— Я за все життя стільки на повітрі не була, як за цей сезон! Практично живу на вулиці. Дихаю чистим повітрям, та яким! — Таня аж рукою показувала на ялівці навпроти хати і на сосновий ліс, де завжди можна було набрати грибів, хоча б маслюків. А чорниці й суниці влітку було повнісінько

Тетяна Андріївна аж світилася від щастя: нарешті здійснилася її давня-предавня мрія! Купила хату в селі, тільки-но на пенсію вийшла. Ох і готувалася ж вона до цього діла ґрунтовно, як слід.

І село вибрала собі до душі – недалечко від міста, та й людей там небагато. Хоч би вже й тиші, спокою, щоб до природи ближче, та й свій садок мати, а біля нього й невеличкий городик для власної втіхи.

І знаєте, все так гарно склалося! Знайшлася така хатина, що ще міцно трималася, та й сад при ній був. Правда, на самому краєчку села, на околиці. Але це навіть тішило майбутню господиню, бо з одного боку лише сусіди, а далі – широке поле, а за ним аж синій ліс видніється. Така краса, що дивишся й не надивишся!

Саме тією м’якою стежиною і почала Тетяна прогулюватися до лісу. Вечорами сонечко сідало за верхівки сосен та смерек, і такі заходи сонця були, що аж дух перехоплювало на тих вечірніх прогулянках.

Як тільки земля ранньою весною відтанула, Тетяна Андріївна сама взялася підправляти трохи похилений паркан із сітки та дощечок.

— Паркан би новий поставити, Тетянко! — порадила сусідка Антоніна, така ж ровесниця, як і Таня.

— Та нічого, хай поки цей постоїть, а як вже зовсім розвалиться, то тоді вже й поміняю на щось ґрунтовніше, — відмахнулася Тетяна, орудуючи сокирою: вона забивала металевий стовпчик, що впав з огорожі.

Антоніна тільки всміхнулася.

— Оце ти справжня українська господиня! Користь з тебе буде, ого-го! От тільки шкода, що мужиків у селі обмаль… — додала Тоня. — Хто з сім’ями виїхав, хто постарів, а хто й спився, або й до Господа відійшов… Ось і я вдова вже десять років.

— І в мене схожа доля. Тільки я не овдовіла, а розлучилася. Коли ми з чоловіком зрозуміли, що тримала нас останні роки докупи лише відповідальність за доньку. А коли її виростили, вивчили та заміж віддали, то й несила вже нам стало жити разом… Ось як буває в житті.

— Ну, що ж, не стали один одного мучити, і в цьому є свій резон, — підсумувала сусідка. — А огорожу я б все ж таки радила восени поставити глуху і міцнішу…

Всю весну і літо Тетяна провела на городі та в лісі.

— Я за все життя стільки на повітрі не була, як за цей сезон! Практично живу на вулиці. Дихаю чистим повітрям, та яким! — Таня аж рукою показувала на ялівці навпроти хати і на сосновий ліс, де завжди можна було набрати грибів, хоча б маслюків. А чорниці й суниці влітку було повнісінько.

— Добре, коли люди задоволені своїм переїздом, — раділа за міську сусідку Антоніна, — а мені так усе це звичне.

Жінки дуже затоваришували. Настала осінь. На городі Тетяни вже сиділи на грядках великі качани капусти, бадилля картоплі побуріло і лягло, і врожай був теж чудовий.

Тетяна почала її підкопувати для їжі й не могла натішитися тими розваристими й запашними овочами.

— Тоню, мене не шукай, я в місто поїду на кілька днів, — сповістила вона свою сусідку, — у нас з однокласниками зустріч, як завжди, в цей час. Збираємося на день народження нашої старости — Світлани — вона ж душа нашого класу! Тож повернуся, а потім і врожай свій збирати буду…

Антоніна помахала їй рукою і кивнула головою.

Вечір зустрічі пройшов просто чудово. Таня нахвалювала своє село, показувала фотографії будинку і розповідала про такий гарний урожай.

— Це земля відпочила, — говорила вона зі знанням справи своєму однокласнику Валері, — два роки не садили там нічого, але на наступний рік замовлю машину гною нашому трактористові, і вже тоді буду удобрювати свої гряди.

— Не надірвись ти там, обережно! — порадив Валерка. — Давай я приїду допомагати, ти клич мене, коли треба, не соромся.

— Я поки освоююся і розраховую на свої сили, але за пропозицію допомоги дякую, приємно, — посміхнулася Таня.

Колись вони з Валерою були дуже дружні в старших класах, і навіть була між ними симпатія, але потім молоді люди вступили на навчання в різні інститути в різні міста. Життя розлучило їх, як і всіх однокласників.

А тепер вони з особливою теплотою вже котрий рік зустрічалися тут, у Світлани.

Валера був вдівцем, але не жадав знову стати сімейним, як і Тетяна, і вони не приховували цього ні від кого. Їхня свобода і самостійність і була чомусь привабливою для обох – ніхто нікому не винен, і можна було спілкуватися легко, як старі друзі.

Ось і цього вечора Валерка пішов проводжати Таню до дому, і вони проговорили на кухні майже до другої ночі.

— Ого, ти знаєш, скільки часу? – Таня подивилася на годинник, – тобі давно пора додому.

— А може, мені знайдеться тут куточок? – почав просити Валера.

— Ні, ні. Я рано вранці їду в село, тож бери таксі і їдь до себе додому, так буде нам краще.

Таня проводила товариша й одразу ж лягла спати, смакуючи завтрашній день із його турботами, зустріч із Тонею, якій вона приготувала гостинця – тортик і улюблений зефір сусідки.

У село Таня приїхала першим автобусом. Вона йшла росистою травою і дихала рідним уже повітрям під спів півнів.

Вона увійшла до хати, випила чаю, переодяглася в робоче, щоб пройтися садом і подивитися, з чого вона почне свій робочий день, і вийшла на подвір’я.

Було тихо і спокійно в селі, жителі тільки виходили у двори, і Таня чекала, коли буде близько дев’ятої години, щоб піти пити чай до Антоніни.

Вона увійшла в сад, і відразу помітила зім’яті кущі картоплі: бадилля лежало кинуте там і тут. Хтось витягував її картоплю, обтрушуючи, і зібрав найбільшу…

Таня завмерла. Серце забилося. Вона пройшла далі й побачила, що й капусти бракує найбільших качанів. Практично половини врожаю капусти не було…

Таня скрикнула і тут же помітила зламаний паркан. Той кволий стовпчик, який вона так старанно забивала в землю навесні, був повалений на землю. Сліди від великих чобіт залишилися на землі…

Тетяна побігла до Тоні. Вона постукала до неї у вікно, і сусідка майже відразу ж виглянула:

— Що сталося, Тетянко?

— Пограбували мене, Тонечко, вийди, пішли подивимося… Що ж робити тепер? – по щоках Тетяни лилися сльози.

Антоніна вийшла швидко, накинувши куртку.

— От сволота… – буркнула вона, – і вгадали, що немає тебе. А все тому, що будинок крайній і собаки немає, і ти одна…

Жінки оглянули місце злочину. Видно було, що під’їхали (розповідь для сайту Рідне Слово) на велосипедах, беззвучно з того боку паркану, з околиці. Зламавши стовпчик, нагнули сітку і влізли в город, а потім і брали все, що під руку потрапляло. Дрібну картоплю кинули, не обтяжувалися збирати, а капусту найбільшу, напевно, в мішки зібрали і відвезли на велосипедах.

— Не так у мене й багато її було, – зітхала Таня, – але зате яка!

— Правильно, – кивала Антоніна, – а на овочі не написано – чиє. Не доведеш, що вкрали. У всіх городи. І я здогадуюся, хто і звідки приїжджав, щоб їм нічого не вродило… Нещодавно звільнилися і не працюють пияки… Але довести ніяк. Та й не треба зв’язуватися…

— То що робити? – Таня сіла на ґанку, – я так раділа, як дурненька в рожевих окулярах. Усі мені здавалися добрими й позитивними.

— Це ж не наші, Тетянко. У нас такі не живуть. А сусідніх сіл багато. Там усілякі люди перебиваються без грошей, а пити їм треба… Але Бог усе бачить. А ти не горюй. Пішла я за Іваном Івановичем, він зараз паркан поправить. А далі придумаємо що робити, – сказала Тоня.

Мужичок сімдесяти років до обіду поправив паркан, поставивши новий дерев’яний міцний стовп і один прогін між стовпами закрив старими, але міцними ще дошками.

— Ось, господиня, приймай роботу. І не засмучуйся. Раніше, в селах таке траплялося на кожному кроці. Тому не бажано хату залишати без нагляду. Це – раз! – серйозно вчив Іванович.

— А що два? – запитала Таня без тіні гумору.

— Два… Треба замок навісний на вхідних дверях замінити на личинку. А то відразу здалеку зрозуміло, що господарів удома немає, – відповів Іванович.

— Ще б і собаку потрібно на подвір’я, – зауважила сусідка, – нехай невелика, а голос одразу подасть. А це тільки й потрібно. На краю жити і без собаки? Не можна.

— Це – три, – загинала пальці Таня.

— Паркан новий, серйозний – це чотири! – нагадала Антоніна.

— І мужика б міцного тобі… – завершив свій перерахунок Іванович, – це п’ять.

Усі розсміялися. Таня витирала очі.

— Мені не так шкода картоплі й капусти, як своєї праці. Я стільки любові вклала, а тут – на тобі: обчистили.

— Та не переживай ти за це, – обійняла її Антоніна, – дам я тобі цієї капусти скільки хочеш. Он у мене повний город. Насолимо на зиму. Даремно, чи що, разом розсаду ростили?

Усі разом пішли обідати до Тані. Вона, заспокоївшись, розповіла про свою зустріч у місті, і зібралася, щойно прибере врожай, одразу ж виконувати пункти «самооборони», які вони намітили.

Через тиждень Тетяна вже була в місті, викликавши на допомогу Валерія. Він допоміг їй купити личинку для дверей, і вони дізналися ціни на матеріал для паркану.

— Я допоможу тобі, і не смій відмовлятися, – говорив Валерій, – треба заміри зробити на місці, і тому ми їдемо в село разом. І я не одним днем, а поживу трохи, щоб оглянути твоє господарство і намітити плани робіт.

— Ти маєш намір мені допомагати, серйозно? Тоді я оплачу… – почала було Таня.

— Навіть і не смій про це говорити. Я у відпустці, і мені зовсім нічим зайнятися, а тут така справа…- Валерій обійняв і поцілував Таню.

Вони дивували жителів села.

— Ось як з’явився у Тетяни мужичок, так і застукали майстри в їхньому дворі, – говорили сусіди.

Валерій запросив товариша, і вони удвох поставили новий паркан за тиждень, привізши з міста профлисти і металеві стовпи.

Тетяна готувала помічникам обіди і раділа, що її сад і город тепер огороджений новим міцним парканом.

— Звичайно, злодія нічого не зупинить, – говорив Валера, – але і врожаю вже немає. А найголовніший скарб тут – це ти, Тетянко.

Іван Іванович приніс Тетяні цуценя від своєї Жульки і назвали пса зовсім не дворовим ім’ям – Барон.

Малюк бігав по двору за господинею і більше був схожий (розповідь для сайту Рідне Слово) на м’яку іграшку, ніж на сторожа. Але Таня душі в ньому вже не сподівалася, і для Барона була побудована буда на виріст – міцна й утеплена. Поставили її на подвір’ї поруч із садом, щоб пес міг бачити і чути все навкруги.

— Ну, начебто й усе, що задумали, – посміхнулася Таня одного разу на чаюванні, коли сиділа зі своїми сусідами: Антоніною та Івановичем.

— Як усе? А мужик міцний? – нагадав Іванович, – коли твій Валерка житиме тут на постійній основі?

— Правильно, правильно, – підтримала Івановича Тоня, – ми ж не сліпі, бачимо, що між вами кохання. Тим паче він удівець, і що, даремно мужик так старається?

— Так, за роботу він грошей не бере, але і свободу його я обмежувати не стану. Вже як захоче… Так нехай і чинить, – ухилилася від відповіді Таня.

А Валерій після відпустки приїхав до Тетяни з речами.

— Пустиш на постій помічника по господарству? – жартівливо попросився він біля порога, – я багато не прошу: борщі та каші, ну й пироги поважаю. Огород же є твій, з голоду не пропадемо.

— Правильно, тільки й до нього треба руки докласти, – розсміялася Тетяна, – ну, помічник, проходь. Заодно й сторожити мене з моїм будинком будеш. А то поки Барон виросте…

Валерій їздив на роботу в місто, лише зрідка залишаючись у своїй квартирі, щоб навести там лад і оплатити комунальні рахунки. Таня здала свою квартиру мешканцям, і чекала з роботи Валеру, а він повертався з сумками, закуповуючи продукти в місті дорогою в село.

Обом подобалося бути разом. Скучили вони за сімейним теплом, радістю спілкування, і теплою атмосферою затишного будинку.

Минув рік, як один місяць. Пара була шанована в селі, але (розповідь для сайту Рідне Слово) й місто не забували, і їздили відпочивати навесні в улюблений санаторій. Тоді сторожем залишався в їхньому будинку Іванович, і Барона годував, і кота, і доповідав господарям обстановку телефоном.

— Відпочивайте і ні про що не хвилюйтеся там, у своєму санаторії, і з будинком усе гаразд, і з котом, і з псом на посту, – зазвичай говорив він Тані.

А вона відповідала:

— Ой, переконуюся щоразу, що найкращий санаторій і відпочинок тепер для нас – наше село. Скучила не можу. Швидше б назад додому…

Так і стали Валерій і Таня жити разом. І все рідше тягнуло їх у далекі краї, бо в їхньому полі були неймовірні заходи сонця. Любили вони виходити за околицю і йти до лісу, проводжаючи сонечко на спокій. А попереду біг вірний Барон і радів прогулянці не менше за господарів, ганяючись за галками, що сиділи на узбіччі дороги…