Я, як і раніше, писала Івану, і свої стосунки з Сергієм приховували від усіх, але у селі це довго не могло бути таємницею, коли дізналася його матір, мені довелося поїхати, але перед цим вона сказала, що ніколи я не переступлю поріг їхнього дому

З часу мого заміжжя минуло вже понад двадцять років, але мене досі не залишає почуття провини перед родичами чоловіка. Щоправда, вони зі мною і не спілкуються, бо вважають, що я вчинила, м’яко кажучи, неправильно. Але все гаразд.

У моєї подруги в селі жила бабуся. Одного літа вони з мамою їхали до неї в гості та запропонували поїхати з ними.

Були літні канікули, і ми з подругою провели у селі майже все літо. Там я познайомилася з хлопцем, якого звали Іван.

Ціле літо ми не розлучалися, а їдучи, я пообіцяла приїхати на зимові канікули. Навесні Іванові треба було йти служити.

Його старший брат Сергій дослужував і мав приїхати додому. Провівши Івана, я влітку знову приїхала з подругою до села і познайомилася з його братом.

Сергій приїхав додому пізніше, ніж були проводи і з братом так і не побачився. Про наші стосунки з Іваном він дізнався від батьків.

На правах майбутнього родича він скрізь був зі мною, і ми і не помітили, як дружба переросла у кохання.

Я, як і раніше, писала Івану, і свої стосунки з Сергієм приховували від усіх. Але у селі це довго не могло бути таємницею.

Коли дізналася його матір, мені довелося поїхати. Але перед цим вона сказала, що ніколи я не переступлю поріг їхнього дому, якщо вийду заміж за Сергія та зроблю ворогами братів.

Я знала, що вона має рацію і намагалася забути їх обох, але через кілька місяців Сергій сам приїхав до мене і ми розписалися. Весілля ніякого не було, бо навіть моя мама була проти такого заміжжя і казала, що на чужому нещасті щастя не збудуєш.

Все це я знала і сама, але нічого не могла з собою вдіяти. Всі ці роки не зустрічалася ні з Іваном, ні з його родичами.

Брати помирилися лише нещодавно, коли захворіла мама, і Сергій поїхав у село. У Івана сім’я, двоє дітей у нас також дві дочки, але діти теж не вважають себе родичами і ніколи не зустрічалися.

Чоловік став зрідка їздити до батьків та брата до села у гості, але мені місця у їхній родині немає. Та я й сама не знаю, як я з ними зустрілася б після всього, що сталося.

І з роками я все частіше згадую слова моєї мами перед нашим одруженням. Вона мала рацію, щастя я у своїй сім’ї не знайшла.