— Я хочу новий смартфон. Останньої моделі. І не якийсь-небудь, а найкращий. Щоб камера була чудова, і пам’ять велика. Усі мої подруги вже з такими ходять, а я відстаю від життя. Надія ледь не поперхнулася чаєм. Смартфон, який хотіла Ірина Валентинівна, коштував як їхня з Анатолієм місячна зарплати з усіма підробітками

На кухні пахло ваніллю від пирога, що остигав на столі. Надія мила посуд у раковині, зрідка кидаючи погляд на сірий листопадовий двір. Чоловік Анатолій читав новини у планшеті й зрідка видавав свою думку із цього приводу.

Несподівано в двері подзвонили. Чоловік ковзнув поглядом по настінному годиннику.

— Це мама, — зітхнув Анатолій, відклавши планшет убік.

Надія лише кивнула, витираючи руки об рушник. Вона вже подумки приготувалася до візиту Ірини Валентинівни. Підготовка до візиту свекрухи вимагала не менше зусиль, ніж до іспиту.

Ірина Валентинівна увійшла до квартири зі звичною для неї владністю.

Невеличка, підтягнута, з бездоганним укладанням сивого волосся, вона з порога почала інспектувати все пильним поглядом.

— Знову у вас штори не так висять, — зауважила вона, знявши пальто й простягнувши його Надії, як гардеробниці. — І тюль потрібно прасувати, Надіє. Чоловікам на такі дрібниці наплювати, а жінка повинна створювати затишок. На те вона й жінка.

— Привіт, мамо, — Анатолій поцілував її в щоку, звично ігноруючи критику.

— Здрастуй, синку. Я тобі принесла вітаміни, ти минулого разу кашляв. І шкарпетки вовняні, їх в’язала моя знайома, — Ірина Валентинівна дістала із сумки акуратний згорток і вручила його Анатолію.

— Дякую, — усміхнувся він.

Надія мовчки спостерігала, як завжди. Для неї та їхньої семирічної доньки Каті не було в сумці нічого. Ані вітамінів, ані шкарпеток, ані навіть цукерки для дитини. Так було завжди.

Подарунки, турбота, увага — усе це було адресовано винятково Анатолію.

Спочатку це ображало Надю, потім стало дратувати, а тепер викликало лише гірку посмішку. Надія давно перестала чекати від свекрухи навіть простої ввічливості, не те що теплоти.

Вони сіли пити чай. Ірина Валентинівна розпитувала сина про роботу, давала поради, ділилася новинами, повністю ігноруючи Надію, яка сиділа поруч.

— Отже, так, — раптом урочисто почала Ірина Валентинівна, відпиваючи зі своєї фарфорової чашки. — У мене за місяць ювілей. П’ятдесят п’ять років. Це серйозна дата. Я хочу відсвяткувати її гідно.

— Звісно, мамо, — кивнув Анатолій. — Ми обов’язково відзначимо. Куди хочеш? У ресторан?

— У ресторан? Ні, що ти! — вона махнула рукою. — Це дорого й без смаку. Я хочу зібрати близьких у себе вдома. Але це не головне. Головне — подарунок, — додала жінка й зробила паузу, насолоджуючись увагою. — Я хочу новий смартфон. Останньої моделі. І не якийсь-небудь, а найкращий. Щоб камера була чудова, і пам’ять велика. Усі мої подруги вже з такими ходять, а я відстаю від життя.

Надія ледь не поперхнулася чаєм. Смартфон, який хотіла Ірина Валентинівна, коштував як їхня з Анатолієм місячна зарплати з усіма підробітками. Вони збирали на нову пральну машину, намагалися відкладати на літню відпустку.

— Мамо, це… досить дорогий подарунок, — із задумливістю обережно зауважив Анатолій.

— Що означає дорогий? — брови Ірини Валентинівни поповзли вгору. — Це ж ювілей! Раз у житті буває. І потім, ви ж усі разом мені його подаруєте — ти, Надія і Катя. Скинувшись, так би мовити. Від усієї вашої сім’ї.

Надія не витримала.

Вона відставила чашку, і фарфор дзенькнув об блюдце непристойно голосно.

— Ірино Валентинівно, ви хочете, щоб ми, уся наша сім’я, подарували вам дорогий подарунок? — запитала вона, намагаючись, щоб її голос не тремтів.

— А що тут такого? — свекруха здивовано подивилася на неї, начебто Надія раптом заговорила незнайомою мовою. — Це ж нормально. Діти й онуки дарують подарунки батькам.

— Діти, — тихо повторила за нею Надія. — Так, але ви ж даруєте завжди подарунки тільки своєму синові. За всі десять років, що ми з Толею разом, ви ніколи не подарували ані мені, ані своїй онучці навіть квітки на день народження, жодної дрібниці. Ви приносите подарунки Анатолію, а ми з Катею просто спостерігаємо.

У кухні повисла важка тиша. Анатолій втупився в стіл, його обличчя було напруженим. Ірина Валентинівна зблідла.

— Я не розумію, про що ти, — холодно сказала вона. — Я дарую те, що вважаю за потрібне. Анатолій — мій син. Моя кров. А ви…

Свекруха не договорила, але пауза в її словах була красномовніша за будь-які слова.

— Ми — його сім’я, — закінчила за неї Надія. — Я — його дружина. Катя — його дочка і ваша онучка. Але для вас ми немов не існуємо. А тепер, коли вам знадобився дорогий подарунок, ви раптом згадали, що у вас є сім’я, яка має скинутися?

— Надю, не треба, — тихо сказав Анатолій, боячись, що мати влаштує істерику.

— Ні, Толю, треба! — вона різко повернулася до нього. — Мовчати вже немає сил. Твоя мама не вважає нас сім’єю. Ми для неї — додаток до тебе. І це принизливо і для мене, і для нашої дочки. Катя вже запитує:

— Чому бабуся дарує подарунки тільки татові? Вона мене не любить?

— Що я маю їй відповідати?

— Онучка — це інше, — спробувала парирувати Ірина Валентинівна, але її впевненість похитнулася. — Я її теж люблю.

— Любов — це увага. Це маленькі подарунки просто так, це інтерес до її життя. Ви колись запитували, чим Катя захоплюється? Що вона любить? Ні. Ви приносите шкарпетки своєму дорослому синові, начебто він один живе в цій квартирі.

— Я не зобов’язана звітувати перед тобою за свої подарунки! — спалахнула свекруха, вставши з місця. — Я виростила сина сама, віддала йому все…

— Мамо, досить! — різко піднявся Анатолій.

Його голос пролунав твердо, і обидві жінки замовкли, здивовані його тоном. Він рідко підвищував голос.

— Надя має рацію. Я все це бачив, але намагався не помічати, не загострювати. Думав, саме якось владнається, але ні. Ти, справді, ніколи не дарувала нічого ані Наді, ані Каті на жодне свято. Це несправедливо! Ми — одна сім’я. І якщо ти хочеш, щоб ми робили тобі спільні подарунки, то й твоє ставлення має бути однаковим до всіх. Інакше це має такий вигляд, начебто ти використовуєш нас як гаманець, коли тобі потрібно щось дороге.

Ірина Валентинівна подивилася на сина з таким подивом, немов він ударив її. Губи жінки тремтіли.

— Так ось як ви до мене ставитеся? Я, яка заради тебе на двох роботах крутилася! Я, яка ночей не спала, коли ти хворів! А тепер ти… разом із нею проти мене?

— Ми не проти тебе, мамо, — втомлено сказав Анатолій. — Ми за справедливість.

— Добре, — прошепотіла Ірина Валентинівна. — Я все зрозуміла. Ви мені нічого не винні. Обійдуся без вашого подарунка.

Жінка повільно пройшла в передпокій і наділа пальто, не дивлячись ні на кого.

— Мамо, залишся, давай обговоримо все спокійно, — спробував утримати її Анатолій.

— Ні. Мені нічого тут більше робити.

Вона вийшла, тихо причинивши за собою двері.

У квартирі знову запанувала тиша, але тепер вона була неприємною. Надія присіла на стілець, відчувши спустошення. Сварка не принесла їй полегшення.

— Я не хотіла скандалу, Толю, — зітхнула Надія. — Але я не могла мовчати. Було відчуття, що нас використовують.

— Я знаю. Ти мала рацію. Усе, що ти сказала, — правда.

Минув тиждень.

Надія й Анатолій не дзвонили Ірині Валентинівні, і та теж не виходила на зв’язок. Атмосфера в сім’ї була напруженою. Вони обоє розуміли, що жінка, швидше за все, глибоко ображена й сприйняла все як чорну невдячність.

Якось увечері, коли Надія забирала Катю із дитячого садка, дівчинка запитала:

— Мамо, а ми посварилися з бабусею?

— Чому ти так вирішила?

— Вона давно не приходить.

Надія стиснула руку доньки. Діти завжди відчувають брехню.

— Ми з бабусею трохи посперечалися. Але це дорослі справи.

— Я намалювала для неї картину, — сказала Катя. — У нас у школі був урок малювання. Я намалювала нашу сім’ю: тебе, тата, мене й бабусю. Хочу їй подарувати.

У Надії защеміло серце, але вона промовчала.

У суботу вранці пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Ірина Валентинівна. Вона мала втомлений вигляд, без звичного бездоганного укладання, у простому пальті. У руках жінка тримала два пакети.

— Я… я до вас, — тихо сказала вона, не дивлячись в очі Надії.

Анатолій, який вийшов у передпокій, був здивований приходу матері не менше за дружину.

— Заходь, мамо.

Ірина Валентинівна пройшла на кухню й поставила пакети на стіл.

— Це… це Каті, — вона дістала з одного пакета гарну коробку з набором для творчості. — Я згадала, що вона любить малювати. І… це тобі, Надіє, — із другого пакета вона витягла шовкову хустку ніжного персикового кольору. — Колір твій, мені здається. Іду повз крамницю, побачила… подумала, що тобі пасуватиме.

Надія взяла хустку. Вона була м’якою й легкою. Вона не знала, що сказати.

Це був перший подарунок від свекрухи за десять років.

— Дякую, — прошепотіла невістка.

— Нема за що, — Ірина Валентинівна подивилася в підлогу. — Я… я думала над вашими словами. Усі ці дні думала. Може, ви й маєте рацію. Мені було важко. Сама ростила Толю, усе для нього. А коли він одружився, мені здавалося, що мене відсувають, що я стаю непотрібна. І я… я чіплялася за нього, як за власність. А вас… я не брала до уваги. Мені було образливо. Але я не хотіла, щоб Катя думала, що я її не люблю.

У цей момент, почувши її голос, зі своєї кімнати вибігла Катя.

— Бабусю! — дівчинка радісно кинулася до неї.

— Здрастуй, сонечко. Я принесла тобі подарунок, — Ірина Валентинівна обійняла онучку.

— А я тобі намалювала картину! — Катя побігла в кімнату.

Ірина Валентинівна, злегка забарившись, розгублено подивилася на сина й невістку.

— Щодо ювілею… Забудьте. Я відзначу його скромно, з подругами. Вам не потрібно нічого дарувати.

— Ні, мамо, — твердо сказав Анатолій. — Ми відзначимо твій ювілей усі разом.

На день народження подружжя подарувало Ірині Валентинівні телефон, але не такий, як вона хотіла, а простіший. Жінка покрутила його в руках, подякувала й прибрала в сумку.

По її обличчю було видно, що іменинниця залишилася не дуже задоволена.

Після ювілею все повернулося на круги своя: Ірина Валентинівна знову приносила подарунки й гостинці тільки для сина.

— Мамо, чому ти знову так поводишся? — холодно поцікавився в неї Анатолій.

— Тому що так хочу! — посміхнулася у відповідь жінка. — Дурницю мені якусь дешеву подарували… краще б і зовсім не дарували…

Зрозумівши, що сперечатися з матір’ю марно, Анатолій махнув рукою й більше не заводив розмову на цю тему. Надія, усвідомивши, що свекруху не переробити, теж вирішила більше не звертати на це уваги.

Від редактора:

Справді, іноді змінити можна лише своє ставлення до проблеми, а не саму людину. Історія Ніни й Анатолія демонструє, як болісно може проходити процес сепарації, коли мати сприймає сина як свою власність.

Здавалося б, щирий вибух емоцій з боку Надії й Анатолія на мить зрушив кригу, але давня звичка й образа виявилися сильнішими.

А як ви вважаєте, чи варто було Анатолію після ювілею знову повертатися до цієї розмови, чи він учинив правильно, махнувши рукою?