— Я теж хочу поряд бути, як і сваха, бачити, як онуки ростуть. Та й медицина в Києві краща, а я ж не молодшаю. Хочеться ще й у театр на старості сходити. А свій дім мені вже не під силу. Там чоловічі руки потрібні, а мій спочив ось… Син маму вислухав, обіцяв із дружиною поговорити, хоча й сам знав, що вона скаже. — Нізащо

— Отак от, Машо, відмовили мені, на старість уже нікому не потрібна стала. О! Я ж добре знаю, звідки вітер віє. Син би зі мною так ніколи не вчинив, це невістка мститься. Дві квартири у них стоять вільні, дві! — бідкалася подрузі Тамара Михайлівна.

Жінці вже шістдесят сім. Живе вона в невеличкому містечку десь у Центральній Україні, у приватному секторі.

Хатина в неї доглянута: і газ проведений, і вода тепла та холодна є, і душ із туалетом у хаті — живи та радуйся.

Але в містечку з рідних майже нікого не лишилося, і Тамара Михайлівна після того, як овдовіла, зовсім засумувала. Дуже хотілося їй перебратися до Києва, ближче до сина та його сім’ї.

Тим паче, що можливість прихистити маму в сина точно була.

Синові Тамари Михайлівни вже сорок один рік, тринадцять років тому він одружився з Інною. Невістка сама киянка, але родина в неї була більш ніж скромна: мати виховувала її одна.

Добре хоч, що від бабусі Інні лишилася однокімнатна квартира, у ній молодята й почали своє спільне життя після весілля.

Тоді ні син Тамари Михайлівни, ні невістка зірок із неба не хапали. Обоє працювали, але кар’єра тільки починалася, а Інна взагалі за пів року до шлюбу диплом отримала.

Сама Інна тепер каже, що якби не та бабусина квартира, то їм би з чоловіком дуже сутужно припало.

Спочатку стосунки між свекрухою та невісткою були рівними. Та й як там конфліктувати, коли бачилися раз на рік, а так тільки вітання по телефону передавали.

Усе заплуталося одинадцять років тому. Тамара Михайлівна впевнена, що невістка на неї образилася ні за що, а от в Інни зовсім інша правда.

— Я тоді якраз під серцем маляток носила, — згадує Інна. — Самий лише початок був, навіть на обстеження ще не ходила. І тут у свекрухи йде з життя мати. Після неї залишилася хата. Я, чесно кажучи, думала, що свекруха хоч якусь копійку від продажу того спадку синові дасть.

Я б тоді свою однокімнатну продала, і ми б купили щось більше. Ага, чекай! Тамара Михайлівна поїхала на курорти в Туреччину та Єгипет, а ще машину оновила своєму співмешканцю.

Не чоловікові законному навіть, а просто мужику, з яким жила. Він моєму Петрові навіть вітчимом не був, зійшлися вони якраз перед нашим весіллям.

Інна ту гіркоту ковтнула, промовчала.

А потім доля випробувала їх по-справжньому: тяжко занедужала мати Інни. Якраз тоді, коли донці вже час був до лікарні збиратися, бо чекала вона не на одне маля, а одразу на двоє.

— І от прийшов той день, коли мої дітки мали на світ з’явитися. Мама благала лікарів операцію хоч на тиждень відкласти, бо раніше не можна було. Мій Петро просто розривався між мною та тещею.

Попросили ми тоді Тамару Михайлівну приїхати, помогти нам із синочком та донечкою. А вона — у відмову: — Ну як це я все кину і на місяць до вас поїду? У мене тут чоловік, я не можу його самого лишити.

Отак я й розривалася після лікарні між дітьми та хворою матір’ю. Грошей на доглядальниць не було. А двоє маляток, що з’явилися на світ восьмимісячними — самі розумієте, скільки там клопоту.

Чоловік узяв відпустку, але нам тоді кожна пара рук була на вагу золота.

— А як би я в сина з невісткою жила? — тепер виправдовується Тамара Михайлівна. — На тій кухні як приживалка? У свахи? Та в неї самої там не хата, а барліг однокімнатний. Ще бракувало мені за свахою доглядати.

Подружжя тоді вистояло.

Допомагали тільки подруги Інни ще з інституту: хтось із дітьми посидить, хтось їсти приготує, поки Інна бігла до лікарні до матері.

З мамою, слава Богу, все обійшлося, вона жива і почувається зараз непогано.

І статки в сім’ї потроху вгору пішли.

Купили в кредит двокімнатну, квартиру Інни здавали, щоб банку платити. Чоловік роботу змінив, пішов на підвищення, зараз має дуже добру зарплату.

І Інна на місці не сиділа — подруга допомогла влаштуватися на гарну посаду. Чотири роки тому вони вже й матері Інни зробили складну операцію в найкращій клініці Ізраїлю.

— Ми зараз добре живемо, — каже Інна. — Усе в нас є. Тепер уже дві квартири здаємо, а самі купили велику чотирикімнатну, бо діти ж підросли, син і донька — кожному свій простір потрібен. Мамі своїй пропонувала переїхати в ту двокімнатну, щоб дві однокімнатні в оренді були, але вона не захотіла — звикла до свого двору й сусідів.

У сім’ї дві машини, відпустки на морі або в горах, діти мови вчать, на гуртки ходять. Гроші є.

А от бажання помагати свекрусі — немає.

Два роки тому, якраз коли Інна з чоловіком перебиралися в нову велику оселю, помер співмешканець Тамари Михайлівни.

Поховала вона його і звернулася до сина: мовляв, у вас тих квартир — хоч завалися, а я вже стара і зовсім одна лишилася. Дайте мені хоч одну невістчину квартиру пожити.

— Я теж хочу поряд бути, як і сваха, бачити, як онуки ростуть. Та й медицина в Києві краща, а я ж не молодшаю. Хочеться ще й у театр на старості сходити. А свій дім мені вже не під силу. Там чоловічі руки потрібні, а мій спочив ось…

Син маму вислухав, обіцяв із дружиною поговорити, хоча й сам знав, що вона скаже.

— Нізащо! — Інна навіть стримуватися не стала. — Вона колись у тій квартирі жити відмовилася, барлогом її назвала. Хоч розводься зі мною, але — ні!

Я досі пам’ятаю той жах: мати в лікарні, дітки крихітні, по два кілограми всього, а я їх то на тебе кидаю, то на подружок. Ні, Петре. Вона здорова, сама собі раду дає, хай живе там, де жила.

Якби вона нам помогла тоді, коли ми світу за очима не бачили, була б інша розмова. Онуків хоче бачити?

А колись вони їй і задарма не були потрібні! Навіть якби вона зовсім немічна стала, я б її в хату не пустила — краще пансіонат добрий оплачуватиму!

Чоловік ту істерику дружини прийняв мовчки.

Чого гріха таїти, він і сам тоді на маму образився. Важкий був час, а вона вибрала “священні штани”, а не рідного сина й онуків. Розлучатися він, звісно, не збирається.

— От і відповів мені син, що буде трохи грошей надсилати, — сумує Тамара Михайлівна. — А в жодній із квартир місця матері не знайшлося. Тещі — операції дорогі, а рідній матері — десять тисяч до пенсії. Відкупився грошима.

— Ну нічого, як станеш зовсім безпорадна — візьмуть, нікуди не подінуться, — втішає її приятелька.

Про те, що і на цей випадок у невістки вже готова відповідь, Тамара Михайлівна поки що не здогадується.

Життя — воно як довга нитка: десь вузлик зав’яжеш, а десь і порветься. Іноді ми робимо вибір, не замислюючись, що колись він повернеться до нас відлунням у порожній хаті.

А як ви вважаєте, любі читачі, чи маємо ми право вимагати від дітей тепла на старості, якщо самі не змогли поділитися ним у найскладнішу для них хвилину?