— Ви як Святий Миколай! — випалила донька, усі розсміялися. — До батьків на два дні вдалося вирватися, додому хочу — жах, рік не був. До завтра не дотерпів. Ось. — Молодець, — одразу встряла в розмову тітка Ганна, — батьки — це все, що в нас є, зв’язок поколінь, так би мовити. Сім’я — це головне

— Женю, ти що, дві години не зможеш потерпіти тітку Ганну? — Чоловік здивовано розвів руками.

— Чому вона автобусом чи потягом не поїде? — Дружина відвернулася до мийки та ввімкнула воду.

Голос чоловіка, який пояснював, що тітка не встигає на автобус, а автобус і потяг треба чекати до ранку, був ледь чутний.

Женя втомилася.

Вона вимоталася за останній місяць так, що її вже все дратувало: у дітей у школі погані оцінки, достукатися до доньки й сина ніяк не виходило; на роботі справ стільки, що й пообідати ніколи, і все треба було завершити до четверга, бо п’ятниця була останнім робочим днем.

Хотілося відпочинку, просто побути в тиші і відійти від усього, а тут ще й тітка Ганна.

Тітка чоловіка особистих кордонів не визнавала, могла втрутитися в чужу розмову, почати сама щось готувати на чужій кухні або говорити без угаву, хоча тема іншим не була цікава.

Тому навіть кілька хвилин, а тим паче годин, проведених у товаристві тітоньки, зараз здавалися Жені випробовуванням.

— Славо, давай ти з нею поговориш, щоб вона у нас удома, а тим більше в поїздці мовчала, добре? Це буде моя умова, — заявила дружина, вимкнувши воду.

— Так, звичайно, добре, — зрадівши, почав потирати руки чоловік.

Він хотів догодити всім. І зараз його все влаштовувало, хоча він чудово розумів, що не зможе виконати нічого з обіцяного.

Віщий сон напередодні

Вночі Женя спала неспокійно.

Їй снилася величезна ялинка, пишна, що пахла морозною свіжістю та смолою, обвішана іграшками, цукерками та солодощами, яка стояла у великому порожньому залі. Ближче до верхівки розташовувалася залізниця, що проходила крізь гілки.

Потяг із трьома різнобарвними вагонами несамовито вищав, з’являючись на видноті.

Женя відчувала себе зовсім крихітною на шляху цього потяга, вона щоразу ухилялася від нього, намагаючись кудись іти, але востаннє спіткнулася і полетіла вниз із цієї величезної ялини.

Зачепитися вдалося майже внизу за карамельку, підвішену до гілки.

Женя розплющила очі, серце її закалатало. П’ята ранку. Спати більше не хотілося, до підйому був ще цілий час.

29 грудня у батька В’ячеслава був день народження. Вони завжди, якщо вдавалося, їздили до чоловікових батьків у село. Гостювали, а 31-го поверталися додому святкувати Новий рік із батьками дружини.

Цей Новий рік теж не мав бути винятком. Усе йшло за наміченим планом, крім тітки.

Женя все ж узяла себе в руки, встала раніше, швидко зібралася і зібрала дітей із чоловіком.

— Заїду по тебе о шостій, — кивнув на прощання Слава і поїхав на роботу. Женя кивнула у відповідь, переступаючи через кучугуру, і подумала, що о шостій вечора чоловік явно не заїде після вчорашнього снігопаду.

Місто замітало.

Кучугури помітно виросли за ніч, і тепер комунальні служби мали постаратися, щоб до вечора місто не зупинилося в заторах.

Це було б неприємно, Женя задумалася на секунду, але одразу схаменулася і підійшла до офісу. Робота.

Начальниця, яка кілька разів у обідню перерву виглядала у вікно, о четвертій годині заявила, що відпустить усіх сьогодні раніше.

Усі розуміли — їй летіти за кордон, вона боялася запізнитися, а зачинити кабінет на ключ і здати охороні мала лише вона.

«Пощастило», — подумала Женя, вибігши з офісу на вулицю.

Тепер уже й сніг, що навалив учора, не дратував. Уже хотілося видихнути й відпочити.

Непрохана гостя

Женя повернулася додому раніше за чоловіка, діти були вже вдома, і, як виявилося, тітка Ганна теж.

— Я раніше звільнилася, Женечко, от і вирішила до вас одразу приїхати, давно не бачилися.

— Супер, добридень, — пробурмотіла Женя і зачинилася у ванній кімнаті. Тепер нормально зібратися родичка чоловіка не дасть.

Діти зачинилися у своїй кімнаті, Женя — у ванній, але тітка надії поспілкуватися з родичами не втрачала.

Вона стояла під дверима і, перекрикуючи шум води, розповідала, як ціни в місті відрізняються від цін у їхніх місцевих крамничках.

— У вас же теж супермаркет відкрили, там ціни мають бути такі ж, як у місті, — Женя відчинила двері й вийшла.

— Так, мають, але цукор на дві гривні дорожчий.

Женя подивилася на сумку на коліщатках, туго набиту чимось, імовірно, тим самим цукром, який зʼявився у квартирі з появою тітки, потім глянула на тітку чоловіка і зрозуміла, що краще промовчати.

— Цукор я завжди закуповую взимку, потім у сезон він дорожчає страшенно, а варення варити треба…

Женя стала кивати, покликала Ганну на кухню і запропонувала чаю.

— Ви пийте, а мені зібрати речі треба, скоро Слава приїде і в дорогу.

Жінка кивнула.

Вона на секунду завмерла. Родичка чоловіка постаріла за останні пів року, розповніла, почала шепелявити, вочевидь, втративши кілька зубів.

— Я швидко і повечеряю з вами, — посміхнулася Женя. — Діти їли?

— Ні-і-і, — протягла тітка, зазираючи до цукорниці.

Женя, скориставшись моментом, втекла до себе в кімнату. Вона дістала сумку й почала кидати в неї речі. Не встигла Женя застебнути блискавку на своєму костюмі, як додому повернувся чоловік.

Слава радісно розповідав усім, як йому спритно вдалося проскочити всі затори.

Женя дивилася на чоловіка, накладаючи йому в тарілку їжу, і знову посміхалася про себе: «Добре, що Славкові від матері дісталася лише частина тітки Гані».

Зібралися швидко, завантажили речі теж миттю й виїхали.

На виїзді з міста довелося постояти, а потім на роздоріжжі трьох доріг основний потік машин звернув праворуч і прямо, а Слава повернув ліворуч.

Міська метушня й нервозність швидко змінилася спокоєм, узбіччя побіліло, стали траплятися соснові переліски з домішками берізок. Сосни стояли в багатих шубах, велично підпираючи низьке сіре небо.

Діти сиділи в навушниках, уткнувшись у телефон, Слава стежив за дорогою за кермом, а Жені доводилося вислуховувати тітку Ганну.

Женя час від часу оберталася й підіймала руку, казала: «Тихіше-тихіше, Славі заважаємо», але родичка не звертала уваги на прохання жінки.

Зустріч на дорозі

Червону цятку попереду Женя помітила першою. Запитала в чоловіка:

— Що там?

А той знизав плечима.

— Може, йде хтось чи мішок повісили на палицю.

Трасою, справді, хтось ішов. Силует у сутінках був погано помітний, але коли порівнялися, виявилося — справді людина.

Слава зупинився на узбіччі, ввімкнув аварійну сигналізацію і дочекався, коли юнак порівняється з автомобілем.

— Дякую, що зупинилися, з прийдешнім, але мені тут недалеко, до Пролісок.

Село «Проліски» було за хвилин десять на машині від цього місця, пішки набагато довше.

— Давай поміняємося з тіткою, я пересяду до дітей, тоді посадимо його на заднє. Довеземо, га Славо, холодно?

— Та ні. Їдьте, повна машина у вас. Я дійду. На автобус запізнився, ось з подорожнім доїхав, тепер уже дійду.

Залишати хлопця на трасі всім здалося поганою ідеєю. Женя одразу ж пересіла і, підсунувшись ближче до дітей, помахала хлопцеві: «Сідай».

Молодий чоловік був худорлявий, одягнений у золотистий пуховик з червоно-білими візерунками і святковий ковпак поверх тонкої в’язаної шапки.

— Ви як Святий Миколай! — випалила донька, усі розсміялися.

— До батьків на два дні вдалося вирватися, додому хочу — жах, рік не був. До завтра не дотерпів. Ось.

— Молодець, — одразу встряла в розмову тітка Ганна, — батьки — це все, що в нас є, зв’язок поколінь, так би мовити. Сім’я — це головне…

Більше ніхто не міг вставити й слова, бо тітка Ганна продовжила свій монолог, обернувшись до тих, хто сидів позаду.

На повороті Слава зупинив автомобіль, а попутник вийшов.

Він довго дякував усім, тиснув руку водієві, а потім, наче згадавши, сунув руку в наплічник.

— Цукерки ж у мене є! Ось, пригощайтеся! — і він висипав зі своєї долоні жменю солодощів у простягнуті руки Жені.

— Дякуємо! — майже хором крикнули всі.

— Дякуємо, Святий Миколаю! — прокричала вслід донька. Син був старшим, він закотив очі і вперше за всю поїздку висловився:

— Може, поїдемо? — йому вже хотілося в туалет, але зізнатися він соромився.

Як карамелька врятувала родину

До будинку батьків залишалося зовсім небагато: переїзд і хвилин десять на машині. До переїзду Слава під’їхав не поспішаючи. Опущений шлагбаум. Тиша. Жодної машини навколо.

— Якби не посадили цього хлопця, вже були б удома, — невдоволено висловився син.

Слава захитав головою:

— Скоро вже потяг проїде і відкриють. А якби не хлопець, стояли б тут іще.

— Цукерок хочете? — запитала Женя, щоб згладити ситуацію.

Вона роздала всім по парі цукерок, залишивши собі одну. Карамельку. Сунувши її до рота, Женя закинула голову і майже заплющила очі.

— Скоро там? — знову забухтів син.

Женя хотіла зупинити сина і подавилася. Вона почала кашляти і схопилася за горло.

Першою відреагувала тітка Ганна.

— Виходь швидше, я тобі стукну по спині, не сиди, Женю, дихати не зможеш.

Тітка з небувалою швидкістю вискочила з машини і відчинила задні двері. — Славо, допоможи мені її витягнути.

Водій одразу ж вискочив і скомандував дітям.

— Оленко, дістань воду і серветки, давай, виходь. Максе, готуй телефон, швидше, давайте.

Женя вже стояла на узбіччі, стукала собі по грудях, намагаючись вдихнути, аж тут із боку дороги спалахнули вогні. Наближалася машина.

— Не вискакуйте на дорогу, — попередив Слава, намагаючись обхопити Женю руками і з силою натиснути на груди.

Машина почала наближатися надто швидко, вона тільки збільшувала швидкість, але ніхто цього не бачив.

Водій невеликої вантажівки відчайдушно намагався загальмувати, але машина не слухалася, він почав сигналити, крутити кермом, машину від невмілого керування занесло, і вже боком вантажівка потягла машину, що стояла біля переїзду, вперед.

Потяг, що наближався, завищав, Женя, наче поринувши у свій сон, несподівано подалася вперед і виплюнула карамельку.

Машиніст подавав сигнал, не зупиняючись, доки не налетів на автомобіль, що викотився на рейки.

Тітка Ганна лише охнула і схопилася обома руками за щоки, коли потяг із трьома вагонами пройшов повз, забираючи із собою їхній автомобіль.

Славко інстинктивно схопив дітей в оберемок і притиснув до себе. Кілька секунд усі стояли не рухаючись.

— У машині був хтось? — наляканий водій вантажівки, нарешті, виліз із машини. — У мене гальма відмовили.

— Ні, нікого не було, — замахав Слава.

І тут усі видихнули.

Оговтавшись, обговоривши все, вирішили залишити Славу на місці аварії, а жінок із дітьми відправити в село пішки.

Іти було недалеко.

Жінка-працівниця, розпатлана, у кольорових валянках і світловідбивному жилеті, прибігла майже одразу.

— Я все бачила, страшно ж як, — повторювала вона, перебуваючи в шоковому стані.

Приїзду поліції Слава чекав у неї в колійній будці. Женя телефонувала чоловікові кожні десять хвилин, хвилювалася. Але в підсумку все вирішилося.

— Ми давно хотіли поміняти машину, добре була застрахована, — заявив чоловік, який повернувся за північ.

— Знаєш, що, Славо, — закінчуючи ліпити пиріжки, кинула в бік чоловіка Женя. — Не таким же способом.

— Ну. А вийшло так.

Женя нікому не розповідала свій сон, та й зустріч зі “Святим Миколаєм” на трасі не пов’язувала з тим, що сталося. Але всі чудово розуміли, що якби не та карамелька, все могло закінчитися не так добре.

Тітка Ганна відтоді базікати стала набагато менше, говорила тільки по суті і все більше потрібне. Це всі відзначили.

Тепер, проїжджаючи те місце на новому автомобілі, вся сім’я кілька хвилин мовчала і вважала 28 грудня своїм другим днем народження.

А Женя завжди носила при собі кілька карамельок, про всяк випадок.

***
Кажуть, Бог та Його святі — чи то Ангел-охоронець — завжди посилають нам знаки, коли ми їх найменше чекаємо.

Ця історія, якою поділилася наша дорога читачка — справжнє диво, яке нагадує: неприємні на перший погляд люди можуть виявитися тими, хто витягне тебе з біди.

А чи траплялося у вашому житті таке, що чиясь несподівана дія врятувала вас від великого лиха?