Ягідний сезон у розпалі… і він ні в чому не винен, швидка в таку далечінь не доїде… Але дружина не з’їла жодної ягоди! Треба ж, яка в неї витримка! Стільки років вирощує й переробляє їх на варення та компоти, і хоч би раз спробувала. Скільки її відмовляли чоловік і діти, просили не садити, щоб не ризикувати здоров’ям, але вона нікого не слухала і щороку збирала відрами ці самі ягоди

— Справді, безсмертя — це міф, але сивина в бороду, а біс у ребро — свята правда!

Миколу Олександровича накрила така пристрасть, що аж задимілося все навколо! І не тільки те, про що ви подумали. Температура піднялася навіть у мозку, і сіра речовина почала активно плавитися.

Той самий біс у ребро наздогнав його наприкінці сьомого десятка, коли, здавалося б, зроблено все, що належить поважному чоловікові.

Дім збудований, сад посаджений, двоє синів і донька вирощені й уже порадували онуками, пенсія пристойна, та й зарплата ще капає.

Об’єкт жадання був (була, бо це жінка, а то ще подумаєте, що на старості літ… тьху, хай йому грець!), ну, словом, була вона молодша років на п’ятнадцять, а може, й на двадцять.

І гарна, як бувають розкішні пані за сорок, особливо ті, хто не вважає свій вік недоліком. Вона продовжувала жити й радіти кожному дню, не дозволяючи рокам брати гору над собою.

Летючою ходою, спідниця вихором навколо ніг, відкриваючи круглі коліна, виріз глибокий, волосся спадає на плечі.

Ось така краля переїхала в сусідній під’їзд і почала бентежити Миколу Олександровича дзвінким сміхом і яскравим вбранням.

Раз блиснула й збентежила, другий раз… і чоловік не зчувся, як опинився в полоні високого бюста й сяючих очей. Димів він тепер вечорами тільки біля того під’їзду, де жила спокусниця, і за кілька днів таки домігся свого.

Ні-ні, це знову не те, про що ви подумали! Всього-на-всього познайомився з тією, про кого марив безсонними ночами… у кімнаті з білим сидінням.

У ліжку поруч із дружиною думати про неї було важкувато: дружина то хропла, то кашляла, то псувала повітря — жодних умов, одне слово.

Тому марив про нову сусідку він потайки, попередньо замкнувшись на замок, щоб, не дай Боже, дружина не застукала зненацька.

Намріявши собі чоловічу силу, він біг до дружини під бічок і… наражався на ляпас від сонної половини, яка відсипалася після важкого трудового дня.

— Корова, — бурмотів він під ніс, намагаючись заснути ображений і незадоволений.

А в солодких снах Любаня із сусіднього під’їзду дзвінко сміялася, колихаючи четвертим розміром. Ще відчувалася сила, ще марилися, симпатичні пані, хотілося в ресторан і в нумери.

Хоча б один раз, а краще два, і ще, наскільки вистачить грошей (можна й заначку дістати, що лежить на чорний день). Йому здавалося, якщо зробити все, що намріяв, то повернеться молодість, і сили наллються в плечі.

Стане він колишнім Колею, з гоноровою ходою і розчепіреними пальцями, буде цідити крізь зуби (вставні, звісно, але про це ж не всі знають).

Так він думав, на ніч ховаючи протез у склянку з водою і стаючи на темний час доби Миколою Олександровичем. Чоловіком, що накульгує через проблеми з тазостегновим суглобом, лисуватим, зі слабким шлунково-кишковим трактом, немолодим… але визнавати цього так не хотілося!

Вранці він голився ретельно, вмивався по пів години на подив дружини, висмикував волоски з носа й вух, щодня одягав чисту сорочку під джинсову куртку, що дісталася йому у спадок від сина.

Любаня усміхалася йому під час зустрічі, а цих зустрічей було важко уникнути, бо весь вільний час Микола Олександрович проводив біля під’їзду “коханої” жінки.

Так-так, коханої! А як же інакше, адже Люба усміхалася йому, розмовляла іноді, якось навіть похвалила його картату сорочку.

Так і сказала: “Класна сорочка, таку носив мій колишній чоловік!”. Явно зацікавлена ним, можна не сумніватися!

Адже Микола Олександрович ще ого-го, чоловік у розквіті сил. Він міг би показати всім, що не здається. Пройти попідручку з молодою і гарячою дамою вулицею, повз однолітків, що сидять на лавці — ось це був би доказ!

Але шлях до його щастя перекривала дружина, своїм солідним тілом і штампом у паспорті, і не збиралася відсунутися вбік, щоб не заважати чоловікові.

Попри всі свої болячки, дружина була міцною, збиралася жити довго й насолоджуватися всім, що вони заробили вдвох. Квартира трикімнатна, дача з лазнею, машина новенька, гроші на рахунку, раз на рік — Трускавець, і це називалося щасливою старістю вдвох.

До певного часу так вважав і Микола Олександрович, поки не побачив Любаню, і серце не вибухнуло, як шматок метеорита у щільних шарах атмосфери.

— Яка старість! — подумав він тоді, як тільки трохи оговтався. Серце б’ється як навіжене, кров приливає до всіх органів. — Ще все попереду, років так… Не знаю на скільки…

Хіба це важливо на скільки, головне, що раптом повернулися почуття і бажання!

— Який у мене сусід галантний! — сказала Любаня, коли Микола Олександрович допоміг їй донести важку сумку до дверей під’їзду і притримав їх, поки дама заходила.

І обдарувала кавалера чарівною усмішкою, легко здіймаючись сходами з важкою ношею. Микола Олександрович хотів би провести її до квартири і навіть почаювати трохи, але пильні сусідки так дивилися на нього, що він не наважився на подвиг.

— Цілий день сидять на лавці, робити їм нічого, — бурчав потім із дому, дивлячись на пліткарок із вікна, з кухлем солодкого чаю.

— А сам чого зачастив на вулицю? З роботи як приїдеш, так і стирчиш там! — почула глуха стара і тут же полізла зі своїм ниттям: — Краще б кран підтягнув, капає з тиждень уже.

— А чого не скажеш, підтягнув би, — відмахнувся він, виглядаючи в сутінках знайому фігуру: Любаня йшла з вечірньої прогулянки, легко розмахуючи сумочкою.

“Будемо жити разом, припиню ці гулянки, — подумав він, намагаючись вгамувати серце, що закалатало. — Нічого вештатися жінці в сутінках, нехай сидить при чоловікові”.

У тому, що його подальше життя буде пов’язане із цією красою в жовтій сукні, він не сумнівався. Не знав ще, як саме вони опиняться разом, але був твердо впевнений: Любаня — його жінка!

Двадцять чотири години на добу марив її принадами, уві сні шукав руками й натикався на тіло дружини. І дратувався, розуміючи, що доводиться обіймати зовсім не ту.

— Кожен день кажу, вранці й увечері, — втрутилася в його думки дружина. — А ти ніби й не чуєш, витаєш у хмарах.

— Завтра зроблю, — мляво спробував відкараскатися від неї Микола Олександрович. — Куплю прокладки, поміняю і підтягну.

Але дружина розбурчалася й рознилася, довелося витягнути ящик з інструментами і, нервуючи, зайнятися краном, інакше не відчепиться.

Він лаявся пошепки, жбурляв ключі на підлогу, щоб хоч якось вихлюпнути роздратування на набридливу до чортиків дружину, і впустив найбільший собі на ногу.

Біль пронизав від пальця до мозку під лисиною, що виблискувала, вдарив як струмом, і це стало останньою краплею, що впала на роздратоване терпіння чоловіка. Того вечора дружина йому остаточно остогидла.

Вранці, збираючись на вихідні на дачу, він розмріявся про те, щоб дружина, яка страждає від алергії, з’їла ненароком ягоди з грядки і…

Руки в нього затряслися і спітніли, коли на догоду мрії він обережно витягнув із сумки з ліками протиалергенні препарати, які завжди брали із собою. А раптом… ягідний сезон у розпалі… і він ні в чому не винен, швидка в таку далечінь не доїде…

Але дружина не з’їла жодної ягоди! Треба ж, яка в неї витримка! Стільки років вирощує й переробляє їх на варення та компоти, і хоч би раз спробувала.

Скільки її відмовляли чоловік і діти, просили не садити, щоб не ризикувати здоров’ям, але вона нікого не слухала і щороку збирала відрами ці самі ягоди.

Спочатку для дітей, потім для онуків, а то й на продаж — зайвою копійчина не буде.

Микола сидів на пеньку біля лазні й дивився, як дружина збирає та заварює в закопченому чайнику листя. Це була така традиція в неї — робити собі настій із трав на багатті й попивати по ковточку ввечері.

Жінка клопоталася, намішуючи “відьомське зілля”, і сама була схожа на когось страшного з дитячих казок, у старому халаті на велике тіло і з хусткою на голові.

А чоловік уявляв на її місці Любаню — спритну, вродливу, в шортах і майці, з довгими, стрункими ногами, що належала б тільки йому одному.

Він настільки вжився у свої мрії, що іноді переставав розуміти, де фантазії, а де реальність. А біс у ребро виявився таким професіоналом, що заволодів ним повністю і чітко керував його діями, як досвідчений психолог.

— Миколо, наглянь за чайником, я до сусідів зайду на хвилинку, — дружина потягнула свій товстий зад до воріт, бурмочучи на ходу: — Вони отруту нову купили від колорадських жуків, обіцяли поділитися.

“Собі нехай краще бере отруту, — біс усміхнувся і став перекривляти жінку, яка йшла. — Щоб не псувала життя чоловікові”.

Микола кивнув, погоджуючись із ним, і спересердя плюнув услід дружині, що пливла, як качка, доріжкою.

У чайнику, що висів над багаттям, нудилися трави — дружина готувала настій щоразу, як вони приїжджали на дачу.

— З димком, для здоров’я, — говорила вона, додаючи гіркі стеблинки, і сьорбала із задоволенням на ніч.

Микола Олександрович підійшов до багаття і втягнув знайомі аромати. Великий чайник закипав, погрожуючи вилити воду на багаття, і випускав пару з-під кришки.

Біс узяв його за руку й потягнув до грядки зі стиглими ягодами… і кілька ароматних плодів пірнули в окріп. Він же й підказав, як далі діяти, щоб ніхто не здогадався про його причетність.

Дружина затрималася в сусідів настільки, що чоловік встиг проварити й витягнути ягоди з настою — і не залишилося навіть сліду від злочину.

Настій охолов і був перелитий у кухоль самою господинею, і перед самим сном від душі випитий нею ж.

— Мико-о-оло!

“Почалося”, — подумав Микола Олександрович. З того моменту, як підготував для дружини смертельну пастку, він ніби забув про те, що зробив.

І тільки почувши хрипкий голос із кімнати, де дружина вдяглася в нічну сорочку, він отямився і заметушився в пошуках сумки з ліками. Він цієї миті немов забув, що протиалергенні лежать за диванчиком, куди їх у поспіху сунув.

— Немає твоїх ліків, я викликаю швидку! — Микола перелякано метався по хаті, раз у раз підбігав до дружини, яка почала задихатися й завалилася набік.

Він не грав роль, чоловік насправді боявся за дружину й сподівався, що лікарі приїдуть і врятують. У ньому знову з’явився колишній Коля, він хвилювався за ту, що сорок років ішла пліч-о-пліч із ним, і зовсім не хотів її втрачати.

Але дружину не врятували. Швидка допомога приїхала, коли вона посиніла від нестачі повітря, і біля воріт юрбилися розбуджені криками чоловіка сусіди.

“Недогледіла, мабуть, випадково потрапила ягода в настій”, — зітхали всі. Вони знали про алергію і самі радили прибрати з ділянки смертельну для господині грядку.

А на похороні старшому синові здалося, що батько усміхався, але він вирішив, що це на нервовому ґрунті. Він не знав, що біс повернувся до батька, лоскотав зсередини і шепотів на вухо про майбутні радощі з коханою.

“До сорока днів потерплю, — вирішив удівець. — Потім піду свататися до Любані”.

Але біля під’їзду продовжував вартувати — хоч і в жалобі був, дивитися на об’єкт жадання йому це не заважало.

Щоправда, Люба з’являлася рідко, забігала ненадовго додому і зникала знову, а на запитання настирливого сусіда лише відмахувалася сміючись.

— Щось ти, сусідко, зовсім не буваєш удома, — вирішив зайнятися вихованням майбутньої дружини Микола Олександрович на десятий день після похорону. Йому не подобалася легковажна поведінка Любані. — Непорядок!

— Усе нормально, — відмахнулася Люба і не витримала, похвалилася сусідові: — Заміж я вийшла, скоро переїду до чоловіка, а поки доводиться бігати туди-сюди.

Світ померк, повітря ущільнилося і стало душити Миколу.

— Повія! — загорлав він, ще не розуміючи, що робить і навіщо. — Тварюка паскудна!

Жінка, що отетеріла від несподіванки, приходила до тями якийсь час, а злий до відчаю Микола Олександрович побрів додому, дорогою обклавши ганебними словами жінок, що сиділи на лавці.

— Зовсім із горя дах поїхав, — зітхнули сусідки. — Ясна річ, років сорок прожили, зріднилися, зрослися одне з одним.

Вони навіть не образилися на нього, співчували й намагалися підтримати, коли Микола Олександрович наступного дня з’явився на вулиці п’яним.

— Ой, не пив би ти, Миколо, — відкрила рота сусідка з першого поверху, вона часто ганяла чаї з покійною і вважала себе її подругою. — Але я розумію…

— Пішла ти, дурепо! — загарчав Микола Олександрович. Йому цілу ніч ввижалося роздуте, посиніле обличчя дружини, і тому він глушив видіння оковитою. — Розумільниця знайшлася!

Біс у ребро, боягузливий покидьок, покинув його, щойно дізнався про заміжжя Люби, вирішив, що його праці марні, і пішов шукати іншу жертву.

І залишився Микола сам на сам із совістю, яка міцно спала останнім часом і не впіймала за руку злочинця. А тепер, бачте, прокинулася й вирішила взяти ситуацію у свої руки, почавши мучити Миколу нічними видіннями й тугою.

Ліки від совісті були тільки одні, коштували недорого і продавалися в усіх магазинах, і навіть у кіоску за рогом. І він почав лікуватися…

На якийсь час виходило заглушити совість, але на зміну їй приходила агресія. Важко ступаючи, він ішов до під’їзду “паскуди Любки”, з бажанням висловити все. Але Люба про всяк випадок вирішила не з’являтися вдома, а згодом приїжджала тільки з новим чоловіком.

Сусідки розбіглися по домівках, щойно Микола Олександрович запустив камінь у чиєсь вікно.

Господар квартири з першого поверху вискочив у самих трусах і набив п’яному пику, пообіцявши, що повідриває руки-ноги “ідіоту старому”.

З цього й почалося пекло мешканців будинку. Ночами п’яний Микола кричав не своїм голосом, і ховаючись від покійної дружини, вибігав на вулицю в чому був.

А вдень вештався несамовитий по двору, і лякав жінок — тепер він ненавидів їх усіх.

— Треба ж, як він любив дружину, — зітхали сусідки. Вони дивилися на нього з вікон, боялися виходити до під’їзду. — Зовсім збожеволів без неї.

— Розпустився мужик без баби, — співчували чоловіки-однолітки. — До зими якщо й доживе, то морозів не переживе, замерзне десь.

А Микола блукав вулицею, боячись дивитися на свої вікна. Там завжди стояла дружина, відсунувши фіранку, яку він щодня засував назад.

А дружина приходила і відсувала, він засував, вона відсувала… І так по колу без кінця…

***

Часом пристрасть на схилі літ засліплює настільки, що людина втрачає не лише розум, а й душу. Зрадити того, хто був поруч ціле життя заради міражу — страшно. Але ще страшніше — жити з усвідомленням того, що ти сам зруйнував усе, не отримавши натомість нічого, крім випаленої пустки всередині.

А що ви думаєте про такі пізні “захоплення”? Чи варті вони зруйнованих життів?