Я спекла їй пісний медовий пиріг, і з побоюванням пішла до заваленого будинку, що потонув у заростях високих лопухів. У двері можна було увійти вільно, але я постукала і покликала. Назустріч мені вискочили веселі кошенята – смішні й кучеряві, схожі на в’язані пухові шкарпетки, а за ними вийшла бабуся Аня. Добріших очей я не бачила у своєму житті! Наче камінь із душі звалився: переді мною стояла не страшна бабця з кривими пальцями й одним зубом у роті, з жадібним блиском очей з-під кудлатого волосся

Я розповім вам звичайну сільську історію про незвичайну жінку. Їх називають по-різному: знахарки, відьми, цілительки, часто просто «бабки» або «бабусі». Цю бабусю звали Ганна. Усі її звали просто: бабуся Аня, хоча в неї ніколи не було своїх дітей і онуків.

У неї жили незвичайно кучеряві кошенята. Я таких ніколи не бачила. Сьогодні побачила фото з престижного котячого конкурсу з кучерявим котом, і згадала про бабусю Аню.

До неї ходили з будь-якою хворобою дорослі, водили дітей, приходили з проблемами, коли хворіли тварини. Вона допомагала всім.

Я не вірю цілителям. Ба більше – вважаю їх не чесними людьми.

Мій син ріс абсолютно здоровою дитиною, але коли прокидався, майже завжди сильно плакав. Що лякало його в дитячих снах, ніколи не дізнаюся.

«Йому треба виливати переляк», – говорили “знавці”. Слово «виливати» мені не подобалося, як не подобалися безтактність і неосвіченість порадників.

Йшов час, синок підріс. Йому виповнилося три роки, але він, як і раніше, плакав, прокинувшись. Дитячий лікар радила перед сном дихати повітрям, читати спокійні казки і не збуджувати дитину. До порад прислухалися, але малюк, як і раніше, прокидався у сльозах. І справа була навіть не в плачі, а в тому переляку і пошуку порятунку в повних сліз очах дитини. Моє материнське серце стискалося від жалості, але я відчувала себе безсилою.

Село наших предків, знаходиться в одному заповіднику. Старе, у кілька дворів, що залишилися. Уся наша родина живе там улітку. І дітей усі ростять там. Дорослі працюють, а бабусі й дідусі з онуками живуть у селі. Батьки приїжджають тільки на вихідні, з гостинцями.

В один із таких вихідних приїхали ми, якраз до полудня, коли діткам після полуденного сну прокидатися, і тихенько зайшли до хати, щоб нікого ненавмисно не розбудити.

Сидить наш синочок, тре заспані очі, побачив нас – усміхнувся. Тут хоч сама плач від радості.

Свекруха вчинила мудро: не сказавши нам, молодим і різким, нічого, зносила його до бабусі Ані. Навіть і говорити мені не хотіли, але потім, коли дитина перестала прокидаючись плакати, похвалилися.

Багато я чула про цю бабусю. Знала, що живе вона на самісінькій околиці села, в будинку, що майже вріс у землю, зовсім одна. Дорога проходила стороною, так, що проїжджаючи, здалеку можна було бачити її скособочений, майже врослий у землю будиночок із продірявленим дахом. Видовище, саме по собі безрадісне і навіть моторошне, а якщо уявити, що там живе старозавітна стара-знахарка, взагалі – мороз по шкірі.

Історій про чудесні зцілення було багато: і як вона нашому сусідові заговорила руку, що чорніла, дивлячись на яку лікарі відмовилися що-небудь робити, і пророкували йому кінець, тітці вивела чиряки, від яких та мучилася цілий рік, і потрібно було зробити неприємну маніпуляцію. Тітка тряслася від страху, що їй спустять усю кров і закачають чужу, але бабуся Аня вилікувала її за один прихід.

Особливо вражало те, що лікувала вона хвороби, які лікарі лікувати не могли або не знали як. Тим, у кого хворіли тварини, давала воду, і тварини одужували. Був випадок, коли вона сказала, що лікувати пізно, але все одно дала своєї води. Грошей бабуся Аня не брала, але гостинцям була щиро рада.
Чи багато потрібно старенькій, у якої нікого немає, крім двох кучерявих кошенят, і кішки.

У селі і хлібу свіжому раді – хто яйця принесе, хто овочів, хто цукерок. Вирушила до неї і я. Вже дуже цікаво було подивитися на знахарку. Я спекла їй пісний медовий пиріг, і з побоюванням пішла до заваленого будинку, що потонув у заростях високих лопухів. У двері можна було увійти вільно, але я постукала і покликала.

Назустріч мені вискочили веселі кошенята – смішні й кучеряві, схожі на в’язані пухові шкарпетки, а за ними вийшла бабуся Аня. Добріших очей я не бачила у своєму житті! Наче камінь із душі звалився: переді мною стояла не страшна бабця з кривими пальцями й одним зубом у роті, з жадібним блиском очей з-під кудлатого волосся, а усміхнена бабуся, злегка повненька, її, по-селянському, засмагле обличчя розмалювали зморшки, і здавалося, що вона весь час лукаво усміхається.

Років їй було багато, але в ній не було старості і в’ялості, наче душею вона була набагато молодшою за свої роки. Ось ходила вона повільно, говорила, що болять ноги, і не може вона їх вилікувати, бо на все – Божа воля. Запросила бабуся Аня мене до хати. Я розповіла, хто я є, і що прийшла сказати спасибі. Вона дуже просто, без ламань, взяла пиріг, подякувала мені у відповідь і сказала, що треба похрестити сина. Не насварила: «Чому у вас дитина досі не хрещена!», а просто порадила. Мені це сподобалося.

Удома в неї було дуже скромно навіть за сільськими мірками: стіл у кутку, над ним закопчені, вицвілі ікони і палаюча лампадка. Уздовж низеньких вікон лавка, така ж стара, як і сама господиня. Далі ліжко – високе, навіть занадто, зі старою периною і величезними подушками. Пічка. У хаті було чисто, хоча підлоги були тесані й не фарбовані.

Поверталася я спантеличена і якась щаслива від того, що пішла, і на власні очі побачила бабусю Аню, і від того, що побачене мене приємно здивувало.

Щоразу приїжджаючи в село я привозила їй подарунки. Часто, під час моїх відвідувань у неї бували люди. Іноді поруч із будинком стояли дорогі машини з іногородніми номерами.

Одного разу мені наснився сон, що я в неї в будинку, а впоперек будинку протягнута мотузка, і хтось величезними ножицями хоче перерізати мотузку. Мені стало недобре в цьому сні, я закричала і ножиці зникли. Навіть уранці сон не йшов із голови.

Коли ми приїхали в село наступного разу, мені сказали, що бабуся Аня сильно захворіла. Бронхіт у важкій формі, після вісімдесяти років – це серйозно. Я тут же згадала сон, і не здивувалася, коли сказали, що тепер усе добре, і вона одужує. Зібрала нові гостинці, пішла провідати. Треба сказати, що крім того, давнього випадку, більше мені не доводилося звертатися до неї, як до цілительки. Але мені подобалося приходити до неї, пригощати і дивитися в ці напрочуд добрі й молоді очі.

Одного разу вона завела розмову сама, ніби виправдовуючись, або намагаючись пояснити незрозуміле, хоча я про це її ніколи не розпитувала, а можливо, їй просто захотілося з кимось поговорити відверто, і розповісти про своє життя і про Диво.

 

Заміж вона вийшла рано. У її чоловіка не було родичів, крім батька. У їхньому домі єдиною жінкою була вона – Анна, тому всі жіночі турботи лягли на її плечі. Звісно, прибирати оселю, прати і готувати для невеликої родини доводилося їй. Але потрібно було ще й працювати в колгоспі, і дивитися за худобою. Дітей у них із чоловіком не було. Коли прийшла війна, його одразу забрали на фронт, і вона залишилася в хаті зі свекром.

— Сиджу якось раз, зібрала всі штани, які залатати, які перешити, щоб носити можна було, – продовжила вона розповідати, – Дивлюся, біля хвіртки дідусь стоїть, сивенький, чистенький і питає: «Здрастуй, дівице, а чи немає в тебе зайвих штанів для мене?». Я й подумала: «Поки чоловік на фронті, навіщо нам зайві штани?»,- і кажу дідусеві: – Є, візьміть, якщо треба.

Він штани взяв, спасибі сказав і намірився переодягнутися, а я відвернулася, щоб людину не соромити, а як обернулася, то ні штанів, ні дідуся вже й немає. Здивувалася я. На дорогу подивилася – теж немає нікого.

Свекру ввечері розповіла цю історію, а він каже:- Видно Миколай Чудотворець приходив до тебе! Кажуть, що він по землі ходить, і людям у скруті, допомагає. Чекай тепер дива». Поговорили так, і забули.

Минуло ще трохи часу. Якось перед святом натопила я піч гноєм. Лихі часи були, топити більше нічим було. Викупалася. Мию підлогу і бачу, що в дверях жінка стоїть: ликом гарна, сама висока і в чорному одягнена. Як вона зайшла до хати, я не чула, хоч і тихо було на подвір’ї того раннього ранку. Каже жінка: – Чи не даси, дівиця, води?

— Чому ж не дати, звісно дам, – налила я їй у кухоль води, а вона пити не стала. Зняла з себе хрест, насипала у воду жменьку річкових камінчиків. Хрест туди ж опустила, і каже: – Людей лікувати від будь-яких хвороб будеш. Чоловіка дочекаєшся. Увесь вік із ним проживеш. Дітей у вас не буде, тому в старості одна залишишся. Але потреби не пізнаєш, – з тим передала мені кухоль. Я відвернулася, щоб кухоль на стіл поставити, а назад розвернулася – жінки вже немає. Мені не по собі зробилося. Тут я і про дідуся згадала. Думаю, може привиділося – і дідок, і жінка. Але ж і штанів немає, і ось він – Хрест із розп’яттям у кухлі з водою, і камінчики річкові на дні.

Спочатку не говорила нікому ,а потім вирішила подрузі сказати. Думала – не повірять. Подруга повірила й не здивувалася: «Це тобі, Аню, за твою доброту Матір Божа дар дала».

— Що ти, – кажу, – я ж танцюристка і співачка, і до церкви не ходжу, – тоді, взагалі, до церкви мало молоді ходили. Не віталося. Не повірила я подрузі.

Увечері прийшла додому, а подруга вже розповіла про все селянам, і привели вони до мене хвору жінку. Привели й кажуть – лікуй. Я в сльози: – Як лікуй, коли не вмію? – Плакала, вмовляла, вони ні в яку… Тоді налила я в кухоль води, насипала камінчики й хрестик поставила, як та жінка. Прочитала «Отче наш», умила цією водою жінку, попити дала, і з собою дала води, що залишилася.

Одужала та жінка, і тут хворі потоком пішли. Війна була. Хворих людей багато було, а ліків не було. Усім хто до неї приходив, воду з молитвою давала.

Свекора скоро не стало. Старий він був. Залишилася я одна, але потреби не знала. Людям допомагала, вони дякували хто як міг. Єгор повернувся цілим і неушкодженим. Жили ми з ним душа в душу, але дітей не нажили. Коли його не стало, залишилася я одна. Ось так одна і живу. З весни, коли все розквітає і теплішає, люблю на повітрі бувати. Зими скупіші. Але я звикла. Я тепер одна і не одна, бо з Богом.

Ось таку історію розповіла мені бабуся Аня. Минув майже рік. Зійшли сніги, збігли струмки і знову я бачу сон, ніби в хаті в бабусі Ані знову натягнута мотузка вздовж кімнати, і величезні іржаві ножиці перерізали мотузку. Чирк…

Приїхали ми на вихідні, вперше, тієї весни. «Не стало вчора твоєї бабусі Ані». Я не здивувалася, і подумала: «От звідки я це знаю?». Сходила в її будинок, щоб
з нею попрощатися. Тесана домовина, одна сільська черниця, і нікого більше.

— Ви їй хто? – запитала черниця.
— Просто людина, яка її знала.

Слідом за мною прийшли інші люди, а потім ще. Ось так потихеньку прощалися з нею ті, хто дізнався про те, що трапилося.

Мій син уже виріс, а я з колишньою теплотою згадую зовсім чужу мені, і таку близьку, стару жінку, добрі очі якої підкорили моє серце, і Чудо, яке вона дарувала людям усе своє життя.