— Як розлучаєтеся? Він тебе образив? — Ні, тату, просто звільняю дорогу для маминої улюблениці. Мама ж для неї на все готова, навіщо їй рідна донька? Їй донька подруги дорожча, треба ж їй особисте життя влаштувати. Все, мамо, дзвони своїй Інночці, посмійтеся разом над наївною Катькою. Шлях вільний, нехай іде завойовує Ігоря. Можеш її навіть за ручку провести

— Катрусю, ти й не уявляєш, кого я щойно зустріла, як до вас ішла!

— І кого ж, мамо? — Катя поволі розбирала пакунок із продуктами.

Вона просила матір заглянути в крамницю, що в їхньому ж будинку, аби самій не бігати з малим. Мати тим часом мила руки, а поруч крутився Олежка — Катин із Ігорем синочок.

Цілих десять років вони чекали на це диво, і ось тепер по хаті тупотить таке щастя: щось мурмоче своєю мовою, дме щічки, чіпляється рученятами за все підряд, бо ще трохи боїться відпускати опору.

— Ой, солоденький ти мій! Зараз-зараз, бабуся ручки помиє, — примовляла мама до онука. — Катю, чуєш, Інну Василенко зустріла, пам’ятаєш її? Однокласниця твоя, подружка…

Ми ж із Василенками теж колись добре зналися, поки вони не переїхали. Вона так мені зраділа! Каже: «Тітко Любо, ви зовсім не міняєтеся, така ж ефектна пані, як і колись».

Слухай, доню, ну так приємно від молодої вродливої жінки такий комплімент почути. Невже не згадаєш? Ви ж так товаришували…

Катя стояла з кам’яним обличчям. Звісно, вона пам’ятала Інну. Та вони й не були подругами, якщо чесно. Так, перед мамами, щоб тих не засмучувати, цмокалися в щічку, а тільки-но зачинялися в кімнаті — сиділи відвернувшись, чекали, поки мине покладений час.

Потім нібито разом ішли гуляти, хоча розбігалися в різні боки вже за першим рогом.

Катя тоді зустрічалася зі Стасом. Перше кохання, ніжність така, що аж дихати важко, вона вся літала, немов у казці. Але Стас приглянувся Інні — і от уже Інна ходить загадкова та окрилена.

— Та не побивайся ти так, Катюхо, — сказала тоді Інна з удаваною жалістю. — Я ж тобі тільки допомогла, перевірила його. І що ми бачимо? Тільки-но з’явилася на горизонті гарна дівка, твій Стасик і здувся. Ще знайдеш собі справжню любов, повір мені.

У них і так не було нічого спільного, а після того — і поготів. Катя не те щоб тримала на неї зла все життя, ні… Старша сестра тоді пояснила: може, воно й на краще, навіщо їй такий хлопець, що на перший же заклик біжить?

Шляхи дівчат розійшлися давно. Доходили тільки чутки, що Інна з усіма подругами пересварилася, а до однієї на весілля прийшла в такій самій сукні, як у нареченої, тільки короткій — немов зменшена копія.

І ось тепер мама з таким захватом про неї розповідає.

— Я її в гості покликала, Катрусю. Вона зараз додому заскочить, тут десь недалеко живе, і прийде.

— Мамо, ти що, з глузду з’їхала?

— А що такого, Катю?

— Мамо, не роби так ніколи більше, дуже тебе прошу, — Катя аж затремтіла від нервів.

Мати здивовано подивилася на доньку.

— Ну, знаєш, Катерино… Я думала, ти зрадієш подружці дитинства, поспілкуєтеся…

— Мамо, у мене немає такої потреби в коліжаночках, як у тебе, мені є чим зайнятися.

Мати образилася, навіть сльозу пустила. Катя ще була сердита, не встигла й слова додати, як у двері подзвонили.

— Іди, вигони людину, раз ти така нелюдима… — кинула мати.

— Ти її запросила — ти й зустрічай.

Мама блиснула очима і пішла відчиняти. Інна вся аж сяяла. Одразу полізла цілуватися, принесла торта, щебетала, як вона рада бачити Катрусю і «тітоньку Любочку».

Катя на мить навіть повірила в ту щирість, але швидко отямилася. Вона помітила, як «подруга» нишком обмацує поглядом кожен куток, як усміхається сама собі…

На Олежку глянула мигцем, презирливо скрививши губи. Ну, зрозуміло, не всі люблять чужих дітей, але могла б хоч вигляд зробити, — подумала Катя.

Господиня більше мовчала, а мама з гостею все гомоніли про своє. Інна встигла кілька разів бідкнутися, що ще не зустріла «того самого». Трохи посиділа і втекла.

— Катю, ну чого ти як бука, чесне слово! Стільки років не бачилися, а ти…

— Мамо, вона мені не подруга і ніколи нею не була. Надалі прошу: не приводь до мене нікого. Хочеться побалакати? Клич до себе.

— Катю, та ви ж усе дитинство… ми ж із її батьками так дружили…

— Отож-бо, мамо, що ви з її батьками! А ми одна одну ледь терпіли.

Мати пожувала губами, помовчала.

— Я зрозуміла, Катю… Це через ту дурну історію, так? Ти що ж, така злопам’ятна? Ну було й було… Ну вибрав хлопець, який тобі подобався, іншу, що ж тепер — все життя пам’ятати?

Катю ніби холодною водою обдали. Вона навіть забула, як дихати. І справа була зовсім не в тому хлопцеві…

— Мамо… ти про що?

— Ой, та про ту історію, як він не тебе вибрав. Ох і поплакала ти тоді! А зараз уже, мабуть, і самій смішно…

— Ти знала…?

— Звісно. Ми тоді з Інниною мамою, тіткою Танею, так сміялися з того всього…

— Сміялися? Мамо… іди вже, будь ласка, додому.

— Що? Зовсім уже здуріла? Через якусь дурницю…

— Іди, мамо… Прошу тебе.

Мати зібралася і зі сльозами пішла. Звісно, Каті того ж вечора обірвали телефон усі: і сестра, і брат, і батько. Ніхто не розумів, що сталося, чому в мами тепер тиск, а Катя її «вигнала». На третій день не витримав Ігор.

— Слухай, Катю, що там у вас за чвари? Всі тільки й кажуть, як ти рідну матір за поріг виставила.

— Я не виганяла, я просто не можу втямити її вчинку.

Катя довго пручалася, але таки розповіла чоловікові все.

— Знаєш, любий, ти, може, теж сміятимешся, але мені тоді було зовсім не до сміху. А тепер ще й прикро, що мама мої переживання висміювала на кухні з тою жінкою. Вона й зараз від мене відмахнулася, як від мухи настирливої.

Справа не в Стасові, я про нього й думати забула, мені за мамине ставлення боляче… Все життя вона вважає мене якоюсь не такою. Згадай, як вона лютувала, що ми Олежку назвали не так, як вона хотіла. А тепер ще й ту Інну притягла.

— Яку Інну? — раптом спитав Ігор.

— Та подругу ту, бодай би вона пропала… Інна її звати, прізвище ще таке…

Катя в цей час не дивилася на чоловіка, а дарма. Ігор раптом занервував, почервонів, уткнувся в тарілку і почав швидко їсти.

— Катю… нам поговорити треба, — сказав він за пару днів. Весь цей час він ходив сам не свій.

— Що? — невесело засміялася Катя. — Ти покохав іншу і йдеш від мене?

— Та що ти таке кажеш! Я про ту твою «подругу». Прізвище в неї справді таке?

— Так, а що, ви знайомі?

— Схоже на те. Пам’ятаєш, три роки тому в нас корпоратив був, на лижах каталися? Ти тоді не поїхала. Так от, Пашка наш привів із собою дівчину. Звичайна собі, але вона, видно, вирішила, що варта більшого, ніж напідпитку Пашка.

Спочатку до Кості клинці підбивала, але в нього жінка бойова, швидко її на місце поставила. Тоді вона переключилася на мене. Я їй прямо сказав: я тут відпочиваю, а не з дівчатами колег романи кручу. Пояснив, що одружений.

— Ти тоді ще раніше приїхав, казав, що голова розболілася.

— Та не голова в мене заболіла, а просто вона вже на шию вішалася. Потім вона почала мені скрізь траплятися, довелося її добре струснути.

— Як це?

— Та просто, Катю… Взяв за руки, відштовхнув і сказав: не відстанеш — напишу заяву в поліцію за переслідування. Вона й зараз іноді про себе нагадує: у соцмережах пише, я блокую, так вона з нових сторінок лізе.

— А-а-а, от чому ти всі свої сторінки закрив!

— Ну так… А тепер вона вже й до хати пробралася. Дякуючи тещі дорогій.

Катина мама не повірила ні зятю, ні доньці. Сказала, що то Катерина все вигадала, а Ігоря підмовила, аби тільки матері суперечити. У родині почався справжній розлад.

А тут ще й на пошту Каті прийшли фотографії: Ігор лежить у незнайомому ліжку, якось безглуздо повернувши голову.

— Та тут навіть Олежка зрозуміє, що це фотошоп криворукий, — буркнула Катя.

Гуляючи якось із малим, Катя знову зустріла Інну.

— Ой, Катрусю… привіт. Щось ти зажурена. Тітка Люба казала, ти сердишся на мене? Через того Стаса?

— Менше слухай ту тітку Любу, — різко відказала Катя.

— У тебе все добре? — Інна так і заглядала в очі.

— Та як сказати… з чоловіком розлучаюся, — Катя ледь не засміялася, бачачи, як у тієї аж очі заблищали.

— Чому?

— Коханку застукала. Та ще й друга фото прислала, де він у неї в ліжку спить.

— У нього що, дві коханки?

— Виходить, що так. Та мені вже байдуже… Добре, Інно, треба йти речі збирати.

Удома Катя все розповіла Ігорю — і про фото, і про зустріч.

— І що з нею робити? Реально заяву писати? Сміх та й годі.

— Повір мені, як казала колись твоя Інночка, я все придумала! — усміхнулася Катя.

Наступного дня вона з Олежкою приїхала до батьків.

— Що сталося, доню? — стривожився батько.

— Все, тату… Розлучаємося ми.

Мати в цей час демонстративно відвернулася, навіть онука на руки не взяла.

— Як розлучаєтеся? Він тебе образив?

— Ні, тату, просто звільняю дорогу для маминої улюблениці. Мама ж для неї на все готова, навіщо їй рідна донька? Їй донька подруги дорожча, треба ж їй особисте життя влаштувати. Все, мамо, дзвони своїй Інночці, посмійтеся разом над наївною Катькою. Шлях вільний, нехай іде завойовує Ігоря. Можеш її навіть за ручку провести.

— Та що ти верзеш! — не витримала мати. — Зовсім від злості розум втратила?

Катя спокійно виклала всю історію: і про те, як вони в дитинстві одна одну терпіти не могли, і про те, як Інна лізла в сім’ї до всіх подруг.

— Подзвони будь-якій дівчині з нашої компанії, мамо, вони всі твою Інночку ненавидять. Вона три роки Ігоря мого переслідує!

— Значить, привід дав! — не бажаючи здаватися, вигукнула мама.

— Так, мені це набридло, — батько пішов у кімнату і почав кидати речі в сумку. — Ходімо, Катю, я у вас поживу, якщо не виженете. Немає сил більше. До чого ж ти, Любо, своїм упертям усіх дістала! Рідну дитину від себе відвернула. Що за характер — аби тільки по-твоєму було… Набридло!

— Вітю? — розгублено мовила мати.

Увечері за вечерею Ігор усе розповів тестеві.

— Якщо заважаю, я на дачу поїду, — казав батько. — Не можу я там зараз бути.

— Та що ви, тату, лишайтеся! А з мамою помиритеся, вона зрозуміє все. Просто характер такий — мусить бути по-її, навіть якщо неправа…

Раптом у двері подзвонили.

— О, а ось і теща! — засміявся Ігор. — Раз ніхто не хоче відчиняти, піду я.

Але на порозі стояла не мати.

— Привіт, Ігорю… я от повз проходила, дай, думаю, загляну.

— Навіщо?

— Та просто… може, приготувати тобі чогось? Чого ти від мене сахаєшся?

Ігор безпорадно озирнувся — за ним стояли Катя й тесть.

— Катя? А ти що тут робиш?

— А де мені бути? Я вдома. А от що ти тут робиш — оце питання.

— Ти ж… ти ж пішла від нього…

— Я що, на голову скочила? Через якусь… неврівноважену від чоловіка йти? І знаєш, Інно, ти б хоч курси якісь із фотошопу закінчила, чи що… Наш Олежка краще зробить, чесне слово. Іди вже, не займай мого чоловіка.

— Що? Побіжиш плакати в куточку, як ти завжди робила, невдахо? Як ми сміялися з твоєю матір’ю і моєю над тобою! А потім над твоєю матір’ю — такою ж куркою, як і ти. Та вона мене більше поважає, ніж тебе!

У цей час сходами важко піднімалася Катина мати. Звісно, вона все чула. І соромно їй було, і гірко так, що хоч крізь землю провалився.

— Ану пішла геть звідси, поки я тебе зі сходів не спустила! — вигукнула вона.

— Тітко Любочко…

— Тільки спробуй ще наблизитися до моєї сім’ї! Геть, я сказала! А я ще думаю — стільки років, а вона все сама… Та ти ж нікому не потрібна з такою гнилою душею! Ходімо до хати…

Удома мати, що було дуже дивно для неї, попросила у всіх пробачення. Особливо в Каті.

— Прости, доню… Справді, правий батько — дурний у мене характер.

— Та гаразд, мамо… Все добре.

Інна зникла з горизонту назавжди. А Катя зрозуміла: іноді треба, щоб сталося щось дуже прикре, аби нарешті почути одне одного і зрозуміти, хто в цьому житті справді свій.

Отак воно буває: чужі люди можуть солодко співати, а рідні — боляче колоти, та головне, щоб серце вчасно підказало, де правда, а де лукавство.

Чи траплялося вам, любі читачі, колись зрозуміти, що ви занадто довіряли чужим словам, зовсім не чуючи того, що каже вам власна дитина?