— Я ж про твою Наталку майже все знаю, от і навчила його, як їй сподобатися. Думала, може, вийде… Але Антон і двох місяців не протримався. На обмані щастя не збудуєш. Прости мене, подруго! Тепер Наталя виховує доньку Ганнуську

Останнім часом Валентина Миколаївна на роботі в розмовах із колегами за чаюванням участі не брала.

Усі обговорювали своїх дітей та онуків, а їй і сказати особливо нічого. Нещодавно у начальниці донька заміж вийшла, а їхній Наталі, доньці Валентини Миколаївни та її чоловіка, вже тридцять чотири, і вона ні з ким так і не зустрічається.

Тож Валентина Миколаївна сиділа за столом у кухоньці їхнього офісу, вдаючи, що захоплена чаєм та смачними цукерками.

Насправді ж вона підслуховувала уривки розмов колег. Сміх, захоплені зітхання, розповіді про онуків, про весільну сукню доньки начальниці…

Усі ці балачки засмучували Валентину Миколаївну. Вона, звісно, за всіх раділа, але от у їхньої Наталки в особистому житті — повний штиль.

І треба ж, Наталка ж красуня, Бог не обділив, і розумна, і з гарною роботою, але не зустрівся їй той, із ким би вона хотіла створити сім’ю.

— Мамо, я не хочу без любові та взаєморозуміння жити з людиною, це ненормально, — казала Наталя, і Валентина Миколаївна, з одного боку, пишалася донькою, а з іншого — відчайдушно за неї переживала.

Одного разу, не витримавши, вона поділилася своїми болями зі шкільною подругою Лідою. І та, на її подив, раптом несподівано звеселіла:

— Та в мене Антон такий самий! Я не казала, незручно якось було, він у нас скромний, але діловий. Працює, хлопець хороший, от тільки в нього з дівчатами не клеїться. Може, ми їх якось познайомимо?

Ідея видалася Валентині Миколаївні нереальною, але потім вона задумалася — ну, а чому не спробувати? Навіть її Іван, який зазвичай оберігав доньку від будь-яких посягань, цього разу підтримав:

— Слухай, твоя Ліда з Миколою по розповідях ніби люди гарні, це не запорука звичайно, але спробувати ж можна!

За пару днів Валентина та Ліда зустрілися в кав’ярні, щоб обговорити деталі — як їм підлаштувати випадкову зустріч, щоб діти нічого не запідозрили? І тут, немов за сценарієм, у Валентини зателефонував телефон, то була її Наталя:

— Мамо, це ти, чи що, сидиш у кав’ярні-морозиві на вулиці Миру? Я повз йду, дивлюся, ніби ти з кимось за столиком.

Наталя зайшла, замовила й собі морозива, а тут раптом і Антон несподівано під’їхав по маму. Може, й справді це доля?

Далі все розвивалося стрімко.

Наталя, зазвичай стримана й не схильна до швидких рішень, раптом розцвіла. Антон виявився не ледарем, з ним було цікаво говорити, у них співпадали смаки й захоплення.

Валентина Миколаївна боялася навіть дихати, щоб не сполохати це крихке несподіване щастя.

Незабаром Наталя та Антон подали заяву до РАЦСу.

— Мамо, невже нарешті я зустріла свою людину, диво якесь, він саме такий, як треба. Може, ми поспішаємо, але ми ж уже не діти, чого чекати? — говорила Наталя, не вірячи своєму щастю…

Весілля призначили на осінь.

Наталя розповідала, як вони готують одне одному сніданки, як Антон їздив із нею до бабусі й та зачарував її своїми віршами:

— Мамо, мені здається, ніби ми з Антоном давно знайомі!

Але за тиждень до весілля все розвалилося.

Наталя, бліда й розгублена, увірвалася до квартири з сумкою в руках:

— Мамо, він зовсім не такий, усе це брехня! Він напився і зізнався, що його знову з роботи вигнали, і що я нудна і набридла зі своїми віршами. Він ненавидить вірші та поїздки, і взагалі йому нічого не треба, це мати його змусила прикидатися, женити хоче…

Пізніше Лідія, уся в сльозах, зізналася в усьому.

Вона відчайдушно хотіла одружити Антона з Наталею, у нього зовсім не складалося з дівчатами, тому що, якщо чесно, він був зовсім не таким, яким вона його розписала.

Не міг довго втриматися на жодній роботі, його звільняли за те, що міг проспати чи напитися й не вийти на роботу взагалі. Вдома нічого не робив, захоплень теж жодних немає.

— Я ж про твою Наталку майже все знаю, от і навчила його, як їй сподобатися. Думала, може, вийде… Але Антон і двох місяців не протримався. На обмані щастя не збудуєш. Прости мене, подруго!

Тепер Наталя виховує доньку Ганнуську.

Вона не засмутилася, вона сама собі голова, та й маленька радість її, донечка, тепер є в Наталі. Вона, як і раніше, вважає, що чоловіки нині здрібніли, поки що не вдалося їй змінити свою думку.

Хоча потай звичайно сподівається — раптом їй зустрінеться справжнє кохання.

Але аби з ким жити вона точно не буде, лише заради того, щоб заміжньою вважатися. Не лише в цьому щастя…

Валентина Миколаївна дуже переживала. Невже вона, бажаючи щастя доньці, мало не зламала їй життя? А тут обман, неправда, фальш…

Усе це було так далеко від її уявлень про любов і сім’ю.

У голові крутилися уривки розмов із Наталею, її щасливе обличчя, коли вона розповідала про Антона. Як же спритно Ліда все підлаштувала! Ніколи нічого про свого Антона не розповідала, а про Наталку завжди випитувала.

І ж від самої Валі й дізналася, на які струни натиснути, які слова підібрати. Антон же лише слухняно виконував материну волю.

Валентина Миколаївна зітхнула.

Що тепер робити?

Як дивитися в очі Наталці, адже вона частково в усьому винна.

Вона розуміла, що, звісно, донька сильна і впорається, але біль від зради залишиться з нею надовго.

Але якось увечері, повернувшись додому, вона застала Наталку, яка гралася з Ганнусенькою на килимі. У кімнаті панувала атмосфера тепла й затишку. Наталя, побачивши матір, тепло їй усміхнулася.

— Мамо, привіт! Як робота?

Валентина Миколаївна присіла поруч із ними. Ганнуся, побачивши бабусю, радісно заплескала в долоні.

— Усе добре, донечко, — відповіла вона, намагаючись приховати хвилювання. — Просто втомилася трохи.

Та що казати, попри всі труднощі, вони все одно щасливі. Донька не одружена — це не горе, це просто донька не одружена, і все…

— Мамо, я тут подумала, — раптом сказала Наталя, відволікаючи її від роздумів. — Може, нам із Ганнусею від вас переїхати. Квартира в нас звичайно велика, але може ми заважаємо, от ти я бачу засмучуєшся.

Валентина Миколаївна відчула, як до горла підкочує клубок. Вона обійняла Наталку й Ганнусеньку.

— Та ти що, донечко! Ми з татом тільки й раді тобі та Ганнусі! Ви наше все!

У цей момент вона сама раптом зрозуміла, що щастя не в одруженні, а в любові, у сім’ї, у підтримці близьких. І в її Наталі все це зараз є. А решта — докладеться.

Тепер Валентина Миколаївна без заздрощів слухала розмови колег про онуків та весілля, у кожного своя доля. І сама розповідала про успіхи доньки й онучечки.

У Наталки своє життя, і воно прекрасне таке, яке воно є.

А те, що донька не одружена? Та може й не всім це треба.

Ну, а вже якщо любов прийде до її Наталі, справжня, щира, без обману й фальші, то таку звичайно варто чекати.

📝 Від редакції
Цю історію нам прислала читачка Валентина Миколаївна, яка зробила для себе дуже важливе відкриття, і ми дякуємо їй за таку щирість.

Життя часто вчить нас, що найкращі дари ми отримуємо не тоді, коли ганяємося за суспільними стандартами, а коли відпускаємо ситуацію і бачимо справжнє щастя, що вже є поруч.

Чи траплялося вам у житті, любі наші читачі, поспішати зі сватанням дітей, лише щоб «було як у людей», і що з того вийшло?