Я ж хотіла сирничків спекти для Михасика. Він мої уплітає за обидві щоки, а магазинні навіть не нюхає. Трирічні діти, вони ж такі — серцем відчувають, де любов вкладена, а де просто напівфабрикат. — Женю… — Я сказала — геть

— Геть звідси! — голос Жені зірвався на вереск.

— Як же ти мені набридла!

Я так і застигла в передпокої з пакетом домашнього сиру в руках. Женя металася кухнею, наче загнана пташка. В одній руці швабра, в іншій ганчірка. На плиті щось сердито шкварчало і стріляло олією. Волосся вибилося з резинки, щоки палають червоними плямами.

— Я думала допомогти… — спробувала вставити я слово.

— Не треба мені твоєї допомоги! Іди звідси!

Пакет у руках раптом став нестерпно важким. Я ж хотіла сирничків спекти для Михасика. Він мої уплітає за обидві щоки, а магазинні навіть не нюхає. Трирічні діти, вони ж такі — серцем відчувають, де любов вкладена, а де просто напівфабрикат.

— Женю…

— Я сказала — геть!

Двері за мною грюкнули так, що аж у вухах задзвеніло.

У ліфті я тупо дивилася на свої туфлі. Зручні, м’які, розтоптані роками ходіння по чужих квартирах. Сімнадцять років я в них човгала між своїм помешканням і Дмитрика. Три поверхи вниз — і ти в їхньому житті. Три поверхи вгору — і ти знову у своїй тиші.

Вдома поклала сир у холодильник. Сіла біля вікна, як підбита птаха. У дворі гасали діти на самокатах. Михасика серед них не було. Мабуть, знову перед телевізором сидить. Женя ж не любить, коли я веду його на майданчик без дозволу. Образливо. До сліз.

Сімнадцять років я до них, як на роботу, ходила. З того самого дня, як мій Дмитро одружився. Йому вісімнадцять було, їй так само. Зелені, непристосовані. Я прала, варила, грошима підкидала.

А коли Михасик зʼявився на світ — то взагалі мало не переїхала до них. Щовечора бігла: поки Женя в душі хлюпається, я вечерю готую. Або з онуком бавлюся, аби невістка хоч трохи видихнула.

А сьогодні — «геть». Ну що ж. Раз так — значить, так. Насильно милим не будеш.

Сергій повернувся о шостій. Звично кинув з порога:

— До них не підеш?

— Ні.

Він глянув уважно, з-під брів. Але допитуватися не став. У Сергія золоте правило: якщо дружина мовчить, значить, на те є поважні причини. Сорок років разом прожили, навчився не лізти в душу. Вийшов на пенсію два роки тому, «за шкідливістю», тепер більше вдома сидить, ніж підробляє. І все одно — зайвих питань не ставить.

Телефон задзвонив о пів на дев’яту. Діма.

— Мамо, ти де?

— Вдома. А що?

— Чому не прийшла?

У голосі дзвеніли металеві нотки. Злі.

— Женя попросила не приходити.

— Як це — попросила?

— Сказала: «Геть звідси».

Мовчання. Тільки чути, як він дихає в слухавку — часто, збивчасто, наче після бігу.

— Мамо… У нас сьогодні був дуже важливий вечір. Шеф мій приїздив. Вирішувалося питання про підвищення. Женя весь день як білка в колесі: готувала, прибирала. А я на роботі застряг, нарада затягнулася. Вона одна все тягла… А потім… потім Михасик розплакався. Ти ж знаєш — він щовечора на тебе чекає. Реве, заспокоїтися не може. Женя метається між кухнею і малим. Дитина кричить, гості на порозі… Не впоралася вона. Шеф пішов через годину. Незадоволений.

Я мовчала. Стискала телефон так, що кісточки побіліли. Не знала, що відповісти.

— Розумієш? Через тебе все зірвалося!

— Дімо, я не знала про вечерю. Вона вигнала мене — я пішла.

— Треба було зрозуміти, що вона на нервах! Повернутися треба було!

— Після того, як мене вигнали?

Горло перехопило спазмом.

— Це ж не прохання вийти на хвилинку. Це…

— Мамо, ти ж доросла людина! Ну зірвалася Женя — з ким не буває? А ти губи надула. І підставила нас. Усю сім’ю підставила!

Він кинув слухавку. Я сиділа, втупившись у темний екран. Сергій вийшов із кімнати, став поруч, поклав руку на плече.

— Що трапилося?

Я переповіла. Сухо. Без емоцій. Сергій помовчав, обдумуючи.

— Ти мала рацію. Сказали йти — пішла. А як інакше?

— Діма каже — треба було повернутися.

— Після такого? — Сергій похитав головою. — Не знаю, Галю. Ой, не знаю.

Сім днів ніхто не дзвонив. Я теж гордість маю — мовчала.

Лежала ночами без сну, думала. Може, й справді треба було вернутися? Але як — після такого приниження? Це ж не «вийди, будь ласка, на пів годинки». Це ж «забирайся геть із мого життя».

Чи ні? Згадувала мамині слова. Вона завжди вчила: «Помагай, доки просять. Як перестануть просити — значить, не треба».

Женя перестала просити роки три тому. Просто я сама приходила. За інерцією. Щодня. Не питаючи. А вона мовчала.

У середу зустріла у дворі Михасика з Женею. Онук угледів мене, рвонув з усіх ніг:

— Бабусю Галю!

Я присіла, обняла його міцно-міцно. Він пахнув дитячим шампунем і осіннім вітром.

— Чому не приходиш? — питає, заглядаючи в очі.

— Зайнята була, моє сонечко.

— Приходь сьогодні! Я тобі малюнок намалював!

Я глянула на Женю. Вона стояла осторонь, відвертала очі.

— Мишко, ходімо, — сухо кинула вона. — Бабуся зайнята.

— Але вона ж…

— Ходімо, я сказала!

Вони пішли. Михасик озирався, махав ручкою. Я махала у відповідь, ковтаючи сльози.

У суботу вранці дзвінок у двері. Женя. Сама, без малого.

— Можна увійти?

Я мовчки впустила її на кухню. Увімкнула чайник. Женя сіла за стіл, дивилася у вікно.

— Вибач, — видавила вона нарешті. — Я була неправа. Зірвалася на тобі.

— Я не знала про гостей. Якби ж знала…

— Знаю. Діма не попередив. Подзвонив в останню мить: «Затримуюсь, розгрібай сама». Я весь день на ногах, нерви як струни. А тут ти… І мене понесло.

Чайник закипів. Я розлила окріп по чашках. Дістала печиво. Звичайне, магазинне «До кави». Не моє, домашнє.

— Але ж ти розуміла, що я в стресі? Треба було повернутися. Допомогти.

Знову. Знову та сама пісня.

— Після того, як мене виставили за двері? — перепитала я.

— Ну… Я ж не всерйоз. Просто емоції.

— А звідки мені це знати?

Мовчанка повисла в повітрі. Женя сьорбнула чаю.

— Галино Михайлівно… Можна я чесно скажу?

— Кажи вже.

— Сімнадцять років ти щодня приходиш. Кожного Божого дня. Я жодного разу не була сама. З чоловіком. З дитиною. Завжди ти поруч. Ти вирішуєш, що варити. Як Михасика вдягати. У який садок вести.

Я мовчала. Думала — помагає ж, треба бути вдячною, терпіти. А потім назбиралося. І я вихлюпнула все разом. Грубо. Дурно. Але чесно. Я слухала, і в горлі ріс гіркий клубок.

— Я ж не нав’язувалася, — тихо мовила я. — Ти ж сама просила. Коли малий зʼявився.

— Просила. У перший рік. А потім ти сама приходила. Не питаючи. Щодня. У мене навіть думки не було сказати «не треба». Ти ж образишся.

— І образилася б.

— От бачиш, — кивнула Женя. — А того вечора… Діма затримався, тебе нема. І я зрозуміла страшну річ: я нічого не вмію. Взагалі. Сама. Ні з дитиною раду дати, ні вечерю організувати. Нічогісінько. Наче за сімнадцять років я розучилася бути господинею у власному домі.

Я дивилася у свою чашку. Чай холонув.

— То це я винна? — спитала я.

— Не знаю, — чесно відповіла невістка. — Я сказала «геть» — ти пішла. Ніби й правильно. Але мені здається… треба було повернутися. Зрозуміти, що то просто істерика. Допомогти. Чи… ні?

Ми сиділи мовчки. Допивали чай. Женя відкусила печиво, скривилася:

— Несмачне. Не таке, як твоє.

— Домашнього я не пекла цього тижня.

— А Михасик питав. Все допитувався: де бабуся Галя? Чому не йде?

Я відвернулася до вікна. У дворі хлопчаки ганяли м’яча. Звичайна субота. Звичайне життя, яке йде своєю чергою.

— Що Діма каже?

— Діма лютує. На тебе. Каже — образилася і кинула нас у скрутну хвилину.

— Він сам запізнився. Не попередив тебе. А винна я.

— Він цього не бачить, — зітхнула Женя. — Йому простіше звинуватити маму. Ніж визнати, що сам напартачив.

Вперше за сімнадцять років ми говорили як рівна з рівною. Без недомовок. Без фальшивої ввічливості. Просто дві жінки за столом, що намагаються склеїти розбитий глечик стосунків.

— А ти? — спитала я. — Ти теж вважаєш, що я винна?

Женя замислилася.

— Не знаю. Мабуть, ми обидві винні. Я — що мовчала сімнадцять років, а потім вибухнула. Ти — що не питала, чи треба твоя поміч. А може, ніхто не винен. Просто так склалося життя.

— Так склалося… — луною повторила я.

Женя підвелася.

— Приходь. Будь ласка. Михасик сумує. І я… — вона затнулася. — Я звикла. До твоїх сирників. До того, що ти поруч. Просто давай… рідше? Не щодня. А коли справді треба допомога.

— А звідки я знатиму, коли треба?

— Я скажу. Попрошу. Як доросла людина. Домовилися?

Я кивнула.

Женя пішла. Я лишилася сидіти. Сергій вийшов із кімнати. Він усе чув, але не втручався.

— Що думаєш?

— Не знаю. Чи правильно я тоді пішла? Чи треба було вернутися?

— Правильно пішла, — твердо відрізав чоловік. — Сказали «геть» — ти пішла. А як інакше? Маєш мати гідність.

— Але все зірвалося. Через мене.

— Не через тебе. А через те, що Діма запізнився. Що Женя не впоралася сама. Що вона нагримала на тебе замість того, щоб попросити по-людськи. Багато причин. Ти — лише остання крапля.

Може, він і правий. А може, й ні.

Через три дні я прийшла до них. З домашнім сиром і борошном. Женя відчинила, усміхнулася натягнуто:

— Проходь.

Михасик кинувся мені на шию, обхопив за ноги:

— Бабусю! Ти прийшла!

Я насмажила сирників. Онук їв і реготав, показував свої малюнки. Діма сидів мовчки, колупався виделкою в тарілці. За вечерею буркнув:

— Мамо, тобі не здається, що ти надто вразлива?

Я промовчала. Помила посуд. Витерла стіл. Поцілувала малого.

— Я піду.

— Бабусю, ти завтра прийдеш?

— Ні, зайчику. Післязавтра.

— Чому не завтра?

— Справи будуть.

Женя провела мене до дверей.

— Дякую, — шепнула тихо. — За сирники. І за те, що прийшла.

— У середу буду. Якщо потрібна.

— Потрібна.

Я пішла. Піднялася до себе. На три поверхи вгору. Сіла біля вікна. Сергій обняв мене за плечі:

— Молодець, що сходила.

— А чи правильно?

— Правильно. Ти ж не зі зла відмовилася ходити. Просто зрозуміла — треба рідше.

— Діма вважає, що я онука кинула.

— Діма багато чого вважає. Хай вважає.

Тепер я ходжу до них двічі на тиждень. Середа і субота. Печу, готую, з онуком бавлюся. Женя наче задоволена. Має час на себе. Діма мовчить. Але я бачу — образа гризе його. Раніше щодня маму бачив. Тепер — двічі на тиждень. Сприймає це як зраду.

А я не знаю. Чи правильно я вчинила? Чи правильно пішла після того крику? Чи треба було переступити через себе? Повернутися? Допомогти?

Вчора Михасик спитав:

— Ба, а чому ти тепер так рідко приходиш?

— У бабусі справи з’явилися, сонечко.

— Які справи?

Які справи в пенсіонерки, котра сімнадцять років жила чужим життям? Я не знаю. Сиджу вдома. Дивлюся у вікно. Читаю книжки. Ходжу в магазин. Бачуся з подругою раз на тиждень. От і всі справи.

— Різні, — відповіла я.

Михасик кивнув. Він маленький. Він вірить. А Діма не вірить. Позавчора дзвонив:

— Мамо, у Жені завтра важлива зустріч. Можеш посидіти з малим?

— Завтра вівторок. Я в середу приходжу.

— Ну то й що? Дитині треба бабуся!

— У середу буду.

— Тобто ти відмовляєш?

— Ні. Я прийду в середу, як домовлялися.

Він відключився. Не попрощався.

Я сиджу біля вікна і думаю. Може, я й справді надто гонорова? Може, треба було проковтнути ту образу і повернутися? Може, бабуся не має права ображатися?

Чи має? Сергій каже — має. Женя каже — не знає. Діма каже — не має.

А я не знаю. Після слова «геть» — це вирок? Чи просто емоція, яку треба пробачити? Межа, яку не можна переступати? Чи крик про допомогу, який треба почути крізь грубість?

Сімнадцять років я помагала, не питаючи. Тепер помагаю, коли просять. Чи правильно це? Чи я справді їх покинула? У дворі граються діти. Михасик серед них. Гасає на самокаті, що я подарувала. Женя сидить на лавочці, дивиться в телефон. Діма на роботі. Звичайне життя. Воно йде і без мене.

А я сиджу на три поверхи вище. І не маю відповіді.

***

Цю непросту історію нам надіслала читачка, яка, мабуть, як і багато хто з нас, опинилася між бажанням бути потрібною і необхідністю зберегти власну гідність.

Життя часто вчить нас, що надмірна опіка іноді душить сильніше, ніж байдужість, а вміння вчасно відійти вбік — це теж прояв любові.

А як би вчинили ви на місці героїні: пробачили б різкі слова заради миру в родині чи продовжували б тримати дистанцію, щоб навчити дітей цінувати допомогу?