Я дала зрозуміти бабусі, що мені не потрібна її турбота та опіка, мені не п’ять років

Мені 20 років. І можливості окремо жити поки що немає, живу з бабусею. У дитинстві батьки не особливо займалися мною та моєю старшою сестрою, були байдужі. Бабуся, звичайно ж, заміняла горе-батьків.

У 15 років я почала дратуватися на неї, як і старша сестра. Не могла відповідати спокійно, кричала. Був час, коли я просто мовчала у відповідь, якщо бабуся щось питала. Такий був стан душі. Але вона лізла мені під шкіру, зрештою — крик.

Звичайно, я намагалася просити пробачення, що для мене дуже складно, ніби язик зламається. Але вона продовжувала робити те, чого я просила не робити вже десять тисяч разів за кілька років, і цим підживлювала мою незрозумілу злість, за яку мені соромно!

Бабуся завжди залишає мене з цим почуттям провини, і я боюся, що все життя коритиму себе за це, і через це ще більше дратую на неї, тому що вона робить це ніби спеціально! Її опіка мені не потрібна, вічні дзвінки «де ти?», «коли додому?», «А куди ти пішла?».

Причому вона знає, що я ненавиджу всі ці питання, бо вони виникають завжди, як тільки я йду за поріг! Але до того ж вона вигадує щось на кшталт «та я хотіла попросити хліба купити», хоча вдома ціла булка.

Я все менше контролюю свій гнів, просто хочу, щоб вона перестала так робити. Але вона тільки каже: “Ну така ось у вас бабуся”. І це ще більше злить, тому що почуття провини мене лякає, а вона не хоче зрозуміти очевидних речей, на кшталт, приймайте такою, якою є.

Вона шалено контролює всіх, шалено дбає, їй все потрібно знати! Але я вже не можу, я дала зрозуміти, що мені не потрібна її турбота та опіка, мені не п’ять років, але все марно, все повторюється день у день.

Настя, 20 років