Яблук було дуже багато, величезні червоні, жовто-зелені плоди по кілька штук висіли на кожній гілці. Але Оксана збирала їх чисто механічно, не до яблук їй було. Не витримавши, запитала у чоловіка: — І що тепер робити будемо? — У якому сенсі? — Василю, ти що, прикидаєшся? У той пансіонат твоя мати явно не збирається

Оксана насипала супу чоловікові, який щойно повернувся з роботи, і сіла поруч. Зачекала, поки Василь хоч трохи насититься, щоб голова почала «краще міркувати», і тоді розпочала серйозну, давно наболілу розмову:

— Василю, треба щось вирішувати з твоєю матір’ю. На дворі вже кінець вересня, зиму вона там, у селі, сама не переживе. Дров у неї немає, як вона свою величезну хату опалюватиме? А їй уже ж сімдесят п’ять.

— І що ти пропонуєш? — Василь спокійно сьорбнув гарячого.

— Василю, ти що, жартуєш? Я тобі з минулого року про це торочу: треба влаштувати її у приватний геріатричний центр. Там дванадцять тисяч на місяць. У неї пенсія – пʼять, хату вона на тебе перепише. Її ж будинок коштує не менше мільйона гривень напевно. А скільки їй зосталося жити? Рік-другий, може, три.

— Ну й нехай поки живе, — махнув рукою чоловік. — Спадкоємець усе одно я. Сестра ж моя віддала Богу душу…

— А онук її, Павло? Раптом повернеться.

— Оксано, звідки він повернеться? Із-за ґрат? Та з його норовом він ніколи звідти не вийде, а якщо й вийде, то за місяць знову туди потрапить.

— Василю, ти хочеш, щоб твоя мама цієї зими замерзла? — дружина далі гнула свою лінію. — Коли ти в неї востаннє був?

— Навесні, коли картоплю саджали.

— Ось бачиш? Може, вона там уже Богу душу віддала, а ти й не знаєш.

— Навесні вона почувалася непогано, — знизав плечима Василь. — Та й сусіди б подзвонили, якби щось трапилося.

— От завтра разом із синами поїдемо до неї. Викопаємо картоплю і поговоримо про той пансіонат. У мене є барвистий буклет про цей заклад. Покажемо твоїй мамі, нехай подивиться, як щасливо там люди віку доживають. Домовишся, щоб вона хату на тебе переписала.

— Еге ж, картоплю давно час копати.

— До чого тут картопля? — дружина почала сердитися. — Ти про її хату поговориш?

— Ну, поговорю.

— Василю, ми й машину нову купили б. Скільки можна на твоєму іржавому брухті їздити? Стас не сьогодні-завтра зі своєю дівчиною подасть заяву до РАЦСу. Час уже, йому двадцять чотири. Та й Тимофію вже двадцять один.

— Гаразд, гаразд, поговорю, — погодився чоловік.

— Я синам сьогодні скажу… Краще зараз подзвоню, щоб вони на завтра нічого не планували, а ти йди свою ластівку перевір, а то знову заглохне посеред дороги.

Наступного ранку підвелися ні світ ні зоря.

До села, де жила мати Василя, добрих тридцять кілометрів, а до десятої треба доїхати, щоб до вечора всю картоплю викопати.

Ну, то дрібниця – сини дорослі, дужі, хоча така робота в них захвату не викликає. Головне, про справу не поспішаючи поговорити треба.

Приїхали. По-хазяйськи зайшли на подвір’я… А там молодий парубок у старих штанях із голим торсом коле дрова. Побачивши гостей, увігнав сокиру в чурбак, усміхнувся:

— Чи не родичі, бува?

—Павло, — з подивом оглянув його дядько. — Ти звідки?

— Повернувся. Три місяці вже в бабусі живу.

— А чого ж не повідомив?

— Як я, дядьку Василю, міг вам повідомити? У нашій із мамою квартирі чужі люди живуть, ваших номерів телефонів у мене немає. Ось і чекав, коли ви до бабусі приїдете, через три місяці дочекався.

— Ну, здрастуй, небоже!

— Привіт, дядьку! — кивнув той головою. — Здрастуйте, тітко Оксано!

Потім простягнув руку своїм двоюрідним братам:

— Як ви повиростали! Вищі за мене стали.

Хоч усі й привіталися з натягнутими посмішками, радості від цієї несподіваної зустрічі ніхто не відчув.

— Ой! У нас гості! — з хати вийшла господиня.

— Здрастуй, мамо! — на обличчі Василя майнула радісна посмішка, але тут же згасла від зовсім невеселих думок.

— Здрастуй, бабо Зіно! — радісно підійшли до неї дорослі онуки.

— Здрастуй, мамо! — процідила крізь зуби невістка і холодно обійняла. — Прийшли картоплю копати.

— Та Павлик уже всю викопав і в льох спустив, — і тут же заметушилася. — Ви заходьте, заходьте! Чаю поп’єте з дороги. А потім я вам обід смачний приготую.

За столом першим не витримав Василь:

— Ну, що, небоже, розповідай, як справи? Які плани на майбутнє?

— Повернувся три місяці тому, — почав той, похмуро дивлячись кудись у вікно. — Те, що мама померла, я вже знав. А в квартирі чужі люди живуть. Чому? Дядьку, може, ти поясниш?

— А ти знаєш, що твоя мати останнім часом не вставала з ліжка? — втрутилася в розмову тітка. — Я за нею до самої кончини доглядала. Ось вона на нас квартиру й записала.

— До самої смерті, тітко Оксано, кажеш, доглядала? А померла ж мама через місяць після того, як на вас квартиру підписала.

— На що ти натякаєш? — спалахнула тітка.

— Ні на що я не натякаю. Знаю, що вона міцно пила, і такий кінець був цілком очікуваний, — він гірко посміхнувся. — Я навіть вдячний вам, що не кинули маму, і не тримаю на вас зла.

— Добре, що не тримаєш зла, — задоволено кивнув дядько.

— От і чудово, що всі спірні питання так швидко вирішилися, — вступила в розмову бабуся. — Павлик у мене житиме. Він хлопець хороший, роботящий. До нас на ферму працювати влаштувався. І за мною, старою, догляне.

Оксана нахмурилася, такий поворот подій її явно не влаштовував, але щось заперечити поки не змогла.

Просто нічого путнього в голову не приходило.

— Гаразд, — Василь встав з-за столу, — піду, з дровами треба закінчити.

— Стасе, Тимофію, — стала командувати бабуся. — Одягніть старий одяг, там у сараї висить, і перетягайте всі дрова до сараю. Василю, Оксано, там садок увесь в яблуках, час знімати. Візьмете скільки хочете із собою, решту в льох спустіть, тільки небиті. Василю, забула хлопцям сказати, щоб гарбузи ще з городу перенесли. Скажи їм там і приглянь за ними!

Яблук було дуже багато, величезні червоні, жовто-зелені плоди по кілька штук висіли на кожній гілці.

Але Оксана збирала їх чисто механічно, не до яблук їй було. Не витримавши, запитала у чоловіка:

— І що тепер робити будемо?

— У якому сенсі?

— Василю, ти що, прикидаєшся? У той пансіонат твоя мати явно не збирається.

— Ну, що тепер її туди силоміць везти? — посміхнувся той якоюсь винуватою посмішкою.

— Вона й помирати не збирається, і навіть не видно, що хворіє. Тим паче, цей Павло тепер тут. Треба щось робити!

— Оксано, ну що ти збираєшся робити? Може, вона до ста років доживе, і ти весь цей час будеш злитися?

До вечора і з дровами, і з яблуками розібралися, повечеряли. Павло одразу кудись пішов, а незабаром повернувся з дівчиною і голосно промовив, щоб усі почули:

— Знайомтеся! Моя наречена Наталя!

Та злегка вклонилася. Павло представив їй своїх родичів, і вони пішли.

— Мамо, — тут же запитав Василь, — а що, мій небіж збирається одружуватися?

— Так. Наталя хороша дівчина, роботяща.

— А де вони жити збираються? — одразу поставила Оксана питання, що її найбільше цікавило.

— Тут і житимуть. Михайло мій, — Зінаїда повернулася до ікони, — царство йому небесне, коли будував цей дім, сказав, що це буде наше родове гніздо, і тут житимуть наші нащадки. Ось Павлик зі своєю сім’єю й житиме.

— А ми? — мимоволі вирвалося в Оксани.

— Ми вам допомогли трикімнатну квартиру купити, і доньки моєї квартиру ти забрала. Думаю, своє ви отримали.

Через місяць у хаті в баби Зінаїди справляли весілля Павла та Наталі. Усім було радісно та весело. Ну, або майже всім!

📝 Від редакції
Нам цю історію надіслала читачка, і, здається, вона стала чудовим прикладом того, що «не так сталося, як гадалося».

Інколи людина вже ділить шкіру невбитого ведмедя, але життя має свій, зовсім інший, план, і справедливість приходить із несподіваного боку. Зрештою, чи варта та хата (чи квартира у місті) зіпсованих стосунків із рідними, і чи можна виміряти родинний обов’язок тисячами?