— Ви просили повідомити вас одразу – і я повідомляю! Вітаю, ваша пані стала мамою!

— Дівчата, у вас є чоловіки? Бачу, є. А ваші чоловіки мають телефони? Мають. Тоді моя розповідь для вас – про чоловіків та їхні телефони.

Запам’ятайте, дівчата, ніколи не відповідайте на телефон чоловіка. Навіть якщо він буде довгого дзвонити!

Навіть якщо чоловіка немає поруч, а його телефон не вгамовується від дзвінків — все одно не беріть! Я вам серйозно говорю.

Цим ви збережете свою психіку, нерви, меблі та ще багато чого.

— Сиджу я вчора вдома, думаю про життя. Тобто розумію, що час би пил на люстрі протерти, а вона висить високо. І ще думаю, чого б приготувати на вечерю — щоб смачно, бюджетно та поживно.

У моїй голові прокручуються сотні страв, щоправда, всі вони здебільшого складаються з гречки. Чоловік пішов у магазин.

Його телефон лежить на столі та дзвонить. Беру слухавку — там висвічується абонент «Валерія Пологовий будинок».

Мені стало підозріло, оскільки жодних справ із пологовим будинком у нас давно немає. Діти вже ходять до школи.

Що за Валерія дзвонить моєму чоловіку? І я натиснула “відповісти”.

—  Алло? — каже Валерія. – Це Погребенко Олександр Фадорович?

Все правильно, мого чоловіка так і звати. І я відповідаю:

— Так!

Валерія не звернула уваги, що Олександр Фадорович відповів жіночим голосом. Може, вона запрацювалась у себе на зміні.

Чи у нас із чоловіком голоси схожі, не знаю. Але вона радісно каже:

— Ви просили повідомити вас одразу – і я повідомляю! Вітаю, ваша пані стала мамою!

Я так розгубилася, що сказала:

— О! — і на цьому мій словниковий запас вичерпався. Зате в голові миттєво провернулася тисяча думок — і серед них жодна цензурна.

— Народила буквально півгодини тому! — каже медсестра. – Запам’ятайте цю дату!

Я розуміла, що Валерія не винна у тому, що якась інша жіночка народила від мого чоловіка. Тому я не лаялася і взагалі поводилася спокійно.

Просто тихо-тихо з’їжджала вниз стіною разом з телефоном.

— Будьте певні, — говорю я. — запам’ятаю цю дату на все життя!

— Все пройшло успішно! — прокоментувала Валерія. — Поки що вашій коханій ніколи, але ввечері можете їй зателефонувати.

Вона молодець! Так старалася, так народжувала!

Перший шок пройшов. Я ледве чутно запитала:

— Кого?
— Хлопчика! — відповіла медсестра. — Чудовий хлопчик на три вісімсот! Прекрасний і трохи руденький!

Мій Олександр, чорт би його забрав, Фадорович теж трохи руденький. І це мене зовсім здивувало.

— До речі, лікарська допомога була мінімальною! — додала Валерія, — Ваша кохана народила сама!

Я не знайшла нічого кращого, ніж запитати:
— А… від кого?

Валерія поперхнулася і замовкла. Потім каже:

— Я гадала, що від вас. Чи ви не раді?

— Ні, чому? — запитую я з підлоги. — Це для мене завжди свято. Я шалено радію, коли від мене народжуються руденькі хлопчики на три вісімсот.

Мені було погано, а легковажна Валерія ніби навмисне намагалася мене розворушити.

— Вже вигадали, як назвете дитину? — запитує вона.

— Так, — сказала я. — Козел…

Валерія напружилася. Щось у тоні їй не подобалося.

— Справа, звичайна, — каже вона. — Але раджу гарненько подумати! Чарівний хлопчик, йому жити та жити… а ви його Козлом! З таким ім’ям він вам дякую не скаже.

Взявши з підлоги килимок, я витерла рясний піт на лобі.

— Ні-ні! — відповіла я. — Зрозуміло, ми назвемо сина красиво та гідно. Це я не про нього, а про іншого товариша… хай земля йому буде пухом.

— Новонароджений здоровий, за тиждень можна всіх забирати! — каже Валерія. —Втім, хочу попередити, що з близькістю вам поки доведеться почекати, розумієте?

— Розумію, — говорю. —  На цей рахунок не хвилюйтеся. Я вважаю, Олександр Фадорович Погребенко більше ніколи не зможе займатися близькістю.

Весь цей час я дивилася на стіну і думала, як на ній виглядатиме шкіра мого підлого чоловіка, прибита цвяхами. Чи вистачить її, щоб завісити потертості на шпалерах, чи ні?

Поспішна Валерія ще раз привітала мене і почала закінчувати розмову.

— Я знаю, багато батьків не в собі від щастя при появі спадкоємця, — каже. — Тому не заважатиму.

— Так, — відповідаю. — Я дуже не в собі… від щастя.

—  І не забудьте, що ви обіцяли мені ігристе, якщо одразу вам повідомлю! Тож чекаю на борг!

— Ох, з мене ще й ігристе? — відповіла я. — звичайно, Валерія. Все буде у найкращому вигляді. І ігристе, і цукерки.

— Ну, мені час, — каже Валерія. — Усього найкращого, готуйте пелюшки, моя місія виконана!

І тут мене як підкинуло — аж до люстри. Я навіть могла встигнути витерти з неї пил.

— Чекайте! — закричала я. — Чекайте!

Тільки зараз, коли я подумки вже овдовіла, а про Олександра залишився один спогад … тільки зараз я вирішила запитати:

— Валерія, як звати пані, яка… ну, того-таки… народила?

Тепер зависли вже на тому кінці.

— Псссс … Ви що, самі не пам’ятаєте? — каже Валерія. — Може, ви султан і у вас декілька жінок чекають на дітей? Чи ви їй не чоловік?

Породіллю звуть Погребовенкр Світлана Олександрівна.

І до мене дійшло. Світлана — це Олександра дочка від першого шлюбу. Дізналася, що чекає дитину, незаміжня.

Олександр про неї майже не розповідає. Значить, він став дідом. Адже міг би заразом стати і трупом.

Яке полегшення! Подякувавши медсестрі, я поплелася заспокоювати нерви і варити гречку.

Ще раз кажу, дівчата, не беріть телефонів своїх чоловіків. Ну його до дідька. Ваша психіка буде цілішою, а чоловіки — живішими…