Я ж не змогла пригостити маму її улюбленими еклерами вдома, от ми й пішли в кав’ярню. Ти ж не проти? — Ти… ви… з матір’ю… Катю, ти ж чудово знаєш, яка в нас зараз ситуація з грошима! — Знаю. Як і те, скільки коштував твій подаруночок Сергію. Рівно втричі дорожче, ніж ми з мамою щойно витратили на двох

— Ти ж не забула, що я сьогодні ввечері їду до Сергія на день народження?

Кирило підняв очі від тарілки зі шкварчучою яєчнею і якось надто вимогливо глянув на Катрусю. Вона тим часом мляво длубалася ложкою у своїй пісній вівсянці.

— Звісно, пам’ятаю, — жінка спробувала видавити із себе бодай подобу усмішки. — Ти ж мені весь останній тиждень тільки про це й торочиш.

Чоловік задоволено кивнув і знову накинувся на сніданок, а Катя важко зітхнула і відвернулася до вікна, за яким сіяла дрібна осіння мряка.

Ще б пак не пам’ятати! Її благовірний із таким дитячим захопленням розписував цю поїздку, ніби збирався на найкращий у світі курорт.

Гарний будиночок за містом, який іменинник орендував на всі вихідні, катання на конях до лісового озера, чоловічі розваги. А вечорами — запашний шашлик, гаряча лазня, душевні розмови й жодних тобі хатніх турбот.

Краса, та й годі!

Катруся і сама б із радістю десь так відпочила. Та що там ті коні чи лазня! Їй би просто вирватися з чотирьох стін бодай на годинку.

Посидіти в затишній кав’ярні зі своєю подругою Настунею, попити кави, попліткувати про своє, жіноче… Хоча б пару годин тиші, спокою і відчуття того, що вона належить сама собі.

Але де там… Найближчим часом про такі розкоші годі було й мріяти. Їхній із Кирилом донечці, маленькій Миросі, пішов лише другий місяць.

Катруся як та квочка трусилася над крихіткою, боялася залишити її навіть на пів години. Та якби ж то тільки в материнській тривозі була річ!

У дитинки постійно сипало щічки, виявлялася страшна реакція чи не на все підряд. Тому Катине харчування було складне і потребувало уваги: кожен новий продукт вона вводила у свій раціон раз на три дні, крадькома, по краплиночці. А потім, побачивши чергове почервоніння на пухких рученятах донечки, гірко зітхала і знову викреслювала страву зі свого меню.

От і зараз вона сиділа, ковтала слинку і дивилася, як чоловік з апетитом наминає яєчню з домашньою ковбаскою, помідорами та тягучим сиром.

А сама з невимовною тугою в очах дивилася на ту вівсянку на воді, яка їй уже в печінках сиділа. Але ж у Миросі від курячих яєць одразу личко ставало як маків цвіт…

Бували хвилини відчаю, коли Катя серйозно думала перевести дитинку на дитячі суміші, щоб хоч трохи видихнути. Але ж куди там!

І Кирило, і її власна мама, і свекруха в один голос починали голосити, що так роблять тільки безвідповідальні матері-зозулі. Мовляв, молока в тебе ріки, а ти будеш рідну кровинку якоюсь «хімією» труїти?

Нічого, перетерпиш! Заради дитинки можна й на дієті посидіти. Аби тільки малеча здоровою росла.

Звісно, серцем Катруся розуміла, що вони мають рацію, дитина — понад усе. Але ж як це було психологічно важко!

Особливо в ті вечори, коли вона стояла біля плити, виготовляючи для коханого чоловіка всякі смаколики — то борщик на реберцях, то голубці, — а сама давилася порожньою гречкою чи шматком сухого вареного курячого філе.

Ну й про які посиденьки з подругами в кафе могла йти мова? Що б вона там замовила? Склянку окропу і галетне печиво? І сиділа б, ковтаючи сльози, дивлячись, як Настя наминає якийсь ніжний десерт чи салатик?

Не відпочинок, а чиста каторга.

Тому Каті залишалося тільки мовчки радіти за чоловіка, який таку можливість мав, і крадькома зітхати, чекаючи того світлого дня, коли донечка підросте, почне їсти нормальну їжу, а сама вона перестане бути заручницею підступних алергенів.

Катруся провела сумним поглядом скибочку червоної риби, яку Кирило дбайливо вмостив на свіжу булку з маслом, і рішуче відсунула від себе тарілку з осоружною кашею.

— Ти чого не їси? — насупив брови Кирило. — Скільки разів я маю тобі повторювати: харчуйся нормально! Тобі сили треба, ти ж дитину годуєш!

— Не лізе, — ледь чутно відповіла Катя. — Вже очі б мої на ту кашу не дивилися. Піду краще зроблю собі канапку з твердим сиром. Хоч якась розрада.

— Ніяких канапок! — чоловік владно підсунув тарілку з вівсянкою назад до дружини. — Що ти, їй-Богу, як мала дитина? Спочатку нормальна їжа, а потім уже твої перекуси! Мені що, з ложечки тебе годувати, чи як?

Катруся тільки гірко всміхнулася, покірно взяла ложку і тихо сказала:

— До речі, мама сьогодні ввечері приїде. Точно залишиться до завтра, щоб мені з малою допомогти. Сказала, що зробить мені парових курячих котлеток — такі мені точно можна, не зашкодять.

А ще обіцяла навчити пекти кокосове печиво. На кокос у Миросі ніби реакції немає, а магазинне я вже щось боюся купувати, хтозна, що туди намішали. Одне слово, мама сказала, що всі продукти привезе із собою.

Тільки я от що подумала… Вона ж у мене так любить заварні тістечка з кремом… Ти не міг би, будь ласка, купити їх після роботи? Тобі ж якраз по дорозі додому буде, повз ту нову кондитерську проїжджатимеш.

А мені туди з візочком по поганій погоді добиратися — ціла мука, та й сходинки там такі, що не заїдеш. І ще, якщо не важко, захопи мені томатного соку, добре? Зробиш?

— Зроблю, — коротко кинув Кирило, піднімаючись із-за столу. — Все, дякую за сніданок. Погнав я, бо запізнюся.

Того дня він повернувся з роботи напрочуд рано — ще й п’ятої не було.

— Відпросився у шефа заради такої святої справи! — гордо похвалився Кирило, обережно ставлячи якісь пакунки на підлогу в коридорі.

— От і добре, — Катя вийшла з кухні, витираючи вологі руки рушничком. Мирося якраз міцно заснула, і жінка встигла швиденько зготувати вечерю. — Будеш їсти? Я свіжого наварила.

— Та ні, не хочу. Навіть кави пити не буду. Зараз швиденько перевдягнуся — і зразу в гараж за машиною. Сама ж знаєш, які тягучки в п’ятницю ввечері на виїзді з міста.

— Ну, як знаєш. А тістечка в якому пакеті?

— Які тістечка? — щиро здивувався чоловік.

Катя відчула, як усередині все обірвалося. Вона ж казала йому зранку. Потім ще повідомлення в обід написала. А потім іще раз нагадала по телефону, коли він дзвонив сказати, що вже виїжджає.

— А сік? Кирило, я ж просила томатного соку купити…

— Ой, слухай, не мороч мені зараз голову, га? — він уже метався спальнею, стягуючи офісні штани. — Який сік? Які еклери? Я ледь встиг на базар заскочити, щоб овочів нормальних узяти.

І за свіжим лавашем у черзі стояв, бо Сергій дуже просив. Якби я ще твоїми дурницями займався і по кондитерських бігав, то ще б з пів години втратив! А на дорозі зараз таке робиться…

— Кириле, але ж я так тебе просила… Мені маму пригостити нічим.

— Катю, ну не починай, прошу тебе! — відмахнувся він. — Твоя мати ввечері приїде, от її і попроси, хай по дорозі зайде й купить.

Від пекучої образи в Катрусі на очі навернулися сльози. Боже, ну як же так? Її чоловік їде гуляти на всі вихідні, відпочивати і розважатися.

Він навіть словом не обмовився, не спитав, чи впорається вона сама з немовлям — він же й гадки не мав, що приїде теща на підмогу.

Просто поставив перед фактом: я їду. А вона не стала сваритися, не стала дорікати чи ставати в позу. А натомість попросила про таку дрібницю… Купити сік і кілька тістечок. По дорозі.

Але чоловікові виявилося куди важливішим побігати по базару в пошуках свіжої зелені для дружків. І знаєте, що найприкріше? Бувши на тому ж таки базарі, він навіть не подумав купити щось додому.

Хоча б кілограм огірків. Або просто набрати її і спитати, чи щось треба. Ні. Думками він уже був там, на гулянці…

Вона ще спробувала якось пояснити свої почуття, але Кирило тільки зірвався на крик. Заявив, що йому ніколи займатися всякими дурницями.

Що проблему з частуванням для своєї мами вона може вирішити й сама — не маленька вже. І взагалі, не треба його смикати по дрібницях перед дорогою, бо він через це може щось важливе забути.

Катя мовчки розвернулася і пішла на кухню, ковтаючи гіркий клубок у горлі. А Кирило за п’ять хвилин, лунко грюкнув вхідними дверима.

— Отакі-то справи, мамо… — сумно всміхнулася Катя, коли ввечері матір приїхала і спитала, чому донька така засмучена.

— Ой, дитино, знайшла через що убиватися! Тістечок він тещі не купив, подумаєш! Звісно, то дрібниця. Але от саме таке ставлення до тебе… Це вже тривожний дзвіночок, Катрусю. А знаєш що?

Ану витирай сльози і давай збирайся. І Миросю одягай. Наварити-напекти ми з тобою і завтра встигнемо, а сьогодні… Ти чула, що тут у вас за рогом нову кав’ярню відкрили?

Там, кажуть, є ціле меню для тих, кому нічого не можна.

— Знаю, мамо, у поштову скриньку рекламу кидали. Але там ціни такі, що не підступишся. Дуже дорого. Не наш варіант…

Її погляд раптом упав на тумбочку в коридорі, і Катя аж здригнулася. Ох, не дарма її Кирило так боявся щось забути перед виїздом, що разів двадцять перевіряв свою барсетку з документами. Не дарма.

Бо просто на тумбочці, поблискуючи пластиком, сиротливо лежала його банківська картка. З найбільш ненадійним пін-кодом у світі — датою його ж народження.

…Кирило втягнув носом п’янкий аромат смаженого м’яса і щасливо примружився. Доїхав він напрочуд швидко, і вже за якісь дві години сидів за розкішно накритим столом у просторій альтанці.

Сергій був просто в захваті від подарунка — елітного напою з шаленою витримкою, та й за свіжі овочі подякувати не забув. Усе складалося просто ідеально: столи ломилися, шашлик шкварчав, настрій у всіх був піднесений, тости лунали один за одним.

У самий розпал веселощів Кирило випадково кинув погляд на екран телефона, який блимнув сповіщенням від банку.

— Що за дідько?! — від несподіванки він аж підскочив на місці. — Майже дві з половиною тисячі гривень?!

— Що сталося, братику? — стурбовано спитав іменинник.

— Та… Я що, картку десь посіяв? Чи вкрали? Коли встигли? Стоп… Я ж лаваш біля дому брав, а потім… Потім… Стоп! Яке ще кафе?! — знову загорлав він. — Що це за фокуси? Хлопці, вибачте, я на хвилинку.

Він кулею вилетів з альтанки і гарячково набрав номер дружини.

— Це ти?! Твоя робота?!

— Що саме? — спокійнісінько перепитала Катя.

— Це ти взяла мою картку?!

— Позичила. На один вечір.

— Ти взагалі при своєму розумі?!

— Абсолютно, — голос Катрусі звучав так легко і безтурботно, ніби вона говорила про погоду. — Я ж не змогла пригостити маму її улюбленими тістечками еклерами вдома, от ми й пішли в кав’ярню. Ти ж не проти?

— Ти… ви… з матір’ю… Катю, ти ж чудово знаєш, яка в нас зараз ситуація з грошима!

— Знаю. Як і те, скільки коштував твій подаруночок Сергію. Рівно втричі дорожче, ніж ми з мамою щойно витратили на двох.

Кирило, почервонівши від люті, скинув виклик. Від святкового настрою не лишилося й сліду.

Він повернувся додому в неділю вранці. Похмурий як хмара, злий і заряджений на грандіозний скандал. Ще з порога почав розпинатися, що вона не має жодного права так розпоряджатися грошима, які він заробляє.

— Можливо, ти й маєш рацію, — не стала кричати у відповідь Катя. — Але я ж і не планувала походів по кав’ярнях. Я просто попросила купити тістечок. А ти сказав не морочити тобі голову і самій вирішити проблему з частуванням. Я й вирішила.

— Але ж не моїм коштом!

— А своїх у мене зараз немає, — знизала плечима Катя. — Мої декретні виплати ми всі до копійки витратили на все необхідне для Миросі, гроші за цей місяць розійшлися на продукти. Ні, ну якщо ти категорично проти…

То давай я з понеділка виходжу на роботу, а ти сідаєш у відпустку по догляду за дитиною. Або інший варіант: я подаю на аліменти прямо зараз. Просто щоб мати хоч якусь свою копійку.

Кирило тільки пирхнув і мовчки пішов до кімнати. Жодних аргументів у нього не знайшлося.

«Яка ж дурість… — крутилося в його голові. — От що в неї в голові? Через якусь дрібницю… Через якісь нещасні еклери для тещі — додумалася ж сказати про аліменти! А ціна питання ж була гривень зо двісті…

У десять разів менше, ніж вони в тому кафе залишили. Може, й справді треба було купити їй ті кляті тістечка?..»

Коли теща приїхала наступного разу, на столі вже красувався свіжий медовик — його Оксана Василівна теж дуже поважала.

Сам Кирило, щоправда, в цей час хитро злиняв на зустріч з однокласниками, але Катруся анітрохи не засмутилася. Головне — найперший крок був зроблений.

Нехай цей шлях до розуміння буде довгим і непростим, але він хоча б почався. А значить, є надія, що чоловік врешті-решт усе усвідомить.

Від редакції:
Цю життєву історію надіслала нам наша постійна читачка, і, погодьтеся, в ній багато хто впізнає знайомі сімейні реалії. Інколи чоловікам здається, що хатні справи і догляд за малям — це «відпустка», а звичайна увага — то дрібниці, хоча саме з таких дрібниць і будується повага в родині.

А як ви вважаєте, чи варто жінкам частіше нагадувати про свої потреби отакими радикальними методами, чи все ж краще шукати компроміс у розмовах?