— Я ж думаю про ваших же онуків! — кричала Юлія. — Щоб у них була своя дитяча, і вони жили в комфорті! Тільки й усього! — Ти спочатку подаруй життя хоча б одній дитині тут — потім подивимося! — не вгамовувалася свекруха. — Думає вона, бачте! Житлоплоща їй замала! Сама без кола, без двору, а туди ж

— Що, так просто й сказала? — грізно запитала Антоніна Степанівна сина.

— Так, — сумовито кивнув Михайло, не дивлячись мамі в очі: йому було соромно — розбрат у молодій родині досяг апогею, хоча від часу весілля минув лише рік.

Спочатку все було добре: весілля вдалося, грошей подарували достатньо, житло в молодих було. Точніше, це було житло Михайла, подароване люблячими батьками до закінчення університету.

Тому молода дружина Юлія, яка не мала власного кута, переїхала до чоловіка, що було цілком природно.

Квартира була студією площею тридцять квадратів: для молодої родини з двох осіб зовсім непогано.

Якщо взяти до уваги, що багатьом молодим родинам доводилося жити на орендованих квартирах.

А тут — свій дах над головою і велика економія. Але час, коли багатодітні родини тулилися в одній кімнаті комуналки площею дев’ять метрів, давно минув.

— Любий, — одного разу за вечерею запитала Юлія. — Як ти подивишся на те, щоб ми дещо поліпшили наші житлові умови?

— А як же ми їх поліпшимо? — здивувався Михайло: в осяжному майбутньому він не бачив жодних перспектив і передумов. Та й тридцять метрів — чимало: живи — не хочу!

— Але ж у нас є «весільні гроші», — не вгамовувалася Юлія. — Продамо, додамо й купимо нормальну двокімнатну квартиру. Якщо не вистачить, позичимо в твоїх — адже вони не відмовлять єдиному синові!

— Та що продамо? — ніяк не міг зрозуміти Михайло. — У нас тільки ця квартира й є!

— Який же ти нетямущий, мій коханий! — Юлія поцілувала чоловіка в ніс. — Ось її й продамо.

— А батьки що скажуть? — до Михайла почав доходити сенс того, що відбувається.

— А батьки тут до чого? — резонно пояснила Юлія. — Це ж твоя квартира: ти її єдиний власник! От і роби з нею, що хочеш!

— Я, взагалі-то, нічого не хочу! — Михайло подивився на дружину. — Мене все влаштовує, та й від роботи недалеко. І батьки поруч: з дитинкою, якщо що, допоможуть…

— З якою це дитинкою? — зло запитала Юлія. — Невже ти думаєш, що я погоджуся подарувати життя комусь у цій «клітці»?

— Яка ж це клітка! — чоловік, здавалося, зовсім не розумів виниклої проблеми. — Та й коштує недешево! Ні, продавати ми її не будемо!

Але молода дружина, його улюблена Юлія, раптом тонким голосом закричала:

— Який же ти все-таки тупий! Невже не зрозуміло, що з дитиною нам тут буде тісно!

Це була їхня перша суттєва сварка, і вперше вони спали окремо. Через пару днів помирилися, про минуле не згадували. Михайло зрозумів, що це випадковість, і вирішив батькам нічого не говорити.

Але далі все покотилося, як снігова куля.

— Ну, і що ти вирішив? — запитання від Юлії пролунало несподівано.

— Щодо чого? — не зрозумів Михайло: він розслабився і був абсолютно не готовий до полеміки.

— Щодо продажу студії: у мене є знайомий агент, він зможе підібрати відповідний варіант, — пояснила Юлія.

— Та не хочу я продавати квартиру! — скипів Михайло. — Я, здається, дохідливо пояснив! І потім, із чого я віддаватиму батькам борг? Зарплата в мене невелика, ти будеш при надії… Де брати гроші?

— Не хвилюйся: мабуть, при надії я буду нескоро! Тим паче, що місця для дитячої тут немає! — спалахнула Юлія, кинула виделку — справа була за вечерею, вийшла з-за столу й пішла у ванну: у студії можна було ненадовго усамітнитися тільки там.

Приголомшений чоловік залишився сидіти за столом: вечір перестав бути спокійним. На ранок зателефонував батькам і сказав, що хоче ввечері заїхати: потрібно дещо обговорити.

І ось тепер, після ситної вечері, відбулася непроста розмова з батьками.

Бесіда одразу пішла визначеним руслом: обуренню мами й тата не було меж. Продати їхню квартиру? Навіщо? Ось, жадібна поганка! Звісно ж, щоб купити нову й записати її на себе!

Зараз же це — дошлюбне майно їхнього сина: у разі розлучення вона отримає тільки дірку від бублика!

А куплене в шлюбі житло вважатиметься спільно нажитим! Неважко припустити, що очікувало їх усіх на кінці логічного ланцюжка. На жаль, і Михайло починав розуміти, що можливе розлучення не за горами. Хоча спочатку хотів жити довго й щасливо зі своєю милою й лагідною Юлечкою.

Обстановка загострювалася, і пропозиція невістки постала вже зовсім в іншому світлі.

Вирішено було покликати «діток» на вечерю й з’ясувати ситуацію, як то кажуть, «з перших вуст», хоча у всіх виник смутний сумнів, що нічого гарного з цього не вийде.

І не вийшло.

— Я ж думаю про ваших же онуків! — кричала Юлія. — Щоб у них була своя дитяча, і вони жили в комфорті! Тільки й усього!

— Ти спочатку подаруй життя хоча б одній дитині тут — потім подивимося! — не вгамовувалася свекруха. — Думає вона, бачте! Житлоплоща їй замала! Сама без кола, без двору, а туди ж!

— Як ти все хитро придумала! — вторив дружині свекор. — Нічого в тебе не вийде! Студія не продається!

— Тоді народжуйте собі онуків самі! — і з цими словами невістка вибігла з кімнати: у коридорі гучно грюкнули вхідні двері.

Михайло залишився сидіти за столом — бажання миритися не було: вперше після весілля він залишився ночувати в батьків, справедливо вважаючи, що спати знову доведеться окремо.

Після походу в гості не розмовляли: а про що?

Юлія чекала, що Михайло одумається, прийде миритися й, нарешті, продасть квартиру. Інший результат справи вона просто не передбачала: він же так її любив!

А ще вона звикла не зупинятися на половині шляху: ще трохи дотиснути, і люблячий чоловік погодиться.

Адже раніше ж він практично на все погоджувався, тому дівчина думала, що й зараз усе пройде за задуманим нею планом.

Але Михайло погоджуватися не хотів: у бажанні своєї Юлії йому бачилося, дійсно, щось не дуже хороше. І чому не можна очікувати дитину й жити на тридцяти метрах? Невже це мало?

Он мама й тато взагалі жили разом із батьками тата на п’ятнадцяти квадратах, і нічого!

Але, при спробі навести цей життєвий приклад, молодий чоловік був несподівано посланий за відомою адресою: нерозуміння сторін досягло апогею — попереду замаячило розлучення.

Причому, заговорила про це перша мама, Антоніна Степанівна: вона озвучила те, що давно крутилося в усіх на язиці.

Михайло розлучатися не хотів: адже він дуже любив свою молоду дружину, та й вона його любила!

Але пропозицію про своє майбутнє розлучення зустрів мляво й особливо не протестував: просто йому було не надто зрозуміло, як жити далі — його затишний світ розвалювався на шматки.

Так думала й Юлія.

Які бездушні люди, — крутилося в неї в голові. Не хочуть власному онукові забезпечити гарне майбутнє! А, адже, спочатку здавалися нормальними людьми! Це ж треба так помилитися!

Вирішили подати заяву про розлучення й подумати: їм дали час на примирення. І, можливо, воно відбудеться. А, можливо, й ні. Цікаво, хто не витримає першим?

Точно, не Юлія. Як знати, як знати…

***
Ця історія — сумний привід задуматися про те, що стоїть за бажанням поліпшити житлові умови одразу після весілля. Чи це щира турбота про майбутню дитину й комфорт родини, чи холодний розрахунок на користь спільних квадратних метрів?

Коли майно стає важливішим за любов і взаєморозуміння, навіть найзатишніший світ може розвалитися. А чи доводилося вам стикатися з майновими суперечками в молодих родинах, де кохання зіткнулося з розрахунком?