А я багато років мріяла про те, щоб після роботи лягти й лежати, щоб ніхто не «мамкав», не питав, що пожерти, щоб вийти на кухню, а там чисто

— Просто не можу більше так, — каже Алла, мало не плачучи, найкращій подрузі. — Це не моя мрія була, я думала, що хоч на схилі літ відпочину, та де там.

Аллі 51 рік, заміжня вже майже 30 років, двоє дорослих дітей і чоловік. Син поки ще студент, йому 21 рік, донька заміж збирається, реєстрація шлюбу за місяць. Доньці 27 років. Матеріально подружжя не бідує.

Так сталося, що чоловік Алли ще в ранній юності успадкував дві двокімнатні квартири в столиці.

Одну — коли вони ще навіть не були одружені — бабуся в спадок залишила, другу — коли у родині зʼявився син, це спадок уже від свекрухи.

Алла зізнається: якби нерухомість була її, вона б ніколи не розпорядилася нею так, як колись вирішив чоловік.

Максимум, що зробила б, — купила трикімнатну квартиру, адже діти в них різностатеві. Гроші, що залишилися… знайшла б, куди вкласти. Машину можна було купити одразу, а не збирати на неї кілька років.

Але чоловік тоді вирішив інакше.

— Я хочу, щоб ми жили просторо, однією великою та дружною сім’єю, — заявив чоловік, коли не стало його матері. — А що, якщо діти подорослішають? Створять свої сім’ї, усім місця вистачить.

На боязкі спроби Алли посперечатися і донести до чоловіка думку про те, що велика квартира, як і велика родина, — це той ще клопіт, купа прибирання, прання, готування, а вона ж теж працює, чоловік відмахнувся, мовляв, чого ти вигадала?

Усе те саме, що й зараз, тільки площа більша. І, продавши дві двокімнатні, купив велику дворівневу квартиру з чотирма спальнями, холом, величезною вітальнею, яка була об’єднана з кухнею.

Їм тоді квартира була явно завелика, потім звикли. Чоловік гостей запрошував регулярно, якісь його далекі родичі постійно жили. А Алла квартиру цю просто ненавиділа, бо прибиранням займалася практично вона сама.

Починаєш прибирати другий поверх, коли на першому лад уже навела, а на першому хтось роззувся посеред холу, хтось роздягнувся, хтось печиво їв, хтось взуття помив і ніс його на батарею, а брудна вода на вимиту підлогу стікала.

— Сварилася, змушувала, просила допомагати, — зітхає Алла. — Де там! Чоловік працював, донька підросла, у неї подружки, навчання, гуртки різні, син увесь у батька — насмітить і не бачить цього взагалі.

Але особливо ненависним Аллі було готування та миття посуду. Так, кілька років тому куплена посудомийна машина, але ж посуд у неї треба завантажити, підготувавши, потім вийняти, розкласти по місцях чашки й тарілки.

А ніхто цього робити не прагнув.

Це не кажучи про те, що готування машини не робили. Є і мультиварки, і мікрохвильові печі, але й у них треба все нарізати й накришити власними руками. А поїсти в родині любили всі, особливо чоловіки.

І Алла проводила вечори та вихідні в домашніх справах: біля плити та зі шваброю.

— А потім донька виросла, три останні роки в нас її парубок зависає майже постійно. Ночує, їсть, смітить, залишає у ванній рушники мокрі, не потурбувавшись їх розвісити. Він теж так звик.

— Доню, ти можеш хоча б за собою і за своїм хлопцем прибирати, га? Поїли, сковорідка на столі, тарілки в мийці, ну що це? — обурювалася Алла.

— Ой, мамо, приберу, якщо тобі складно. А тарілки… не будеш же посудомийку через дві тарілки заводити!

— А дві тарілки можна помити власними руками! — обурювалася Алла, і починався скандал.

Донька звинувачувала, що мати жене її з дому, чіпляється до майбутнього зятя. Чоловік ставав на бік доньки, галас, крики, докори. Посеред усієї цієї пишноти на кухню, бувало, входив син і питав:

— А є що поїсти? Я голодний. Ні, котлети я доїв в обід. А нічого більше немає, чи що?

— І все це з таким обуренням, що ти! Йому поїсти не приготували. А він же дорослий уже, може сам чудово приготувати. Але почнеш говорити, як чоловік знову обурюється: я ініціюю конфлікти в родині, через мене донька мріє скоріше з’їхати від нас кудись, а це не діло, він мріяв жити однією великою сім’єю. Він мріяв!

А я багато років мріяла про те, щоб після роботи лягти й лежати, щоб ніхто не «мамкав», не питав, що пожерти, щоб вийти на кухню, а там чисто!

Три місяці тому в Алли не стало мами. Не хворіла, не лежала, ніхто й не очікував, просто зле стало, викликала «швидку», довезти довезли, на тому й усе.

Квартира мамина давно за дарчою на неї оформлена.

Донька тут же, ледь не одразу після похорону, заявила, що вони з майбутнім чоловіком підуть жити туди, бо їм, мовляв, скандали з Аллою набридли.

Жінка вислухала інформацію на автоматі, як багато чого останнім часом: узяла до відома. А потім, уже за тиждень десь, чоловік «обрадував», що його бездітна тітка все хворіє й хворіє.

Мовляв, мабуть, треба щось вирішувати. А будиночок її під Києвом перебудуємо, буде для нашої великої родини чудова дача.

— О, тільки я займу спальню сестри, коли тітка Саша до нас переїде. А вона нехай у мою оселяється. І так, я хотів сказати, що Олені в гуртожитку погано, напевно, вона до нас переїде, — подав голос син.

Олена — це його дівчина. Рік зустрічаються.

І після цих слів сина Алла немов отямилася: донька із зятем заберуться, зате замість них до неї на шию вмоститься тітка чоловіка, та ще й дівчина сина.

За однією треба буде доглядати, друга, мабуть, така ж нетямуща, як синочок.

Навіть якщо й не нетямуща, то все одно — зайва людина в домі, це зайве готування, прибирання, прання, посуд, а з огляду на тітку чоловіка — прірва зайвої роботи.

— Ну, і гадати не треба, на кого б усе це впало, — впевнена Алла. — А ще й дача для нашої великої та дружної сім’ї. Авжеж. Усі відпочивати, а я полоти, підмітати й таке інше.

І жінка гаркнула: «Ні».

Ніхто спочатку й не зрозумів, а що це з мамою таке, довелося пояснювати, що її велика й дружна родина може й далі жити в цих чудових хоромах.

І тітку привозити, і Олену приводити. І навіть донька із зятем зможуть залишитися на місці. Піде вона.

У ту саму її спадкову двокімнатну. Від усіх.

І на розлучення подасть, і частково забере техніку побутову, а решта їй і не потрібна, обійдеться, аби їй жити й ніхто не чіпав більше. І пішла речі збирати.

— Ти, матір, на старості літ зовсім здуріла? — чоловік прийшов, руки в боки. — Не вигадуй, пігулочок попий, заспокійливих.

Донька в істериці, син поки не зрозумів, мабуть. Хоча ні, має зрозуміти, два тижні Алла живе сама, документи до суду віднесла. Два тижні треба щось їсти.

Донька сказала, що матері на весіллі робити нічого, якщо не одумається. Алла ж вважає, що вона нарешті одумалася.

— Приходжу — тиша. Від чого пішла, до того й повернулася. Не насмітив ніхто, посуду в раковину не наклав. Жодних сковорідок, кефір на ніч попила й книжку лягла читати перед сном. А пігулочки заспокійливі… нехай вони там тепер самі й п’ють.

Жінка не в курсі, чи відбувся переїзд тітки, чи прийшла з гуртожитку з речами Олена.

Розлучилася зі всією своєю великою й невдячною родиною.

***

Підсумок редактора

Часом найбільша істина криється в тиші та спокої. Так і Алла — нарешті відчула смак власного життя, коли просто зачинила двері й вийшла з того коловороту чужих потреб і безтурботності.

Жінка сама собі дала найцінніший подарунок: право на відпочинок, на власну чисту кухню та спокій. Не завжди варто підтримувати ілюзії «великої й дружної родини», якщо тягар цієї «дружності» лежить лише на твоїх плечах. Нехай краще ображаються та вчаться готувати собі самі.

А як ви вважаєте, чи правильно вчинила Алла, пожертвувавши стосунками з дорослими дітьми заради власного психічного здоров’я?