— Я й не їсти можу, якщо треба… Тиждень. У мене мама, — його голос здригнувся, замовк

— Тітко, давайте я вам щось допоможу?

Я обернулася і побачила поруч пацана, що стоїть. Не хлопчика, не дитину. Саме пацана, шести років, максимум семи.

Брудна затерта футболка на кілька розмірів більша. На ногах черевики, колись чорні, зараз сірі, зі стоптаними задниками та збитими шкарпетками. Очевидно, що вони чужі. Різниця у три розміри, не менша.

Під задертою чи обірваною, одразу не встигла розгледіти, штаниною, шнурки перекинуті через кісточку, щоб не спадали черевики. Брудні маленькі руки, що смикають чи то від хвилювання, чи то від енергії, що його переповнювала, пувички на ватнику.

Таке ж, як і одяг, брудне обличчя з розмазаним на ньому сірим пилом. Крізь сірий відтінок шкіри яскравою плямою світяться сині, по-дитячому наївні, але з вовчим побоюванням очі.

Весь цей образ доповнювала виступаюча на передній план худорлявість, яку було добре видно навіть через ватник. Я безбожно спізнювалася на зустріч, і першим бажанням було відмахнутися, засунути гроші і побігти далі, але я зупинилася.

Дивлячись на це маленьке створіння з вовчим поглядом, що не дістає своєю маківкою мені навіть пояса, я не могла рушити далі. Пауза затяглася.

Він стояв, терпляче чекаючи на відповідь, з викликом дивлячись мені в очі знизу вгору. Почуття жалю підперло діафрагму, перекривши доступ кисню.

Намагаючись зрозуміти, що саме відбувається в моєму організмі, і здогадуючись, з якого місця у мене потече волога, я уважно продовжувала розглядати це вовченя. Я часто бачила безпритульних і завжди давала їм гроші, але цей був інший, не такий, як усі. Нарешті видихнувши, я порушила тишу:

— Давай я тобі просто так дам грошей? — я опустилася поряд з ним навпочіпки і взяла за гудзик. При ближньому розгляді я побачила опухлі з почервонінням повіки від недавніх сліз і страх, захований за вогнем. Було видно, як він боявся, що йому не повірять, не дадуть змоги показати, на що він здатний.

— То що? Скільки тобі треба.

Він зробив крок назад, і його очі звузилися.

— Я вмію красти, — гордо, але тихо сказав він. — Якби я захотів, міг би й сам взяти, великого розуму не треба. Он, у вас гаманець у сумці на верхівці лежить — бери не хочу. Але мені чужого не треба. Я все вмію навіть молотком.

Я машинально перевела погляд на сумку і вкотре підтвердила, що я роззява. Сумка навстіж, гаманець дійсно зверху.

Маленька серйозна людина, розуміючи, що даремно втрачає зі мною час, мовчки повернулася і зібралася була відійти, але я, відчувши, що гудзик, який я все ще машинально тримав у руках, почав вислизати з пальців, відірвалася від гаманця і повернула вовченя на місце .

— Ти куди? Ми ще не домовилися, — сльози кішками, що дряпаються, блукали по моєму тілу, але я зусиллям волі не давала їм дістатися до очей. — Знаєш, мені справді потрібне дещо.

Він пильно подивився на мене, ніби намагаючись зрозуміти з жалю чи справді. Я вдала максимально серйозний вигляд і перейшла на діловий тон.

Жалості в тоні не повинно бути і близько, розкусить, зрозуміє. А шкодувати його не можна, було видно одразу — не той формат. Не жебрак — самотнє вовченя, горде й сильне у свої шість років.

Я чітко розуміла, що зустріч відклалася сама собою на невизначений період, та й Бог з нею встигну.

— То що треба робити? — серйозно спитав він, схрестивши на грудях руки. Він заспокоївся, його не шкодували, а наймали на роботу.

— Ну, по-перше, — я судомно намагалася придумати, що мені треба з того, що йому під силу. — Почнемо з машини. Фари брудні, скло. Чи зможеш почистити?

Ми підійшли до машини, він взяв ганчірку і без зайвих слів відразу приступив до роботи. Він старанно тер фари брудною ганчіркою, не пропускаючи і міліметра.

Пил рухався, повторюючи його рухи, іноді злітаючи вгору, потім знову примагнічений склом, сідав назад. Я мовчки спостерігала за процесом. Машина чистіша не ставала, але суть була не в цьому.

Він відповідав сухо, коротко і за змістом. Дитячого в ньому не було нічого, крім зросту та розміру одягу. Я уважно спостерігала за цією маленькою людиною і відчувала перед ним певний страх, що поєднується з безмежною повагою.

— Скажи, — не вгамувалася я. — А що ти купиш за ці гроші, я сподіваюся, не цигарки?

Я схрестила на грудях руки з виглядом вчительки і встромила пильний погляд у його маленьку спину, чекаючи відповіді. Повинен бути підступ.

Я щодня зустрічала безліч безпритульних на своєму шляху, і всі з них переконували мене, випрошуючи гроші, нічого не пропонуючи натомість, що вони не курять і не п’ють, а їсти хочуть. Я завжди давала, мені не шкода.

Але потім я бачила, як вони купували все про що здогадувалася. Не засуджувала, не від хорошого життя робили вони так. Я просто бачила це, не роблячи жодних висновків і коли просили знову… знову давала. Раптом цього разу на хліб витрачають.

Але в цьому малюку виразно було щось інше. Серйозне, доросле, болісне.
Ваня зупинився і, не повертаючись до мене, тихо сказав:

— Я не маю шкідливих звичок. Я й не їсти можу, якщо треба… Тиждень. У мене мама, — його голос здригнувся, замовк.

Я повільно присіла поряд з ним навпочіпки і повернула його за маленькі щуплі плечі до себе обличчям. У його синіх потуплених у підлогу не по-дитячому вовчих очах стояли сльози.

— Твоя мама хворіє? — тихо спитала я. Ваня мовчки ствердно кивнув головою. Його прозорими дитячими щоками текли такі ж прозорі сльози. І я зрозуміла, що волога, що блукає шкрябаючими кішками, все-таки знайшла вихід.

Я відчула, як по щоці шибнула гаряча сльоза, а за нею ще й ще. Я обняла цього маленького вовченя і притиснула до себе.

Так обнявшись, ми стояли хвилин п’ятнадцять, не в силах зупинити сльози. Перехожі з цікавістю дивилися на дивну картину, але йшли повз.

Я ревіла від болю за цю дитину, а він плакав від того, що з дитинства довелося стати дорослим і сильним. Його ніхто ніколи не шкодував, а він і не дозволяв цього робити. У свої шість років він знав одне: “Якщо не він, то хто ж”…

Ми викинули брудну ганчірку, я взяла його за руку і ми пішли до найближчого кафе перекусити. Ваня, насупившись, зупинився біля входу, що звикли до того, що в такі місця його просто не пускали, навіть допомогти… За шматок хліба.

Не тому, що злі, бо так прийнято. Його гнали, як бродячого собаку, палицями. І зараз він стиснувся, чекаючи.

— Ходімо, не бійся. Я не дам тебе образити нікому й ніколи, — тихо сказала я і стиснула маленьку холодну ручку.

Він покірно пішов за мною, як маленький шестирічний хлопчик. Втомився бути дорослим.

Ми розмовляли з ним до самого вечора. Час минув. Ваня одночасно уплітав за обидві щоки булки з м’ясом, по-модному звані гамбургерами, періодично з побоюванням дивлячись на всі боки, щоб не забрали.

Наївшись, він розслабився та розповів, що його батько загинув на роботі. Давно. Як саме він не знав. Був зовсім маленький, усе, що пам’ятав.

Коли батько загинув, мати сильно захворіла. Він чув, як сусіди казали між собою, що нерви не витримали.

Як називалася її хвороба, він теж не знав, але пам’ятав, що в назві було слово «цукор». Але назву ліків він вивчив напам’ять, а ще він дуже добре запам’ятав, що якщо їх не принести, мама може померти.

От і ходив не до школи, а на «роботу», щодня… З ранку до ночі. Поки мама могла, вона працювала сама, і він ходив до сусідського хлопчика навчатись, до школи готуватися.

А потім мамі стало зовсім погано. У школу він так і не пішов, довелося йти на вулицю просити… Але стрижень, який був у ньому, мабуть, від народження, просити не давав, ось і намагався працювати… Як міг. Допомагати… Як умів.

Навіть до дядька Михайла, сусіда, причепився, щоб молотком орудувати навчив. Грамота залишилася у сусідського хлопчика, а у Вані з’явився обов’язок перед мамою.

— Я дуже люблю маму, — без частки награності, без дитячих нот сказав він на завершення. — Я боюся, раптом вона помре, і я нікому не потрібен.

Тихо, стримуючи по-дорослому дитячі сльози, сказав він і замовк. Я дістала гроші за їжу, поклала на стіл, взяла його за руку і потягла до виходу.

— Поїхали знайомитися з твоєю мамою, — я обняла його за плечі і притиснула до себе. — І ніколи не бійся, чуєш, що твоя мати помре, зрозумів?

Ваня потягнув мене за руку вниз, і я присіла. Він мовчки підійшов, обійняв мене і поклав голову на плече.

Дорослість миттю зникла, і біля мене виявився маленький беззахисний переляканий шестирічний хлопчик, викинутий із життя і вже втомлений від нього.

******
— Ваня, що ти пораєшся так довго, ми спізнимося, і посаду директора такої великої фірми забере хтось інший, — крикнула я з коридору, вже натягуючи туфлі.

— Мамо, — пробубнив Ваня зі спальні у відповідь, де вже годину підбирав краватку під костюм. — Скажи Васі, нехай не накручує. Я вже офіційно директор — це лише формальний банкет на честь цього…