Вирішили побратися, але мої батьки були проти такого, казали, що він мені в батьки годиться, друзі теж не схвалювали мого вибору, але я вирішила і не хотіла нікого слухати, про що досі не шкодую

З колишнім чоловіком ми разом навчалися, зустрічалися майже три роки і після закінчення університету вирішили одружитися. Але спільне життя не вийшло і ми через рік розлучилися, добре, що дітей не встигли завести, тож розлучалися безболісно.

Він незабаром одружився, а я цілих п’ять років була одна. Потім зустріла людину на чотирнадцять років страшого за мене і зрозуміла, що закохалася.

Через рік вирішили побратися, але мої батьки були проти такого, за їхніми словами, необдуманого кроку. Казали, що він мені в батьки годиться.

Друзі теж не схвалювали мого вибору, але я вирішила і не хотіла нікого слухати, про що досі не шкодую. Було неприємно, але я намагалася не звертати уваги на перешіптування колег по роботі.

Для мене неважливо, що він старший, він дбайливий, уважний і цінує мене. Я не боюся, що він мені зраджуватиме і в нас ніколи не виникає сварок з дрібниць, як з першим чоловіком.

Може, саме через різницю у віці, він ставиться до мене поблажливо, як до дочки. Після появи сина він став ще більше любити мене, допомагає у всьому.

У нього свій маленький бізнес, він повністю мене забезпечив, і я могла б не працювати, але я не можу сидіти без діла, та й моя робота мені подобається. Ось і зараз після декрету я вийшла на роботу.

Батьки, бачачи, що я щаслива, змінили своє ставлення до мого чоловіка. Часто приїжджають до нас, особливо після появи онука.

Подруга, яка раніше засуджувала мене, тепер заздрить.  Скаржиться, що чоловік удома не допомагає, любить посидіти з друзями у вихідний, а не з нею чи дітьми.

Адже він працює і йому потрібен відпочинок, а їй, виходить, не потрібен. Я думаю, що якби залишилася жити з першим чоловіком, у мене було б так само.