— Я додому хочу, у рідне село, до мами…

Можна я називатиму тебе мамою?

— Мамо, привіт. Як справи?
— Усе добре, Ваня. Щось сталося?

— Та ні, нормально ніби все. Доньки вирішили, що скучили за бабусею. Ми до тебе через тиждень приїдемо.
— Звичайно, приїжджайте! Ти ж знаєш, я завжди Вам рада!

— Тут така справа… — Іван трохи заткнувся, не знаючи, як краще поставити запитання Валентині Сергіївні, і, наче кинувшись у вир з головою, продовжив, — я хотів Тетяну із собою взяти.

Повисла невелика пауза, Іван уже встиг пошкодувати, що заговорив про це, але тут почув голос своєї тещі в телефоні:

— Приїжджайте, Іване, приїжджайте разом із Тетяною…

Валентина Сергіївна повільно поклала телефон перед собою на стіл і задумалася. Думки пролітали в голові зі швидкістю світла, але зосередитися на чомусь одному жінка так і не змогла.

Минуле, страшне минуле перепліталося з дійсністю, створюючи свої незрозумілі, дивні візерунки. Свої почуття Валентина Сергіївна часом не могла зрозуміти, начебто життя триває, але пам’ять про минуле іноді просто не давала зітхнути.

І ось зараз, звістка про приїзд Тетяни, наводила на певні думки. Ці думки були про те, що треба неодмінно жити далі, перестати дивитися в минуле, але як же було важко намагатися забути свою дочку Любу.

Ще начебто зовсім недавно, три роки тому, таким же спекотним літом, до Валентини Сергіївни приїжджала в гості її донька Люба зі своїм чоловіком Іваном і доньками, дворічною Олею та восьмирічною Іриною. Нічого тоді не віщувало біди, звичайна сім’я, зі своїми, нехай невеликими, радощами і турботами. І буквально через два місяці проставили страшний вирок для Люби, хвороба, в шлунку.

Для Валентини Сергіївни це було просто величезним ударом, адже за три роки до цього, від такої ж хвороби, вона втратила свого чоловіка, а за сім років до цього свекруху. Півроку наполегливої боротьби з нічого обнадійливого не принесли. Весняного сонячного дня Люба, яка втратила будь-яку надію на поліпшення, сказала Іванові:

— Я додому хочу, у рідне село, до мами…

До машини Люба ще могла дійти, щоб поїхати до мами, але в рідну домівку Іван уже вносив сильно змарнілу, в перуці, Любу на руках. Через кілька днів Люби не стало.

Півроку Валентина Сергіївна допомагала Івану з доньками, але пропозицію залишити доньок із бабусею Іван категорично відкинув. Сказав, що у дівчаток мами не стало, але батько у них є. Робота дозволяла працьвати віддаленою, тому своїх дочок Іван став виховувати сам.

Стосунки між Валентиною Сергіївною і зятем завжди були теплими і рідними, втрата Люби не змінила цього. Іван із доньками так само часто приїжджав у село до жінки, називаючи її мамою.

У Валентини Сергіївни Люба була єдиною дитиною, в Івана бабуся, яка виховала його, давно померла, рідних, крім тещі, більше не залишилося.

Через два роки після смерті Люби, Іван зустрів Тетяну. Через кілька місяців знайомства, вона переїхала жити до Івана.

Іван майже відразу розповів Валентині Сергіївні про Таню, розповів телефоном, трохи ніяковіючи, ніби вибачаючись. Але Валентина Сергіївна одразу відповіла, майже без роздумів, перервавши потік жалю від Вані:

— Іване, треба жити далі, не дивлячись ні на що. Любу не повернеш… Тільки дивись, щоб дівчаток не ображала…

— Мамо, моїх дітей ніхто не образить, я не дозволю. Та й Таня дуже добре до Олі та Іринки ставиться.

І ось, вони приїхали. Мощеною плиткою доріжкою до будинку мчали дві дівчинки:

— Бабусю, ми приїхали!
— Оля! Іринка! Як же я за Вами скучила! — Валентина Сергіївна обіймала онучок, роздивляючись і одночасно цілуючи їх у розчервонілі щічки.

— Іринко, у тебе які гарні колоски заплетені! Сама заплітала?

— Ні, це «ця» заплела… — раптом похмурішала Ірина.

— Вона так тьотю Таню називає, — довірливо прошепотіла Оля бабусі, — хоча тьотя Таня хороша, любить нас. Але Іра каже, що вона погана, і що вона нам не мама…

Ірина докірливо подивилася на сестру й Оля замовкла. Валентина Сергіївна уважно подивилася на онучок і промовчала. Тим паче, що у хвіртку входили Іван і Тетяна.

— Здрастуй, мамо. Це Тетяна, — просто сказав Іван, підійшовши до Валентини Сергіївни.

— Здрастуйте, Валентино Сергіївно, — молода, симпатична жінка з коротким темним волоссям, усміхнулася і простягнула руку Валентині.

Валентина Сергіївна, не сумніваючись ні в чому, посміхнулася у відповідь, взяла обома руками простягнуту Тетяною руку і, злегка потиснувши її, сказала:

— Здрастуйте, я рада, що Ви приїхали…

Протягом дня Валентина непомітно спостерігала за Тетяною. Поки що те, що вона бачила, тільки тішило її.

Одразу було помітно, що Тетяна та Іван кохають одне одного. За минулі роки Валентина щиро прив’язалася до Івана, те, що він знову щасливий, наповнювало її теплотою.

Тішило і ставлення Тетяни до дівчаток. Було помітно, що молодша, Оля, дуже прив’язалася до Тетяни, хоча її й підмовляла Ірина, яка категорично не хотіла спілкуватися з Тетяною. Тетяна робила вигляд, що не помічає грубощів Ірини, і завжди розмовляла з нею тільки доброзичливо.

Увечері, за столом у саду, зібралася вся родина. Розливши домашнє вино по келихах, Валентина Сергіївна помітила, що Тетяна не торкається вина.

— Тетяно, воно слабеньке зовсім, але смачне. Спробуйте…
— Вибачте, мені не можна, — зніяковіло промовила Тетяна.

Валентина Сергіївна уважно подивилася на молоду жінку і раптом їй на думку спала одна думка:

— Ти чекаєш дитину?
— Так, мамо, Тетяна чекає на дитину, — сказав Іван, — ми хотіли, щоб ти дізналася однією з перших.

Валентина Сергіївна кілька секунд мовчала, вдивляючись у напружені обличчя Івана і Тетяни, потім зітхнула, ніби погодившись із чимось, і сказала:

— Ну що ж, я буду рада ще одній онучці, чи онуку…
Оля, яка весь цей час уважно слухала дорослих, голосно сповістила:

— Ура! У мене буде ще братик чи сестричка!

Дорослі розсміялися над реакцією Олі й потім перевели погляд на Ірину. Ірина всю вечерю просиділа, дивлячись у телефон, проте зараз мовчки і з жахом дивилася на тих, хто сидить за столом.

Коли тато перевів погляд на неї, Ірина підхопилася з-за столу і попрямувала до будинку.

— Ірино! Ірино, повернися за стіл!
Ірина йшла до будинку, не звертаючи уваги на батька.

— Ваня, не треба, не кричи на неї. Я сама з нею поговорю, — Валентина Сергіївна поклала свою руку на руку Івана, заспокоюючи його.

Ірина сиділа в кімнаті на дивані й тихо, приречено плакала. Валентина Сергіївна сіла поруч з онукою і обійняла її.

— Розкажи, що мучить тебе?

Деякий час Ірина сиділа, уткнувшись обличчям у бабусине плече, і тихенько схлипувала, потім підняла обличчя і здавлено пробурмотіла:

— А як же моя мама? Тато забув про неї?

У Валентини Сергіївни перехопило подих, на очі навернулися сльози, але, проте, вона змогла опанувати себе і відповісти онучці:

— Тато не забув твою маму, і ми всі її пам’ятатимемо. Але нам треба жити далі. У тому, що вона покинула нас, ніхто не винен, а твій тато тим більше. Та й Тетяна тут ні до чого, не треба мстити їй за маму. Чому ти так погано до неї ставишся?

Вона ображає тебе? Ірина промовчала, лише негативно хитнувши головою. Бабуся продовжила:
— Так у чому ж справа?

Ірина трохи помовчала, немов збираючись із думками, потім сказала бабусі:
— Вона нас у дитбудинок віддасть!

Валентина Сергіївна охнула і здивовано запитала:
— Ти з чого це взяла?

— Мені подруги в школі розповідали! Хороших мачух не буває! А зараз у неї своя дитина з’явиться, ми не потрібні будемо! Це всі знають.

Валентина Сергіївна насилу стримувала себе, щоб не надто різко висловитися в бік шкільних подруг Ірини. Бабуся довго сиділа з онукою, пояснюючи тій, що в сім’ї і її, і Олю дуже люблять, і не дадуть нікому в образу.

Пояснювала на прикладі себе та Івана, що не обов’язково бути кровними родичами, щоб любити й піклуватися одне про одного. Ірина уважно слухала бабусю, потім запитала:

— Значить тітка Таня хороша?
— Хороша, — сказала Валентина Сергіївна, — спробуй дати їй шанс…

Іван і Тетяна дивилися з настороженістю на Валентину Сергіївну та Ірину, які підійшли до столу. Ірина підійшла до Тетяни і сказала просто:

— Тітонько Таня, я рада, що у мене буде братик або сестричка.
Тетяна заплакала й обійняла Ірину.

Оля, яка весь цей час спостерігала за сестрою, теж підійшла до Тетяни і голосно прошепотіла:

— А можна я буду називати тебе мамою?