— Я не хочу додому, — ледь чутно прошепотіла дівчинка, — Я хочу до мами. У великих її очах блищали сльози. Армен Саркісович піднявся зі стільця, ласкаво погладив її по руці і жестом показав Брату на вихід

Армен Саркісович швидким кроком наближався до воріт міської лікарні. В одній руці портфель, інша притримує запахнутий комірець демісезонного пальта.

Дрібний осінній дощ намагався схилити городян до меланхолії, але завжди піднесеного і доброзичливого настрою Армена Саркісовича не міг перемогти навіть він. За десяток кроків від воріт погляд його зачепився за cіру пляму на вкритому жовтим листям газоні.

Сіреньке, худе кошеня, наскрізь промокле, уже навіть не тремтіло. Ледь піднята голівка погойдувалася, і було зрозуміло, що впустивши її на листя, воно більше ніколи її не підніме.

— Е-е, брате, — з докором пробурчав Армен Саркісович, — ти що це надумав? А нумо, йди сюди.

Він підняв із землі ледь теплу грудочку, загорнув у носову хустинку і запхав її за відворот пальта. Проходячи коридором відділення до свого кабінету, він запросив туди ж молоденьку медсестру Марину.

Вручивши їй ледь живу грудочку, знімаючи пальто, відмиваючи руки й одягаючись у білосніжний халат, він інструктував її:

— Марино, донечко, цього негідника відмити, відігріти, просушити і нагодувати. Потім на консультацію до Віктора Євгеновича в аптечний склад. У нього перша освіта ветеринарна. Нехай призначить лікування. Я до головного, на нараду, прийду — доповіси, що і як.

Армен Саркісович — завідувач дитячого відділення, невисокий, щільний чоловік, ортодоксально південної зовнішності, віком трохи за сорок. Своїм професіоналізмом, невичерпним гумором і доброзичливістю він заслужив любов не тільки свого персоналу, а й маленьких хворих.

Його поява в палатах викликала в них посмішки, піднімала настрій, і всі діти вірили, що це найкращий лікар у світі, а отже, все буде гаразд. Через рік у кабінеті завідувача відділення, на окремому стільці сидів величезних розмірів кіт — Брат, як називали його всі, наслідуючи господаря.

На відміну від свого рятівника, він був завжди серйозний, на відвідувачів дивився суворо і, здається, трохи засуджував свого напарника по кабінету за добре ставлення до відвідувачів.  Головний лікар лікарні, сувора Дарина Степанівна, почувши про кричуще порушення санітарії в образі кота, вирішила виправити становище й особисто відвідала дитяче відділення.

На законну вимогу прибрати тварину за межі лікарні, вона почула тверде:

— «НІ!», а Брат обдарував її презирливим поглядом.

Армен Саркісович завжди збивався на колоритний акцент, коли хвилювався, а часом, гарячкуючи, навіть плутав мову з вірменською.

— Послухай, Дарино, — заводився він, — образиш Брата — образиш мене. Ти знаєш, як він уміє лікувати дітей? Як вони його люблять? Вони завжди сміються, коли він приходить, і одужують швидше!

— Але ж шерсть, Арменчику, — заперечувала колишня однокласниця, яка волею долі стала його начальником. — Не можна!

— Шерсть, кажеш? — Армен Саркісович заводився все більше і більше. — Ось теж шерсть!—- він розстебнув комір сорочки, оголюючи груди, порослі густим волоссям. — Виганяй і мене теж, разом із Братом за нашу шерсть! — майже кричав він, напираючи на свою начальницю.

— Ой, Армен! Що ти собі дозволяєш! — обурилася Дарина Степанівна і зніяковіло вискочила з кабінету.

— Ми з Братом до дітей у халатах ходимо, — кричав слідом за головним лікарем Армен Саркісович, який тікав, на радість медперсоналу, ніякої антисанітарії у мене у відділенні немає! Збирайся, Брат, нас діти чекають.

Обхід хворих у відділенні давно перетворився на ритуал. Першим йшов Брат, одягнений у білосніжний костюмчик. Навіть лапки його були взуті в білі панчішки із зав’язками, а голова зав’язана хусткою з червоним хрестиком на лобі, з-під якої стирчали вушка.

За ним Армен Саркісович, оточений свитою лікарів. Брат заходив по черзі в кожну палату, обходив усі ліжечка, муркочучи і даючи дітям себе погладити. Біля деяких ліжок затримувався, а комусь, ставши на задні лапки, особисто вимірював температуру вологим носиком.

Похмурі обличчя хворих дітей світлішали, чувся веселий сміх. Біля одного з ліжок, у палаті дівчаток, він затримався, неспокійно смикаючи хвостиком. Дочекавшись, коли завідувач вислухає доповіді лікарів, що лікують, заклично нявкнув, привертаючи на себе увагу.

— Що таке, Брате? — Армен Саркісович глянув спочатку на кота, потім на лікарів, — Чия дитина? Доповідайте!

— Ніденко Настя, 10 років, поступила вчора. Імовірно двобічна пневмонія, — відповів лікар, — батьки і родичі відсутні, виховується в дитячому будинку. Результати аналізів ще не готові. — Далі пошепки: — Відмовляється їсти, Армен Саркісович.

Брат уже зістрибнув на приліжкову тумбочку й уважно роздивлявся бліде, худеньке обличчя з величезними блакитними очима, які байдуже дивляться у стелю. На щоках проступав нездоровий рум’янець.

Армен Саркісович присів на послужливо присунутий до ліжка стілець, помацав пульс дівчинки, звернувши увагу на майже прозору шкіру тоненької ручки.

— Настусю, сонечко моє, ти чому не їси? Тобі треба добре їсти, щоб одужати. Бачиш — Брат, він добре їв і виріс великий. А спочатку теж хворів, — казав він без угаву, намагаючись розворушити дівчинку, — Може тобі не подобається наша їжа?

Хороша їжа, усім діткам подобається. Хочеш, я тобі принесу вірменський гурулі? Ах, який смачний гурулі готує моя дружина Лусіне, одразу одужаєш і поїдеш додому.

— Я не хочу додому, — ледь чутно прошепотіла дівчинка, — Я хочу до мами.
У великих її очах блищали сльози. Армен Саркісович піднявся зі стільця, ласкаво погладив її по руці і жестом показав Брату на вихід.

Уже за годину в нього в кабінеті сиділа Галина Іванівна — директор дитячого будинку і його добра знайома. Армен Саркісович і Брат уважно слухали сумну розповідь про долю Насті.

— Батька в неї немає. Мати позбавили батьківських прав — там страшне, не хочу навіть розповідати. Настя в нас із трирічного віку. А тиждень тому нам повідомили про те, що не стало її матері.

Як про це Настя дізналася — не знаю. З того дня перестала їсти, ослабла і сильно застудилася. Адже вона все сподівалася, що мама забере її, а тут…

— Галина Іванівна схлипнула. — Армен, дорогий, прошу — вилікуй Настю. Адже це така світла дитина. У дитячому будинку ніби темніше стало, коли її до вас відвезли.

— Ось що, Галю, — Армен Саркісович підвівся зі стільця, налив у склянку води й подав співрозмовниці, — ми з Братом обіцяємо тобі, що поставимо Настю на ноги, вилікуємо її. Але щоб вилікувати її душу, нам знадобиться твоя допомога.

Після того, як Галина Іванівна пішла, він запросив у кабінет медсестру:

— Мариночко, одягни, будь ласка, Брата в чистий костюм і приготуй ще на кожен день. У Брата починається беззмінне чергування в п’ятій палаті. — І глянувши на нього, додав: — На тебе вся надія, Брате.

Через кілька днів Настя почала їсти, а ще через день задзвенів дзвіночок її сміху. Марина, яка зазирнула в палату, з усмішкою спостерігала за веселою метушнею Насті та Брата.

— Ай молодець, Настусю, — примовляв Армен Саркісович за три тижні, сидячи на стільці біля її ліжка і переглядаючи результати останніх аналізів. — Усе добре. Через два дні будемо виписувати додому.
Брат підморгнув Насті двома очима відразу.

— Я не хочу в дитбудинок, — сказала Настя, яка вже розвеселилася.

— Чому в дитбудинок? Навіщо в дитбудинок? До мене в гості поїдеш! Моя Лусіне щодня питає:

— Де Настя? Коли приведеш? Мої сини розбишаки, чекають на тебе, у вікно дивляться. Погостюєш у нас, із Галиною Іванівною ми домовилися.

Ще через півроку Армен Саркісович привів у відділення худеньку дівчинку з великими, блакитними очима. Русяве пухнасте волосся лежало на дитячих плечах, а обличчя прикрашали здоровий рум’янець і сором’язлива усмішка.

У кабінеті Брат, зраджуючи своїм звичкам, зістрибнув зі стільця і підійшов до Насті. Та присіла поруч, погладила мурчика, потім, обхопивши його мордочку, чмокнула в носик.

— Настю, чи ти це? — ахнула медсестра Марина, зайшовши за розпорядженнями, — Чудо яке, Армен Саркісович!

Настя, сором’язливо відвернувшись, притулилася до його плеча, а той, посміхаючись, ласкаво погладжував дівчинку по пухнастому волоссю.

— Настю, рідненька моя, — сказав він, — моя Лусіне жити без неї не може, розбишаки мої навшпиньки при ній ходять! Так, Мариночко, після обходу мене не буде. Мене Дарина Степанівна відпустила. Сім’я вдома чекає, свято буде!

— Яке свято, Армене Саркісовичу? — Марина здивовано дивилася на нього.

— Свідоцтво про удочеріння готове! Забирати поїдемо! Настя — тепер донечка моя!

Брат, залізши на свій стілець, із мудрою і розуміючою посмішкою дивився на щастя дорогих йому людей.