Костю! Збирай речі! — нарешті заволала вона. — Не будемо терпіти цього приниження! І сестру забирай!

— Мам, та куди я поїду на ніч… Мені до роботи від вас дві години по заторах.

— Ганчірка! — виплюнула Маргарита Іванівна і кинула слухавку.

Світлана, затуливши обличчя руками, з голосним плачем вибігла з кухні. Костя стояв посеред кімнати, остаточно розгубивши свою пиху.

— Оленко, ну ти жорстко з ними, — тихо сказав він. — Могла б якось м’якше. Мама тепер з мікроінфарктом зляже.

— М’якше я пів року пробувала. Не розумієте. Мийте руки, сідайте вечеряти, — Олена вимкнула плиту.

Ніна Павлівна підійшла до зятя й лагідно, з ледь вловимою сільською хитрістю, поплескала його по плечу:

— Та ти не журися, Костю. Я ж не навічно тут прописалася. Місяць-другий погостюю та й поїду. А завтра ось пиріжків напечу, як ти любиш.

Чоловік приречено кивнув і поплентався у ванну.

Минув місяць.

Світлана з’їхала рівно за тиждень. Костя все ж дав їй чималу суму зі своєї заначки на оренду тісної однокімнатної квартирки, але Олена скандалити не стала. Це була своєрідна одноразова плата за її душевний спокій.

У квартирі знову стало тихо й затишно. Ніхто не займав ванну годинами, ніхто не лишав брудних чашок у вітальні.

А Ніна Павлівна, переконавшись, що родичка точно не повернеться, почала збирати свою картату сумку.

— Важко мені в місті, Оленко, — примовляла мати. — Поїду я до себе, на грядки. Там розсада вже чекає, справ повно. А ви вже тут самі хазяйнуйте.

Костя з неприхованим полегшенням особисто відвіз тещу на вокзал, а додому повернувся задоволений, із великим тортом до чаю. Про Світлану в їхньому домі більше не згадували.

Маргарита Іванівна досі демонстративно не дзвонила невістці, смертельно образившись, але Олену такий стан речей влаштовував на всі сто відсотків.

Часом, щоб зберегти власні кордони та родинний затишок, доводиться діяти рішуче і розставляти всі крапки над «і», навіть якщо це комусь не подобається. А як ви вважаєте, де проходить та тонка межа між щирою допомогою рідним та відвертим використанням чужої доброти?