— Ви… ти приїдеш ще? — запитала Катруся, не зводячи з обличчя Андрія напруженого погляду. — Катрусю, я старий і нудний. А в тебе все життя попереду… «Про що він говорить? Яке життя без нього?» — думала Катруся, не слухаючи Андрія. — Мені час. — Андрій раптом рвучко притягнув її до себе й міцно обійняв. З очей Катрусі бризнули сльози

Це було ще в ті часи, коли зими стояли справжні, з лютими морозами. Ось і тоді, за три тижні до Нового року, вдарили тріскучі холоди.

Катруся швидко йшла зі школи додому, сніг порипував під білими чобітками, облямованими хутром. Підійшовши до дверей квартири, вона відчула, як пахне смаженим м’ясом. У животі аж закололо.

— Мамо, я їсти хочу! — гукнула Катруся з порога.

Вона зайшла на кухню і побачила повну салатницю на столі. Запах свіжого огірка й кропу аж лоскотав ніздрі. Катруся потяглася до ложки, увіткнутої в салат.

— Це для гостей, — сказала мама, обернувшись від раковини.

— Для яких гостей? — запитала Катруся, ковтаючи слину.

— До тата друг приїжджає. Він поїхав його зустрічати на вокзал.

— А-а-а… — багатозначно протягнула Катруся. — Зрозуміло.

— Що тобі зрозуміло?

— Сидітимуть до пізньої ночі на кухні, згадуватимуть юнацькі подвиги, а я знову спатиму на розкладачці, бо татів друг займе мою кімнату, — зітхнула Катруся. — І довго їх чекати? — Вона закотила очі до стелі.

— Уже їдуть. У холодильнику ковбаса є, зроби бутерброд, — порадила мама.

— Потерплю, — фиркнула Катруся і пішла до своєї кімнати.

Вона переодяглася в джинси й футболку, коли грюкнули вхідні двері, із передпокою долинули чоловічі голоси. Катруся виглянула з кімнати.

— Кого я бачу! Скільки років… — до Катрусі долетів радісний мамин голос.

Катруся хотіла зачинити двері, але цікавість перемогла. Вона вийшла в коридор і зустрілася з гостем.

— Невже це ваша донька? Скільки ж часу мене не було? Прямо наречена. Очей не відвести, яка красуня. — Чоловік усміхнувся. Від його погляду Катрусю аж кинуло в жар.

Коли приходили знайомі батьків, вони казали приблизно те ж саме, та невдовзі забували про Катрусю. Від їхніх слів їй не ставало тепло й радісно на душі, не кидало в жар.

Гість ходив по квартирі, роздивлявся обстановку, світлини на стіні.

Катруся з цікавістю спостерігала за ним. Він не був красенем. Кругле обличчя зі слідами літньої засмаги, коротке волосся із сивиною на скронях.

Від куточків очей розходяться промінчики зморщок, як у людей, що часто усміхаються. Самі очі сірі, але не холодні, а немов вигорілі на сонці.

— Це мій друг Андрій. Геолог, — гордо представив його батько.

— Ех, де мої двадцять літ, — Андрій озирнувся на Катрусю.

— Катруся вчиться у випускному класі. До медичного збирається вступати. Що, заздриш? — усміхнувся батько. — У тебе давно міг бути наречений для нашої Катерини.

— Невже ти все ще сам? — запитала мама.

— Коли мені заводити сім’ю? Місяць-два вдома, а потім знову в експедицію. Жодна жінка не витримає, — зітхнув Андрій.

Катруся мимоволі порівнювала їх. Тато красивіший, але Андрій привабливіший.

— Павлику, покажи гостю ванну, а ми з Катрусею поки на стіл накриємо, — сказала мама.

Зазвичай Катруся намагалася вигадати що-небудь, і уникнути метушливої кози на кухні.

Але сьогодні вона з радістю пішла з мамою. Сьогодні у них в гостях Андрій. Їй подобалося подумки повторювати його ім’я.

За столом Андрій розповідав про експедиції, каміння, ліси, поля і гори. Іноді дивився на Катрусю й говорив тільки їй. Від його поглядів її серце то завмирало, то пускалося навскач. Вона ледь чула його.

— Ти надовго приїхав? — запитав батько.

— В управління з’їжджу, залишу кошторис, дочекаюся відповіді… Дня три-чотири пробуду, думаю. Не набридну.

Потім тато з гостем перейшли до вітальні, а Катруся знехотя пішла до своєї кімнати робити уроки. Але більше прислухалася до розмови, аніж дивилася в книжки.

— Ми покладемо тебе в Катрусину кімнату, — почула вона мамин голос.

— Не треба. Постав мені розкладачку в куточку, та хоч на кухні, — відповів Андрій.

Зазвичай Катруся не любила поступатися своєю кімнатою гостям. Але сьогодні була б рада, щоб Андрій спав на її ліжку, щоб кімната запам’ятала його подих, запах.

Вранці, дорогою до ванної, Катруся натрапила на великі чоботи Андрія.

Від них пахло звіриною шерстю. Катруся уявила, як Андрій ходить потаємними стежками лісом з рушницею. Потім схаменулася. Яка рушниця? Він же геолог, а не мисливець.

— Ти що стоїш? Швидко йди вмиватися, а то до школи запізнишся. — Заскочена зненацька, Катруся здригнулася від шепоту мами й шмигнула у ванну.

Вона не чула, як мама на кухні казала батькові, що Катруся, здається, захопилася Андрієм.

— І не дивно. Він завжди подобався жінкам. Навіть тобі свого часу, — відповів батько.

— Згадав. Коли це було? Не подобається мені це. Їй лише сімнадцять…

— Не переживай. Андрій кремінь щодо жіночої краси. До того ж він скоро поїде, і вона заспокоїться.

Катрусі страшенно не хотілося йти до школи. Але мама навряд чи повірить, якщо вона поскаржиться на біль у горлі. Проходячи повз вітальню, вона у прочинені двері побачила сплячого на розкладачці Андрія.

Він лежав на спині, закинувши одну руку за голову. Катруся відвела очі й скоріше пройшла повз.

Вона втекла з останнього уроку. Але в передпокої не виявилося чобіт Андрія та його куртки. Виходить, даремно вона поспішала додому, щоб застати його самого.

У кімнаті на стільці висів його светр грубої ручної в’язки. Катруся погладила його, потім взяла в руки й потерлася об грубу вовну щокою. Від светра пахло чоловічим тілом, шерстю й димом. Вона так і стояла, притиснувши до щоки светр і прикривши очі.

Клацнув замок, і Катруся злякано відкинула светр на стілець. Вона почувалася злочинцем, заскоченим зненацька на місці злочину.

— Хто вдома? — у дверях кімнати стояв Андрій, розчервонілий від морозу.

— Я, — сказала Катруся винувато.

Андрій уважно подивився на неї.

— Я страшенно зголоднів. Твоя мама, напевно, залишила нам щось на обід?

— Я зараз подивлюся, — Катруся квапливо метнулася на кухню.

Зазвичай вона перекушувала тим, що потрапить під руку. Але сьогодні з нею був Андрій, і він хотів їсти. Вона розігріла суп і м’ясо, що залишилося від вчорашньої вечері. Поставила на плиту чайник.

— Як смачно пахне. — Андрій потягнув носом і ковтнув, коли зайшов на кухню.

Катруся їла знехотя, раз у раз підіймаючи на Андрія очі від тарілки. Поївши, він став розповідати про ліси та розкопки, порушивши ніякове напружене мовчання. Катруся усміхалася, кивала головою, але навряд чи слухала. Його близькість хвилювала її, голова паморочилася, серце прискорено билося в грудях.

— Дякую, господарочко, — сказав Андрій, відсунувши порожню тарілку. — Які плани? Може, погуляємо? Покажеш мені місто. П’ятнадцять років не був тут.

— А ви раніше жили в нашому місті? — здивувалася Катруся.

— Так. Ми з твоїм татом навчалися в одному інституті, щоправда, на різних факультетах. Ми зустрічалися з дівчатами-подругами. Із дівчатами ми розлучилися, а самі відтоді дружимо.

— Чому ж ви зупинилися в нас? Хіба у вас немає квартири?

— Ні, залишив колишній дружині. Вона втомилася чекати мене з експедицій. Не витримала.

«Я б витримала», — подумала Катруся. Їй не сподобалося, що якась жінка була його дружиною, нехай навіть давно.

— Тикай мені, бо почуваюся стариганом поруч із тобою.

— Добре. Тоді ходімо гуляти? — з готовністю запитала Катруся.

Вони ходили містом, Катруся показувала свої улюблені місця, Андрій згадував свої. Розповідаючи, він поклав руку на плечі Катрусі.

— Он там ми каталися на лижах. З’їжджали з набережної прямо на лід, доїжджали до середини Дніпра.

Відчуваючи через пальто важкість і теплоту його руки, Катруся забула, як дихати. Ось так би стояти вічно, не дивлячись на мороз. Але Андрій прибрав руку. Катрусю аж пересмикнуло від холоду.

— Замерзла? Пішли грітися в кав’ярні. Показуй, — запропонував Андрій.

Коли вони вже в сутінках повернулися додому, мама докірливо подивилася на Катрусю, але нічого не сказала.

Їм назустріч із кухні вийшла гарна жінка. Не просто гарна, а сліпуче гарна. Ідеально чиста шкіра, фігура богині, вії як опахала… Вона обійняла застиглого від здивування Андрія й цмокнула його в щоку.

— Чому я дізнаюся про те, що ти приїхав від Павла? — примхливо запитала вона.

— Та я ненадовго. Подумав, чого турбувати?

— Весь ти в цьому. — Жінка ображено підібгала губи.

Ревнощі вгризлися в Катрусине серце, немов щур. Катруся замкнулася у своїй кімнаті. Чула, що Андрій пішов проводжати гостю. Не могла заснути, чекала його.

Вранці вона побачила сплячого на розкладачці Андрія. Від серця відлягло, він не залишився ночувати в красуні.

— Хто це був? — запитала Катруся в мами.

— Його колишня дружина.

Ревнощі знову заворушилися в серці.

— А навіщо вона приходила?

— Вони розлучилися давно, але залишилися друзями, — сказала мама.

Наступного дня Катруся знову втекла з уроків. Поруч із чоботами Андрія у передпокої стояв його рюкзак. Прямо в пальто Катруся влетіла в кімнату.

— Ти вже їдеш?

— Так. Усе зробив, час.

— Можна, я проведу тебе? — з надією запитала Катруся.

Андрій уважно на неї подивився. Хотів щось сказати, але замість цього кивнув.

Усю дорогу до вокзалу Катруся намагалася не розплакатися, раз у раз шморгала носом. Біля платформи вже стояв його потяг. Провідниця біля вагона з цікавістю поглядала на них.

— Ви… ти приїдеш ще? — запитала Катруся, не зводячи з обличчя Андрія напруженого погляду.

— Катрусю, я старий і нудний. А в тебе все життя попереду…

«Про що він говорить? Яке життя без нього?» — думала Катруся, не слухаючи Андрія.

— Мені час. — Андрій раптом рвучко притягнув її до себе й міцно обійняв. З очей Катрусі бризнули сльози.

— Я обов’язково приїду. — Він тильною стороною долоні витер мокрі доріжки з Катрусиних щік. Вона спіймала його руку, притиснулася до долоні губами.

Андрій вирвав свою руку, відступив назад. Катруся подалася за ним, немов за магнітом. Не озираючись, він підійшов до провідниці, показав їй свій квиток. Лише піднявшись у вагон, Андрій помахав Катрусі рукою, винувато посміхнувся.

— Я буду тебе чекати! — ридаючи, крикнула Катруся.

Вона йшла додому, не розбираючи дороги. Сльози замерзали на віях, склеювали їх. Катруся нічого не бачила, натикалася на людей.

Вдома мама помітила почервонілі очі доньки, обійняла її. Так вони й сиділи, поки з роботи не прийшов батько.

Минуло десять років

— Катерино Павлівно, дзвонили з приймального, там пацієнта привезли з інфарктом, — до ординаторської зазирнула медсестра.

Катерина відклала ручку, поправила на голові шапочку й вийшла з кабінету.

На каталці в приймальному відділенні лежав блідий чоловік.

— Чоловік, сорока дев’яти років, великий інфаркт… — доповідав лікар швидкої допомоги.

— Оформляти? — запитала медсестра Катрусю.

— Потім. Кличте санітарів, нехай підіймають у кардіологію.

— Але… — почала медсестра.

— Я знаю його, все потім.

— Ну, якщо він ваш… — медсестра похитала головою.

Він постарів, сивини у волоссі побільшало. Але це був Андрій. Він намагався щось сказати.

— Мовчіть, уже скоро, — зупинила його Катруся.

Коли Андрія поклали в палату інтенсивної терапії, підключили прилади й монітор, поставили крапельницю, Катруся вийшла в коридор, зняла маску й подзвонила батькові. Батько приїхав рано-вранці, коли її чергування добігало кінця.

— Лише дві хвилини, — попередила Катруся, — поки начальства немає.

— Привіт, волоцюго, — привітався батько, увійшовши до палати інтенсивної терапії.

— Хто тобі повідомив, що я тут? — прошепотів Андрій.

— Катруся. — Батько подивився на доньку. — Хіба ти не впізнав її?

— Катруся? — Андрій перевів очі на лікарку.

Катруся опустила маску. В очах Андрія промайнула радість, впізнавання й напружене здивування.

— А я все думав, звідки знаю голос… Ти все-таки стала лікарем. Ось, виявляється, хто мій ангел-спаситель. — Зморшки в куточках очей Андрія стали глибшими й виразнішими.

Катруся перша відвела погляд.

— Тату, час, потім… — вона повела батька з палати.

— З ним усе буде добре? Він житиме? — запитав батько в коридорі.

— Звісно, якщо не хвилюватиметься й не навантажуватиме себе фізично.

Перед відходом Катруся ще раз зайшла до Андрія. Вона вже не була тією боязкою сімнадцятирічною дівчинкою, закоханою у друга свого батька. Але й зараз відчула щемливий біль у серці, дивлячись на Андрія.

— Я приїхав, як і обіцяв, — сказав він.

— Через десять років. Я чекала тебе, як і обіцяла, — в тон йому відповіла Катруся.

Вона квапливо йшла додому й усміхалася. Як і тоді, сніг порипував під її ногами. Сонце намагалося прорвати суцільну сіру пелену хмар. «Любий, хороший, нарешті я знову бачу тебе», — повторювала Катруся про себе.

— Я хотів поговорити з тобою, — сказав батько вдома. — Я все розумію, але не ламай собі життя. Він мені одноліток, Катю… Ти красива, розумна…

— Не треба, тату. Не бійся за мене. Нічого не буде. Він не любить мене. А без любові я не можу…

Наступного дня Катруся зайшла в палату до Андрія.

— Здрастуй, мій ангеле, — сказав він. — Ти поруч, і мені не страшно вмирати.

— Ти не помреш. Я не дозволю, — сказала Катруся.

Андрій вдивлявся в неї, немов хотів дізнатися її думки.

— Ти така молода, а я…

Катруся не дала йому договорити, накрила його рот своєю долонькою.

— Потім поговоримо, коли одужаєш. Скажи, ти любив мою маму?

— Так. Дуже. Але вона вибрала твого батька. І правильно зробила. Я вічно в експедиціях…

Катруся знову відчула укол ревнощів.

— Тепер тобі доведеться звикати до осілого життя.

Андрій похитав головою.

— Якщо тигра випустити на арену й цирку і змусити стрибати з тумби на тумбу, він однаково залишиться хижаком і за першої ж нагоди спробує напасти на дресирувальника. Так і я. Я геолог, я нічого не вмію, крім цього.

— Можна викладати на кафедрі, — запропонувала Катруся.

— Я подумаю.

Серце Катрусі тріумфувало дорогою до ординаторської. «Він подумає. Він буде поруч…»

— Катрусю, — гукнув її лікар із сусіднього хірургічного відділення, закоханий у неї давно й безнадійно. — Ти обіцяла сходити зі мною в кіно.

— Ходімо, — усміхнулася Катруся.

— Як? Коли? — Молодий хірург аж закляк на місці від здивування. Стільки років вона не відповідала йому взаємністю, що він і надію втратив.

— Я звільнюся після другої, — сказала Катруся.

— Я зайду по тебе. Не йди без мене.

— Обіцяю, — сказала Катруся й розсміялася…

Любов не завжди буває взаємною. Найважче — не мати можливості сказати про свою любов. Адже можна збожеволіти від невисловленості…

«Це було як смертний вирок: знати, що я ніколи не зможу обійняти тебе, ніколи не зможу розповісти тобі, що ж ти для мене значиш» Сесілія Ахерн «Не вірю. Не сподіваюся. Люблю»