— Я продав дачу. Ліза повільно опустилася на стілець, міцніше пригортаючи маля. — Яку дачу? Твоєї мами? — Вона ж на мене записана! — різко обернувся він. — Значить, на папері вона моя. Мама сама колись так вирішила, щоб ділянка тітці Люді не дісталася. Я мав на це право

Ліза, заколисуючи на руках донечку, яка нарешті заснула, дивилася у вікно на сіре березневе небо. Здавалося, сама зима застрягла в цьому дні й ніяк не хоче поступатися місцем весні.

У сусідній кімнаті чулося мірне, набридливе клацання мишки — Микита знову сидів за монітором.

Він сидів так уже третій місяць, відколи на підприємстві почалися скорочення. Проєктувальник із дипломом і колись світлими перспективами тепер цілими днями гортав сайти з вакансіями та переглядав стрічку новин.

Відповідей на резюме не було. Витрати на життя, кредит за квартиру, комуналка платежі — усе це з кожним днем тиснуло сильніше, ніби стіни їхньої маленької двокімнатки потроху зсувалися.

І ось у цій важкій тиші, під акомпанемент клацання мишки, визріло те саме рішення. Ліза дізналася про нього випадково, побачивши на столі пачку новеньких купюр.

— Що це? — запитала вона, кивнувши на гроші.

Микита здригнувся, прикрив купюри долонею, а потім, зустрівши її погляд, тільки махнув рукою. Підійшов до вікна.

— Я продав дачу.

Ліза повільно опустилася на стілець, міцніше пригортаючи маля.

— Яку дачу? Твоєї мами?

— Вона ж на мене записана! — різко обернувся він. — Значить, на папері вона моя. Мама сама колись так вирішила, щоб ділянка тітці Люді не дісталася. Я мав на це право!

— Микито… Але ж мама живе там з ранньої весни до пізньої осені. Це ж для неї… це її життя! Ти ж знаєш, вона просто так її тобі переписала, про всяк випадок.

— Знаю! — у його очах спалахнув розпач, який він швидко сховав за нервовою посмішкою. — Усе я знаю! Але в нас кредит, Лізо! У нас дитина! Ти в декреті, а я три місяці без роботи! Ти хочеш, щоб нас на вулицю виставили?

— А ти хоч спробував піти в таксі чи в доставку, поки шукаєш щось солідне?

— У доставку?! — він аж пирснув від образи. — У мене вища освіта, Лізо. Я не буду розвозити їжу. Я прийняв тверезе рішення ради вас. Куплю їй потім щось краще, коли стану на ноги.

Він говорив палко, ніби переконував самого себе. А Ліза дивилася на нього й бачила не чоловіка, що рятує сім’ю, а наляканого хлопчика, який потайки взяв із маминої скриньки дорогу річ, сподіваючись, що ніхто не помітить.

— Ти мусиш їй сказати, — тихо мовила вона.

— Скажу. Обов’язково. Але пізніше. Зараз у неї серце поболює. Весною, як потеплішає, я все поясню.

На початку квітня сонце нарешті розтопило сніги. Галина Анатоліївна, свекруха, зателефонувала вся в піднесеному настрої:

— Приїжджайте в неділю! Покажу, що в мене тут робиться!

Вони поїхали. Уся її квартира була заставлена ящиками з розсадою.

— Подивіться, які помідорчики міцненькі цього року! Вже й розпланувала, де що саджатиму. Оце для теплиці, а це — у відкритий ґрунт. Усю зиму плани будувала, — вона ніжно проводила рукою над тендітними стебельцями.

Вона говорила про ту дачу як про живу істоту. Там була її душа, її спокій, її вечірні заходи сонця над полем. Там був сенс її життя. Ліза крадькома позирала на Микиту.

Він сидів похмурий, колупав виделкою салат і тільки мукав у відповідь: «Угу», «Так, мамо». У його мовчанні була боягузлива надія, що все якось минеться саме собою.

Але грім ударив раніше. Наприкінці квітня Галина Анатоліївна, не дочекавшись сина, зібралася на дачу сама. «Не можу всидіти, душа вже там!» Вони дізналися про це, коли було вже пізно.

Дзвінок пролунав надвечір. На екрані — «Галина Анатоліївна», але в трубці озвався чужий чоловічий голос, розгублений і ніяковий:

— Вибачте, тут жінці на ділянці стало недобре. Ви можете приїхати?

Дорога здалася вічністю. Микита мовчав, мертвою хваткою вчепившись у кермо. Біля хвіртки стояла чужа, дорога машина. Сама хвіртка була розчинена.

На ділянці, біля охайно перекопаних грядок, стояли двоє. Галина Анатоліївна у своїй старенькій хустці та гумових чоботях. І незнайомець у темній куртці з ключами в руках.

Вони мовчали — вона з німим жахом у погляді, він — із роздратуванням. На землі біля її ніг лежали кущики розсади, які вона так дбайливо вирощувала цілу зиму. Тільки їх вона й не встигла посадити.

— Мамо… — хрипко видихнув Микита.

Галина Анатоліївна повільно повернулася до нього:

— Микито… Хто цей чоловік? Він каже… каже, що купив дачу. Ще взимку.

Чоловік, побачивши продавця, зітхнув із полегшенням:

— Так, я купив цю ділянку. Усі документи в порядку, нотаріально завірені. Молодий чоловік сказав, що ділянка його, що терміново потрібні гроші на лікування дитини. Я і купив. Сьогодні приїхав господарювати, а тут… ви.

— Яке лікування? Яка дитина? — прошепотіла мати, не зводячи очей із сина.

Микита стояв, опустивши голову, ніби от-от мав розсипатися в прах.

— Мамо… У нас кредит. Мене скоротили. Я мусив дбати про сім’ю. А роботу… нормальну роботу… я знайти не можу.

— Ти продав мою дачу… Ти продав землю, яку ще твій дід отримував. Де я тебе маленького на руках носила. Де ми з батьком кожне літо жили. Продав — і навіть не заїкнувся…

— Я боявся скандалу! — вигукнув Микита з дитячою образою в голосі. — Я хотів як краще! Не міг же я… у кур’єри піти! З моєю-то освітою!

Галина Анатоліївна дивилася на сина, і в цей момент у неї всередині щось обірвалося. Остаточно.

Вона бачила не чоловіка, що шукав вихід, а слабку, боягузливу людину, здатну перекреслити найдорожче заради власного комфорту.

Вона повільно нахилилася, зібрала розсаду назад у коробку. Потім випрямилася:

— Все. Я нічого від вас не хочу. Їдьте звідси.

— Мамо… та я куплю тобі кращу дачу! Обіцяю! Як тільки знайду роботу, візьму кредит і куплю! — Їдьте! — її голос зірвався на крик, але то був не гнів, а нестерпний біль.

Вони сіли в машину. Микита завів мотор, руки його тремтіли. Ліза дивилася в дзеркало: Галина Анатоліївна стояла посеред уже чужої ділянки, притискаючи до грудей коробку з помідорами. А новий господар нетерпляче поглядав на годинник.

Вони їхали в тиші. Іпотеку вони заплатять, проживуть ще кілька місяців. А що далі? Микита знову буде клацати мишкою, відмовляючись від «непрестижної» праці. І його гордість, така крихка й нікому не потрібна, залишиться його єдиним багатством.

Буває так, що за гарними словами про «благо сім’ї» ховається звичайна слабкість, яка руйнує найміцніші зв’язки та довіру рідних людей.

Як ви гадаєте, чи можна знайти виправдання такому вчинку сина, чи існують речі, які не можна продавати за жодні гроші, навіть заради порятунку від боргів?

Можливо, ви теж знаєте історії, де «висока освіта» заважала людині просто залишатися людиною?