— Я щось не зрозумію суті твоїх претензій, Ольго Федорівно. Тобі подарунок наш не подобається, чи те, що дарувати квартиру доньці ми будемо на весіллі? — Та що ж ти так офіційно, Марієчко? По батькові раптом приплела! До чого тут подобається, не подобається? Гарний подарунок, тут нічого не скажеш. І те, що на весіллі дарувати будете, це ви теж молодці, про що розмова? Тільки мені тут пташка на хвості принесла, що квартирку-то ви на Наталку оформляти зібралися перед весіллям?

— От даремно ти так, свахо. Діти наші тільки весілля планують, життя своє починають, а ти їх уже розлучила та майно поділила. Недобре це, Маріє, життя сімейне з ділення починати. Якщо робиш такий подарунок, то роби обом, а то що це виходить?

Я нібито як квартиру вам дарую на весілля, при всіх, прилюдно, але оформлюю її на свою доньку. Це ніби як виходить, що ти така молодець, ти така хороша, а в разі чого донька твоя хизуватиметься своєю квартирою, та сина мого гнатиме взаший, мовляв, моя це квартира?

Ні, Марійко, так справи не робляться. Ти або як годиться даруй, щоб у спільній власності квартира ця була, або не даруй зовсім, а то не по-людськи це виходить, житиме мій син на пташиних правах.

Марія аж рота розкрила від подиву, та так і залишилася стояти біля столу, притискаючи до себе кульок із цукерками, які хотіла насипати у вазочку.

Жінка витріщеними очима дивилася на майбутню родичку, яка скривила ображене обличчя і, відвернувшись, дивилася у вікно.

— Я щось не зрозумію суті твоїх претензій, Ольго Федорівно. Тобі подарунок наш не подобається, чи те, що дарувати квартиру доньці ми будемо на весіллі?

— Та що ж ти так офіційно, Марієчко? По батькові раптом приплела! До чого тут подобається, не подобається? Гарний подарунок, тут нічого не скажеш. І те, що на весіллі дарувати будете, це ви теж молодці, про що розмова? Тільки мені тут пташка на хвості принесла, що квартирку-то ви на Наталку оформляти зібралися перед весіллям?

— Ну а на кого ж іще? Звісно, на Наталю. Їй же даруємо зрештою!

— Оооось, а я про що кажу? Ти на весіллі, мабуть, промову урочисту скажеш, мовляв, ось вам, дітки, квартирка, гніздечко ваше сімейне, вийте його, та затишок створюйте?

— Так, Ольго Федорівно, ти мені давай по суті, та ближче до справи. У мене справ по горло, а я тут із тобою розмови незрозумілі розмовляю, переливаємо з пустого в порожнє. Тобі чого від мене треба?

— Та мені-то, власне, взагалі нічого не треба, а тільки не годиться це, що на весіллі ти при всіх скажеш, що квартиру молодій сім’ї даруєш, а на ділі Наталчина ця квартира буде, в одноосібному володінні, а синочок мій ніби як і не при ділах.

— Так син твій і так не при ділах, Олю. І ти не при ділах. Квартира ця для Наталі купувалася ще коли вона в школі вчилася, діти наші навіть знати не знали одне одного, і купували її ми з Олегом. Це ти мені зараз що пропонуєш, щоб ми доньчину квартиру на сина твого оформили? А вам не жирно буде, моя дорога?

— Та Господь із тобою, Марієчко! Навіщо ж на сина? Можна навпіл, у спільній частковій, якщо будуть вони чоловіком та дружиною, то й квартирка нехай навпіл буде.

Так смішно стало Марії, що не стрималася вона, розреготалася так, що аж сльози з очей потекли.

— А що ти так скромно-то, Ольго Федорівно? Давай тоді й нашу квартиру навпіл, теж у спільну часткову, одна ж родина, що вже там.

— Ну ти мені тут не глузуй з мене, Маріє. Я до тебе зі справою прийшла, а ти тут регочеш, як навіжена. Ти ось сама подумай, як моєму синові жити, коли знатиме він, що не господар у домі? Ти ж навмисне це все придумала, з умислом, щоб нас принизити, носом ткнути, мовляв, ми багаті, квартири даруємо, а ці так, злидні.

Ти ж їх свідомо на розлучення програмуєш, бо не хотіла ти Сергійка мого в зяті собі. Ти добре подумай, Маріє, а я до тебе після вихідних зайду, поговоримо ще з тобою на цю тему.

— А я й думати не буду, Ольго Федорівно. Я ж не проти, даруйте й ви квартиру, хто вам не дає? А як дарувати надумаєте, то одразу й про Наталю не забувайте, її теж у власники записуйте. А то мало що, раптом вона теж образиться?

Так образилася Ольга Федорівна, що навіть чаю пити не стала.

Фиркнула ображено, та дверима грюкнула, мовляв, ну тебе, Маріє! Так і знай, що ти винна будеш, якщо в молодих ділення почнеться. А воно почнеться, пом’яни моє слово…

Марія, випровадивши небажану гостю, зайнялася хатніми справами, але думки все одно поверталися до недавньої розмови.

«Ні, ти подивися, яка хитренька ця Ольга Федорівна! Ви свою квартиру не доньці даруйте, а обом одразу, а то образливо. А що, розумно однак. Вони, може, поживуть трохи та розбіжаться, а квартира навпіл».

«Так, стоп, Маріє Захарівно, щось кудись не туди думки твої полетіли».

Марія сама себе обсмикнула при одній лише думці, що діти можуть розлучитися.

А з іншого боку, тут хоч обсмикуй, хоч ні. Це життя, всяке буває. Трапляється й таке, що батьки й кредит весільний погасити не встигають, а дітки вже розлучення святкують.

Дай Боже, щоб Наталя із Сергієм жили довго й щасливо.

«Але яка Ольга Федорівна! Ні, треба з нею тримати вухо гостро, інакше вона миттю все у свої руки візьме».

Коли Олег прийшов із роботи, Марія зі сміхом передала йому розмову з Ольгою, мовляв, ти дивись, що вигадала! І ж не посоромилася прийти з такими розмовами!

Олег навіть не посміхнувся, мовляв, зовсім не смішно, Маріє. Тут смішного мало, з такою приткою родичкою. Треба щось робити, доки не потрапила наша Наталя, як курка сама знаєш куди.

— А що робитимемо, Олеже? Ми ж уже вирішили, що квартиру на весіллі подаруємо, та тим паче вони там уже живуть. Негарно вийде, якщо донька наша буде по орендованих квартирах тинятися. Та й люди скажуть, що, мовляв, ми зовсім збожеволіли.

— Живуть, Марієчко, ось нехай і живуть далі. Ключі подаруємо, а ось із переоформленням я б не поспішав. Нехай усе поки що залишається так, як є, якщо вже заздалегідь розмови такі пішли.

— Так можна ж оформити до весілля, щоб окрім Наталі ніхто права на квартиру не мав. Ми ж так і хотіли зробити, Олеже.

— Ти ось що, Маріє. Наталці подзвони, нехай забіжить до нас як-небудь увечері, але тільки сама. Ми з нею помізкуємо, що та як, а там видно буде. Час іще є, так що не жени коней, Марієчко. Є в мене одна думка, але треба доньку в курс справи ввести, а то як би не залишилася вона потім біля розбитого корита, з такою-то хитрою свекрухою.

Коли донька почула те, що придумала її майбутня свекруха, вона навіть не здивувалася.

— Мамо, так вона мені вже всі вуха з цією квартирою продзижчала. Все торочить, що Сергію буде прикро, що треба зробити так, щоб було два власники. Я їй сказала, що житимемо ми все одно там разом, а вона все своє. Сергій уже скільки їй казав, щоб заспокоїлася, а вона вже й до вас прийшла.

Олег, трохи помовчавши, почав розмову.

— Знаєш, Наталко, я, звичайно, нічого не маю проти вашого весілля, і квартира давно вже твоя, і ти про це знаєш сама, але ти вже мене вибач і зрозумій правильно, доню. Давай-но ми поки що залишимо все як є, і нічого переоформляти не будемо. Ти в нас єдина донька, і в разі чого все одно все дістанеться тобі.

— Тату, давай уже без ось цього «в разі чого».

— Не галасуй, Наталко. Просто ти сама знаєш, якою ціною ми заробляли для тебе це житло, і я не хочу, щоб через свою наївність ти позбулася квартири. Ось живете ви в ній, і живіть далі. Тобі яка різниця, на кого вона оформлена?

— Мені взагалі ніякої. Її ж ви з мамою купували, тож тут навіть не обговорюється. Тільки даремно ти боїшся, я не збираюся нікого робити власником, тату.

— Це зрозуміло, Наталко. Так ось, поки що ви живете так, як є, а далі подивимося, що твоя свекруха ще придумає. Тільки про те, що ми вирішили, ти їй не кажи поки що, добре? Нехай думає, що квартира вже твоя.

Так і вирішили. Тільки чи про квартиру переживання, коли весілля на носі? У нареченої з нареченим, та й у батьків стільки справ та турбот, що й перепочити ніколи.

Ольга Федорівна ще пару разів заїкалася, що, мовляв, неправильно це, а потім, коли Наталя сказала, що квартиру переоформили, жінка швиденько заспокоїлася і навіть розмов на цю тему не заводила.

Відгуляли весілля, і стали жити молоді. Трохи пожили, а тут свекруха знову зі своїми розмовами, мовляв, добре, що житло у вас своє є, та тільки що це — однокімнатна квартира. А раптом діти підуть?

Розширюватися вам треба, голубки мої. Поки дітей немає, поки працюєте обоє, продайте ви цю рукавичку, та беріть нормальну квартиру, хоча б дві кімнати. У нас недалеко продають гарну квартиру, і ціна підходяща.

Так-то воно так, а тільки зарплати в молодих — кіт наплакав. На життя-буття ледве вистачає, яка вже тут іпотека?

Та тільки Ольга Федорівна все вже придумала. Мовляв, Наталчині батьки трохи допоможуть, я трошки дам, та цю продасте, викрутимося якось, зате своя у вас квартира буде, власна, обидва господарями будете.

І ось ніби грамотно розмірковувала жінка, гарний хід, а коли запитали в неї, скільки вона додати може, одразу зрозуміло стало, що вона в цій справі не помічник. Мовляв, тисяч 100 (гривень) дам, на більше не розраховуйте.

Усміхнувся Олег, мовляв, ну якщо ви 100 дасте, тоді й ми 100, щоб порівну.

Скривилася Ольга Федорівна, мовляв, і що ми купимо на ці гроші? Собачу будку?

Олег знову посміхнувся і сказав:

— Дах над головою в молодих є, причому не найгірший. А вже далі нехай самі думають. Захочуть іншу купувати — нехай купують, а Наталчину квартиру нехай здають, і гроші ці на погашення іпотеки підуть. Продати, мовляв, усе можна, а ти спробуй, купи в наш час.

Знову образилася Ольга Федорівна. Вона такий варіант пропонувала!

Може й іще щось придумала б жінка, може так і ходила б та ображалася, та тільки Сергій таку прочуханку матері влаштував, мовляв, заспокойся ти вже, мамо! Ти нас сама до розлучення женеш, сил уже немає слухати твої голосіння.

А невдовзі повідомили молоді, що вирішили переїхати.

Сергію в Києві роботу гарну запропонували, нерозумно відмовлятися. Та й я, мовляв, там не такі копійки отримуватиму.

А квартира — та що їй станеться? Квартирантів пустимо, нехай живуть. На комуналку вистачить, і ще трохи залишатиметься.

Поїхали Сергій із Наталею, у Києві живуть. Усе їх влаштовує, все їм подобається, й обоє однаково на пташиних правах, обоє в орендованій квартирі.

Може, колись і куплять своє власне житло, де обоє господарями будуть, а може, і у своє містечко повернуться, хто їх знає? Життя велике, всяке може трапитися. А батьки — та що батьки? Одні заробили, їхнє право переживати й боятися, а друга від хитрості своєї не знає, куди подітися. Ходить містом, та сватів судить, мовляв, жадібні, донька рідна від жадібності втекла, квартиру пожаліли.

Отак, бачите, виходить, коли надмірна метушня та бажання покерувати долі інших людей лише шкодять. Бо ніяке майно не варте миру в родині, а найміцніше гніздечко те, яке молоді збудували собі самі, хай і на орендованих квадратних метрах.

А як, на вашу думку, варто було вчинити батькам Наталі, щоб не образити сватів, але й захистити свою дитину від зайвих зазіхань?