— Як це — вам дачу? А Інні що?! — Мамо, Інні — твоя квартира! — терпляче повторила Анжела. — А нам — дача. Ми хочемо її перебудувати. Але просто так, у чуже, вкладатися не будемо. А Інна ж сама сказала, що дача їй не потрібна. — Їй — не потрібна, — кивнула мама. — А її дітям

— Мама тепер мнеться: як же так, у неї ж і друга донька є, — злиться Анжела. — Цікаво виходить, правда? Квартиру свою мама Інці віддала, а дачу, бачте, треба навпіл ділити?

— Якась нісенітниця, якщо чесно, — дивується подруга. — Сестра своє вже, вважай, отримала. І це при тому, що мама живе в тебе! У народі ж як кажуть: хто доглядає, тому й хата. Хіба не так?

А ситуація і справді непроста. Мати Анжели та Інни вже шість років живе в родині старшої доньки: із зятем та двома онуками. У Анжели з чоловіком простора чотирикімнатна квартира, їхня старша донька от-от заміж вийде.

А маму забрали до себе ще тоді, коли вона примудрилася зламати праву руку на дачі. Так старенька й залишилася в сім’ї старшої доньки: ніхто її не притискає, живе собі спокійно, тепер на балконі квіточки вирощує, а на дачу їздить тільки відпочивати.

— Бо мамі вже під сімдесят, ну яка там дача? Тієї руки нам із головою вистачило: зросталася погано, ставили пластини, дві операції перенесла. Вона й сама тоді погодилася, що годі вже спину гнути, мовляв, є час на грядках порпатися, а є час тільки квіточками милуватися.

Мамина дача — це старий сільський будинок, де ще бабуся з дідусем хазяйнували. За мами там стояли теплиці, парники, були грядки та всяке інше.

Відколи мама овдовіла в сорок років, дача стала її єдиною розрадою. Щоправда, серйозно будинком вона не займалася — не до того було: фінансів не вистачало, чоловічих рук не було, а жінці самій тягнути будівництво важко.

Анжелі зараз майже сорок вісім, сестрі — сорок два. Інна розлучена. І що найцікавіше: розлучилася молодша донька якраз тоді, шість років тому, коли мама перебралася до старшої на час лікування.

Інна просто приїхала одного дня з двома дітьми (тоді їм було вісім і три роки), розридалася в Анжели на кухні й заявила, що чоловік виганяє її з квартири.

Квартира й справді належала колишньому Інни. Конфлікт у них зрів давно, стосунки зіпсувалися ще коли вона була в положенні другою дитиною. Анжела взагалі щиро дивується, нащо сестрі здалася та друга дитина за таких обставин.

Але дитина є дитина, нікуди не дінеш.

— Ну, йдіть поки в мою квартиру, — пожаліла тоді мама молодшу доньку. — Я все одно поки що тут, у Анжелки.

— А коли мама нарешті змогла нормально відновитися, коли руку розробила, то повертатися, виявилося, вже й нікуди, — розводить руками Анжела. — У мами — двокімнатна в старому будинку, кімната прохідна. І як там жити? Мамі в прохідній із донькою, чи в окремій з онуками? Чи Інну з хлопцями в прохідну виселити?

Словом, усі полегшено зітхнули, коли мій чоловік сказав, що нема чого тещі переїжджати, нехай залишається з нами.

У підсумку мама лишилася в старшої, сестра задоволено облаштувалася в маминій квартирці, усі щасливі.

А потім постало питання про дачу: продавати чи що з нею робити? І тут мама запитала думку зятя: мовляв, як ти вважаєш, продамо? А чоловік Анжели почухав потилицю і сказав, що там цілком пристойна лазня там та й узагалі — шкода, місце хороше, може, ще дійдуть руки довести до ладу.

Анжела зізнається, що сама дуже здивувалася, коли чоловік раптом зацікавився заміським відпочинком. Але він поїхав туди раз, другий, потім, із дозволу тещі, облаштував куточок для відпочинку, посіяв газон.

— Робіть що хочете, — сказала тоді мама. — Дача тепер ваша. Мене на відпочинок привозитимете — і добре.

— Ой, мені там узагалі нічого не треба, я навіть відпочивати на природі не любителька. Мені все дитинство та дача як кара Божа була! — відмахнулася Інна від запитання, чи не хоче вона вкластися в ремонт будинку та облаштування ділянки. — Та й зайвих грошей у мене немає.

Тож Анжела з чоловіком та молодшим сином взялися за діло. Будинок, щоправда, глобально не чіпали, але на самій ділянці тепер усе інакше: плитка на доріжках, новенька альтанка, газончик, доглянуті кущі, автополив, зона для шашликів. Краса та й годі.

— І от чоловік каже, що треба б уже й за сам будинок братися: фасад облицювати, прибудувати нормальний туалет і ще одну кімнату — благо, місце є, — пояснює Анжела. — От тільки чоловік мій не хоче потім неприємних сюрпризів. Каже: нехай теща хоча б на мене цю дачу перепише, тоді й почнемо будівництво. Бо, розумієш, ми туди вже купу сил і грошей вгатили.

Анжела вирішила серйозно поговорити з мамою. Адже до цього моменту ніхто жодних паперів не оформляв. Мамина квартира і далі записана на маму, дача — теж.

Анжела, звісно, чудово розуміла, що Інну з дітьми тепер із квартири ніяк не посунеш, та вона на неї й не претендувала. Вона хотіла лише дачу.

Мама, почувши, що квартиру треба було б оформити на Інну, згідно покивала: «Так, треба б, я ж усе одно тут, у вас». Але почувши наступну пропозицію, аж підскочила:

— Як це — вам дачу? А Інні що?!

— Мамо, Інні — твоя квартира! — терпляче повторила Анжела. — А нам — дача. Ми хочемо її перебудувати. Але просто так, у чуже, вкладатися не будемо. А Інна ж сама сказала, що дача їй не потрібна.

— Їй — не потрібна, — кивнула мама. — А її дітям? Твій чоловік он теж дачею колись не цікавився, а тепер бач як?
— Мамо, Інні лишається твоя квартира, — ще раз нагадала Анжела.

— Так вона ж там і так живе! А спадок їй після мене теж має залишитися!

І тут Анжелу прорвало. Вона висловила все. Що Інна живе в маминій квартирі тільки тому, що мама живе тут, у неї з чоловіком!

Що весь догляд, усі фінансові витрати на матір несуть вони, а не Інна. Всі мамині потреби закривають вони. І що в таких ситуаціях, між іншим, спадок отримують ті, хто доглядає старість, а не ті, кому просто жити ніде через власні життєві помилки.

Що вона й так погоджується віддати квартиру сестрі — хіба цього мало?!

Вона всього-на-всього просить переписати на неї дачу, якою вже шість років займаються тільки вони з чоловіком!

— Це ти мені зараз докоряєш, чи що? З хати виганяєш, мовляв, іди до себе? — смертельно образилася мама. — Я ще жива, а ти вже дачу за собою застовпити хочеш?!

— Причому сестра вже згодна, щоб дача відійшла мені, — каже жінка. — Просить тільки: «Не доводьте маму до інфаркту». Що насправді означає: «Не перевозьте маму назад у квартиру». Але ж мені самих лише слів мало. Зараз Інна так каже, а потім передумає і скаже інакше.

Чоловік теж образився. Сказав, що простіше купити власну ділянку, ніж вкладати гроші в таку сумнівну авантюру. От тільки… якщо вони купують іншу дачу, теща стовідсотково їде за місцем своєї реєстрації та власності — у квартиру до Інни.

— Тепер мама вся в образах пакує валізи, сестра в паніці, бо мама в її плани ніяк не входила, а я почуваюся просто жахливо, — зізнається Анжела.

— Та чого ти переймаєшся? Мама вперлася — буває. Як то кажуть, хазяїн — барин. Хай продає ту дачу, віддає гроші Інні, щоб та собі щось купила. Тільки… тільки тоді вже точно весь догляд — на сестрі.

Саме такі слова чоловік Анжелі й сказав. Ніби він і має рацію, і подруга має рацію, а на душі все одно якось гірко і гидко. А ви що скажете?