Яблуню! Її яблуню, її улюблену яблуню обірвали й пообламували. Скільки разів ловила їх за цим — крадуть яблука шибеники

— Ах ви, іроди, ах, ви мерзотники кляті!
Ксенія бігла, захекавшись, злюща й обурена. До Ніни бігла. Її синок постарався, вже точно! Він і його компанія.

Яблуню! Її яблуню, її улюблену яблуню обірвали й пообламували.

Скільки разів ловила їх за цим — крадуть яблука шибеники.

Будинок їхній був двоповерховий, а городи — у кожного свій. Ксенія вже й замок на хвіртку повісила.

А яблуня була в Ксенії особлива. Вона її привезла з далеких країв, довго плекала за всіма правилами й законами садівничої справи, і ось, нарешті, гілки низькорослої приземкуватої яблуні прямо всіялися зеленими пузатими плодами.

Сиділи вони на гілках, як нанизані намиста — не намилуєшся. А Ксенія дбайливо збирала опалі. Навіть трусити боялася, гілки аж надто важкі від плодів.

І, хоч яблук було й багато, вела вона їм рахунок. Така була педантична.
Пригощала рідко.

І ось рано-вранці, коли весь будинок ще, здавалося б, спав, прийшла вона у свій город і жахнулася побаченому:
зламана гілка валяється на землі, а навколо недогризки.

Тобто взагалі нічого не боялися, сиділи і жерли прямо під яблунею. Негідники!
Ксенія мчала до Ніни.

Сонна Ніна відчинила двері.

— Ану, клич свого Андрюху — злодюгу! Усю яблуню мені зламали!

Ніна спросоння нічого не розуміла.

— Так вони з Павлом по гриби до лісу поїхали годин о п’ятій.

— Ага! А до грибів, значить, яблучками вирішили закусити, мерзотні…

Розбиралися з цією справою вже пізніше. Хлопці стверджували, що в город не лазили. Ніна синові вірила, не міг він на город полізти цього ранку. Зібрався, та побіг до друга, а там — і Микитин батьків мотоцикл вона навіть чула.
Ніна з Ксенією посварилися.

— Кого ростиш? Злодія ростиш… — кричала Ксенія.

Ось тільки наступного ранку історія повторилася — знову яблука на землі й знову — недогризки.
Тітка Ксенія знову пішла лаятися до Ніни, але та стояла на своєму — діти ні до чого!

Треба сказати, що Ніна вдома влаштовувала допит, доводила Андрія до сліз, вимагала зізнання. Але хлопці хором стверджували — цього разу в город не лазили. Не їхня робота…

І ось Ксенія вирішила хлопчаків зловити, спіймати так би мовити на злочині. Пішла вона на чергування.
Прокинулася вночі, одяглася тепліше і на городі у сарайчику заховалася. Стала злодіїв чекати.

Злодій прийшов непомітно. Чи то Ксенія задрімала, чи то злодій такий тихий та тільки заворушилася яблуня, затремтіла гілками.

Подивилася господиня. Овва!

А під яблунею пес лежить великий сусідський і яблучка з гілки пащею рве, лапою на землі обіймає і гризе.

Ксенія схопила дошку і було спробувала його прогнати. Але… Пес схопився на ноги і так недвозначно загарчав, що Ксенія ретирувалася.

Скоса дивлячись на господиню, він знову ліг, обійняв яблуко і продовжив гризти.

Обуренню Ксенії не було меж, вона наступила на пса знову, але той кинувся на неї з гавкотом, прогнав її за паркан і спокійнісінько повернувся до свого сніданку.

А тітка Ксенія рвонула навколо кварталу. Річ у тім, що сусідські городи стояли ніби спинами одне до одного, і будинок господаря пса був зовсім на іншій вулиці.

Вона поспішала, майже бігла, задихалася. Вік же.

Але яблуню шкода, пес з нею не церемонився.

Загриміла кулаком у хвіртку протилежного своєму городу будинку. Господарів вона поверхово знала, городи ж поруч.

Неспішно вийшов господар. З усього видно було, що він збирається на роботу.
Ксенія швидко повідомила йому причину приходу. Господар дивувався.

— Адаме, — покликав він пса.

З будки спокійно виліз пес. Той самий, який щойно крав яблука. Тітка Ксенія запевняла, що пес їв її яблука, а господар посміхався і не вірив.

— Де ви бачили, щоб собаки яблука їли. Вони ж не кролики! М’ясо він у нас їсть. Вдома був! Не вигадуйте!
Для переконливості господар провів невіруючу гостю по паркану: дійсно, паркан був цілий, хвіртка зачинена на гачок, жодних дірок.

Де пройти великому собаці?

Господар не вірив у вигадки старенької, поспішав на роботу і швидко її випровадив.

Так Ксенія й пішла «ні з чим».

Засмучена сіла на лавку у дворі й поскаржилася сусідам.

А невдовзі зайшла до неї на город і Ніна.

— Ну ось, а вже як хлопців поливали…

Ксенія мовчала, продовжувала полоти. Ніна не йшла.

— Ксеніє Василівно, — а давайте хлопці допоможуть Вам.

— Чим це? — Ксенії і соромно було, і цікаво.

— Нехай слідство проведуть. їм навіть у радість буде рано-вранці засідку влаштувати, вирахувати як собака в город потрапляє.

— Не треба мені ніякого слідства, сама розберуся.

Ксенія була проти: вона по своєму городу і сама навшпиньках ходить, а тут хлопчаки, засідка… потопчуть усе.
Але через день здалася. Тому що історія з собакою повторилася знову.

— Ніно, ну вибачте вже. Поклич мені Андрійка твого, нехай допоможуть вони.

І хлопці, великою командою з обраним командиром, планом, місцями для засідки, вирушили рано-вранці на завдання.

Просиділи до припіку, але пес не з’явився. Те саме повторилося і наступного ранку.

Тоді хлопці обстежили місцевість і знайшли великий підкоп у городі Ксенії, у високій кропиві за завалом дощок.
Сама б вона туди ніколи не залізла, а хлопці залізли.

Маленький Мишко туди навіть проліз. Пройшов собачою протоптаною стежкою і знайшов ще підкоп: з городу сусіда в його двір, де будка собаки й стояла.

Тільки підкоп був залізом забитий з того боку. І там, судячи зі звуків, на повну трудився пес, намагаючись прорватися крізь залізо.

Тут уже підключилися й дорослі. Дружити тоді все ж уміли, по-сусідськи. Увечері, коли господар собаки прийшов з роботи, вирушили до нього. І той покаявся.

Після візиту старенької, він задумався. Дружина його з дітьми на море поїхала, а він на роботі так закрутився, що часом про годування Адама і забував. На добу там залишався, а пес голодний.

Коли вже за добу з роботи повернувся, став він лаз шукати, і знайшов-таки, під парканом у густих кущах вишняку. Залізом його забив. Адама годувати почав ситно. Загалом, ситуацію виправив, а ось вибачатися йти гордість не дозволила.

Коли сусіди прийшли, пробачення попросив, сказав відшкодує…

Поки розмови говорили, хлопці з Адамом уже й потоваришували, розігралися.

І тут Андрійко видав:

— Ну що, Адаме, скуштував яблучка? Тепер тобі подругу треба! Єву, бажано…

Усі покотилися зі сміху.

А тітка Ксенія щоранку хлопців потім та сусідів потім яблуками пригощала. Уродилася яблунька, усім вистачить.

Ну її, цю жадібність!

Жадібність — спокою лютий ворог.

***

Іноді не варто поспішати з висновками, бо за очевидним може ховатися зовсім несподівана правда.