— Ви ж молодші за мене на вісім років, – якось сказала вона Ніні Анатоліївні, – вам треба триматися, не старіти завчасно. — А я думала, що ми ровесниці. Ви маєте дуже гарний вигляд. Напевно, здоров’я вам дозволяє так стежити за собою. Молодчина

Ніна Анатоліївна сиділа на лавці біля під’їзду, з сумом спостерігаючи за дітлахами в пісочниці. Вона нещодавно переїхала в це містечко, залишивши свій дім у селі єдиному синові.

— Мамо, тобі тепер треба жити зі зручностями, — запевняв син. — Та й навіщо тобі такий великий будинок? Нам із Іриною б упоратися. А тобі ось — однокімнатна, невелика, із ванною, балконом, і лікарня поряд, і ринок. А ми приїжджати будемо, не сумуй!

Ніні Анатоліївні було вже сімдесят, і здоров’я погіршувалося з кожним роком. Вона не очікувала, що переїзд до міста так її засмутить. Мабуть, справа була в зміні оточення.

У селі сусіди були як рідня, старі подруги, які ще живі. А тепер вона тут одна.

Син спочатку дзвонив часто, але потім у нього не стало часу — вони з дружиною взялися за ремонт будинку. Звісно, молодим потрібна велика житлоплоща, і вони правильно роблять, облаштовуючи свій побут.

Онукові Антошці потрібне своє місце для ігор та навчання, і вони виділили йому гарну, світлу кімнату. Ніна Анатоліївна дуже раділа цьому й вважала, що її жертва — свята справа.

Тепер вона живе в їхній квартирці, а вони — в їхньому родовому гнізді, покращуючи його. Ось тільки треба якось звикнути до нового життя, а як — вона й сама не знала. Місцеві магазини обійшла, парком погуляла, аптеки оглянула.

— Добрий день, сусідко, — почувся приємний жіночий голос. — Ви не сумуєте? Як ваші справи, як здоров’я? Звикаєте до нового дому?

Струнка, миловидна жінка за сімдесят присіла поруч.

— Будемо знайомі, я Інна Вікторівна, з другого поверху. Живу якраз над вами. Ви дуже спокійна сусідка, тиха, нам пощастило, — продовжувала вона. — У нас, знаєте, так підібралося, що майже всі мешканці — пенсіонери. А що нам треба? Спокій. І тільки спокій. Ніхто голосно музику не вмикає, не шумить, навіть спати всі рано лягаємо.

— Це добре. А мені пощастило, що на першому поверсі живу, — відповіла Ніна Анатоліївна. — Як у себе в селі. Рада, що сходами не треба ходити, ноги боліти стали.

— Ви не сумуйте. Якщо щось треба — приходьте, запитуйте, допоможемо, чим зможемо, — усміхалася Інна Вікторівна. — Я про нас із Федором Івановичем. Він навпроти вас живе. Теж один.

Його донька з сім’єю в столиці, рідко приїжджають, більше телефонують. У мене так само. Мої діти теж у столиці. І я не наполягаю, щоб вони до мене часто їздили. Не хочу турбувати. Адже в них своє життя, діти, робота, турботи.

— Так, із Федором Івановичем ми вітаємося, — відповіла Ніна Анатоліївна. — Він, напевно, нашого віку.

— Колись він сильно хворів — зламав ногу. Довго зростався перелом. А потім Федір відновлювався, так ми йому всім під’їздом допомагали: і продукти приносили, і прибирали, і гуляти виводили. Але тепер усе добре.

— Значить, пощастило мені із сусідами, — сказала Ніна Анатоліївна.

З того часу жінки стали зустрічатися на прогулянках. А одного разу в суботу Інна Вікторівна повела свою нову подругу на виставу в Будинок культури. Перед виставою Ніна Анатоліївна, на наполягання Інни, вбралася, зробила легкий макіяж і потім була дуже задоволена їхнім культпоходом.

Тепер Ніна Анатоліївна стала балакучішою, веселішою, і скоро від колишньої депресії не залишилося й сліду. Вона так раділа, що Інна постійно підбадьорювала її, знаходила добрі слова, навіть компліменти.

— Ви ж молодші за мене на вісім років, – якось сказала вона Ніні Анатоліївні, – вам треба триматися, не старіти завчасно.

— А я думала, що ми ровесниці. Ви маєте дуже гарний вигляд. Напевно, здоров’я вам дозволяє так стежити за собою. Молодчина… – захопилася Ніна Анатоліївна, – ви для мене приклад.

Інна Вікторівна якось сумно посміхнулася.

— Швидше, звичка і самодисципліна. Адже я в минулому – лікар. Завжди намагалася вести правильний спосіб життя, харчуватися добре. А ось гуляти більше стала тільки на пенсії, не було часу, коли працювала, тільки встигала бігом з роботи – на роботу і домашні справи переробити… – розповідала Інна Вікторівна.

Жінки мало говорили про минуле. Чомусь більше насолоджувалися прогулянками, відвідуванням виставок і походами на концерти.

Прийшла зима, і Інна Вікторівна захворіла. Вона помітно схудла за останній час і Ніна Анатоліївна занепокоїлася.

Вона хотіла допомогти чимось і постукала до сусідки. Але Федір Іванович, який вийшов на стукіт, сказав, що Інну поклали в лікарню.

— Невже так серйозно? Що з нею? – здивувалася Ніна Анатоліївна, – може, треба сходити до неї? І не сказала нічого, коли їхала…

— Не вийде відвідати. Вона в обласній. Настав час… – скупо поділився Федір Іванович і зітхнув.

— Що значить: не вийде? Далеко, звісно, їхати. Електричкою. Але треба б її підтримати… Знати б, у якому тільки вона відділенні, – запитала Ніна Анатоліївна.

— Ясна річ, у якому, – обернувся на неї Федір Іванович, – в хоспіс.

— Як? – вигукнула Ніна Анатоліївна, – в хоспіс?

Вона розплющила очі й дивилася на Федора Івановича, чекаючи пояснень.

— Так, – сказав він, – ось така вона, наша Інна, ніколи не розповість про свої проблеми, нікого не хоче засмучувати, зобов’язувати. Навіть я довго не знав. Давно вона, виявляється, хворіє. А вона, їдучи, наказувала мені тебе відвідувати і підтримувати. Ось так.

Ніна Анатоліївна мовчала. Вона ніяк не хотіла визнати той факт, що її така тепер близька і добра сусідка тяжко хвора.

«Може, обійдеться? Може, й нічого, і операцію зроблять, і одужає наша Інночка», – думала вона вечорами, дивлячись у віконце.

Але через три тижні прийшла невтішна звістка: Інни не стало. Рідні влаштували похорон, скликали сусідів на поминки. Ніна Анатоліївна була як уві сні. Не могла ні про що думати, нічого робити, нікуди не хотілося йти. Вона сиділа на лавці й дивилася собі під ноги.

— Ну, ти що розкисла знову? – почувся голос Федора Івановича, – пішли в парк погуляємо. Одному нудно, а разом ми хоч потопчемося поруч і поговоримо.

Ніна Анатоліївна послухалася. Адже Інночка наказала йому стежити і підтримувати всіх, особливо – Ніну.

Вони йшли парком, сніжок падав тихо, обережно й ніжно торкаючись щік, дерева були як у казці – одягнені в білі пуховики…

— Ось і погода нас балує. І не холодно зовсім, навіть синиці співають, треба ж, – бурмотів Федір Іванович, – треба гуляти більше. Це для нас зараз і робота, і лікування. І дихання.

— Чому ж вона нічого мені ніколи не говорила про свою хворобу? – усе ще дивувалася Ніна.

— Не хотіла. Я сам дивуюся на неї. Дивовижна жінка. Стійка й мудра. Інші тільки й говорять про свої болячки. А вона тихо пішла. Нікого не напружуючи, не висіла як тягар на плечах у дітей. Мужності не позичати… – говорив Федір Іванович.

— Не можна так все-таки… – схлипнула Ніна Анатоліївна, – не зовсім чужі ми були… Інший раз і пошкодувати людину – як ліки для душі буде. Давай домовимося, Федю, не приховувати одне від одного нічого серйозного. А дріб’язкове, воно й тим більше, не страшно сказати. Гаразд? Щоб хоч попрощатися можна було…

— Гаразд, ми прості смертні, зі звичайного тіста змішані. Не горюй. Я як зберуся йти – відразу до тебе приповзу, – він закашлявся від сміху.

— Сплюнь тричі, – погрозила йому Ніна, – треба жити. А Інночка наша – приклад доброти сердечної. Світла людина.

Люди похилого віку жили довго. Так вони звикли одне до одного, що, якщо не бачилися кілька днів, то йшли до дверей і стукали – відчиняй!

І чай пили разом, і часто гуляли парком у будь-яку погоду – як домовилися: для здоров’я. До них приєднувалися часом й інші пенсіонерки, і тоді було веселіше: розмови, анекдоти, випадки… Розходилися усміхнені, і бажали одна одній здоров’я.

Інну згадували, і тільки добром. У її квартиру в’їхала молода парочка. І незабаром з’явився в будинку малюк – Сергійко.

— От і добре, що молодь у нашому під’їзді зʼявляється, – раділа Ніна Анатоліївна, – не все нам піском сипати. Треба і малюкам гуляти. Адже так, Федю?

— Що? – перепитував глухуватий дід, – пішли гуляти! Погода така чудова!

***

Ця розповідь нагадує, що справжня мудрість і сила часто ховаються за посмішкою. Інна Вікторівна, попри свою смертельну хворобу, не хотіла нікого обтяжувати чи засмучувати.

Вона свідомо вирішила жити, а не просто доживати, наповнюючи останні дні світлом і радістю не лише для себе, а й для інших. Її вчинок — це не про слабкість чи відчай, а про надзвичайну силу духу та бажання залишити по собі не смуток, а добру пам’ять.

І навіть після її відходу це світло не згасло. Її слова стали заповітом для Федора Івановича, який, як і Інна, взяв на себе місію підтримувати Ніну Анатоліївну.

Їхня спільна дружба, що виросла на ґрунті цієї втрати, доводить, що справжній зв’язок між людьми — це не лише спільні радощі, а й здатність переживати втрати та рухатися далі разом. Історія показує, як важливо цінувати кожну мить, кожну зустріч, бо ніхто не знає, коли це може стати останнім.

Чи доводилося вам зустрічати в житті таких світлих людей, чия доброта і мудрість залишили після себе відчутний слід?