— Як же я тобі, Тоню, заздрю! — казала їй подруга Галя. — Завжди в тебе гамірно, весело. Мої раз на рік приїдуть, та й то чекають не дочекаються, коли можна вже назад тікати. — Еге ж, мої мене люблять, — усміхалася Антоніна. — Щоправда, і втомлююся я від них. У мене ж п’ять онуків! Але нічого, зате не забувають

Сім’я Кривенків була взірцем для всіх. Дружні, говіркі! Разом відзначали свята й відпочивали. За щедрим столом завжди багато жартували, не ділили дітей на чужих і своїх, і дивували людей своєю великою компанією.

В Антоніни та Михайла було дві доньки та син. Щоправда, кілька років тому Михайло пішов із життя, але діти завжди навідували маму, не забуваючи взяти із собою онуків.

— Як же я тобі, Тоню, заздрю! — казала їй подруга Галя. — Завжди в тебе гамірно, весело. Мої раз на рік приїдуть, та й то чекають не дочекаються, коли можна вже назад тікати.

— Еге ж, мої мене люблять, — усміхалася Антоніна. — Щоправда, і втомлююся я від них. У мене ж п’ять онуків! Але нічого, зате не забувають.

Діти між собою теж, здавалося, спілкувалися добре.

Маринка, в якої була лише одна донька, часто заходила в гості до сестри Наталки. Її дитина не мала батька: він випарувався, щойно дізнався, що його кохана в положенні. От і тягнула Марина доньку сама.

У Наталі чоловік був, а на додачу до нього — троє дітей. Двоє синів та донька. Вони всі були старші за Маринчину Олю, тому не надто раділи, коли та приходила до них у гості. Але мама веліла терпіти й гратися з нею, тож доводилося слухатися.

Сусіди Наталки також захоплювалися дружбою поміж сестрами. Рідко таке зустрінеш.

Щоправда, не знали вони, що діється за зачиненими дверима, коли, поцілувавши сестру в щічку, Марина йшла.

— Господи, як же мені набридло, що вона до мене вештається! — зітхала Наталя. — І не виженеш — сестра!

— Еге ж, — підтакував чоловік, — дитина та бозна від кого, мабуть, самій важко, от і приходить до нас поїсти та від Ольки відпочити. Спихне її на наших дітей і сидить задоволена.

— А тобі не здається, що її Оля відстає в розвитку? Наші в її віці вже цифри та літери знали!

— Звісно, татко ж Олин, мабуть, пияка якийсь. Нормальний не кинув би свою дитину.

Звісно, Марина й не здогадувалася, як «лагідно» говорить за її спиною її сестра. А ось брат Максим говорив усе прямо. На всіх святах він чіпляв Маринку, питаючи, чи не підібрала вона тата для своєї донечки.

У нього самого був син, у вихованні якого він особливої участі й не брав, усе робила його тиха й покірна дружина.

Але всі навколо не звертали на це уваги, і для чужих людей сім’я Кривенків була дуже дружною і люблячою.

І тут сталося справжнє горе. Марина поверталася з роботи додому, і її збила машина. Летально.

Такого ніхто, звичайно ж, не чекав. На сполох забила вихователька, бо Марина вчасно не забрала доньку із садочка.

За дівчинкою приїхала бабуся, а невдовзі в домі зібралася й уся рідня.

— Який жах! — промовила Наталя. — Ми так були дружні з Мариною, я її так люблю. Бачилися постійно. Не можу повірити, що її з нами немає тепер.

— Еге ж, трагедія, — підтакнув чоловік Наталі. — Навіть я вважав Марину своєю сестрою.

— І щасливо пожити ж не встигла, — зітхнув Максим. — Дитиною рано обзавелася, та ще й без чоловіка…

Усі перезирнулися. Якось у цій метушні рідня й призабула про Олю, яка тихенько сиділа в кімнаті, не розуміючи, де її мама.

Запала тиша. Навіть стало чути, як гуде холодильник.

— Мамо, ти візьмеш опіку над Олею? — наважилася підняти цю тему Наталка.

— Ти що, з глузду з’їхала? — обурилася мама. — У мене вже вік який? Я не зможу щодня її в садок тягати, їжу готувати, доглядати… Я вас трьох підняла, більше не осилю.

— Ну, а що робити? — перезирнулася Наталя з чоловіком.

— Ви візьміть. Де троє, там і четверо, — знизала мама плечима.

— Мамо, ти глузуєш? — обурилася Наталка. — Ми трьох ледве тягнемо! Та й у нас квартира не гумова! Он, нехай Макс бере! У нього всього одна дитина!

Макс, було, відкрив рота, але тут раптом заговорила Олеся, його дружина, яка зазвичай завжди мовчить.

— Ну вже ні. Мені чужі діти не потрібні! Я тільки-но від свого відходити почала.

— Не можемо ж ми Ольку кинути? — обурився Максим, дивлячись на дружину.

— Ти спершу свого виховувати почни, а потім чужих підбирай! — огризнулася Олеся. — А то на сина нуль уваги, зате доньку сестри вирішив забрати! Звісно, тобі ж усе одно, адже все на мої плечі ляже!

Максим замовк, зрештою, як і всі інші.

— Давайте якось разом її підіймати, — запропонував чоловік Наталі.

— І як ти собі це уявляєш? — хмикнула його дружина. — Тиждень у одних живе, тиждень у інших, тиждень у третіх? Для дитини таке неприпустимо. Їй у притулку й то краще буде…

І знову тиша.

Нікому не хотілося брати на себе відповідальність за чужу дитину. Марину їм, звичайно, було шкода, але, не змовляючись, кожен подумав про те, що вона сама винна.

Не треба було народжувати бозна від кого. Тоді й проблем таких не було б, якби в дитини був батько.

— А може, ми розшукаємо Ольчиного татка? — запропонував Макс. — Ну, а що? Нехай дитину забирає.

— Ти думаєш, що він не хотів брати участь у її вихованні, доки Марина була жива, а тепер різко загориться бажанням? — фиркнула Наталя. — Та йому начхати. Та й не знаємо ми, хто він. Маринка потайна була, не розповідала. А ми тепер мучся…

Усі знову подивилися на бабусю, сподіваючись, що вона все-таки врятує ситуацію.

— Навіть не дивіться на мене, — буркнула вона. — Я Оленьку люблю, але сил у мене вже немає. Ви, до речі, навіть не замислюєтеся про це, коли мені своїх бовдурів на всі вихідні привозите! А я відпочивати теж хочу!

— Не думала я, мамо, що тобі онуки в тягар? — образилася Наталка.

— А я не думала, що ви вирішите власну племінницю в дитбудинок здати! — огризнулася бабуся.

На той момент, коли настав час ховати Марину, це питання все ще не було вирішене.

Оля поки була в бабусі, і діти щиро сподівалися, що їхня мама звикне до того, що онука живе з нею, і не порушуватиме більше цього питання, оформивши опіку.

Але бабуся на похороні підійшла до Максима й Наталі й тихо їм сказала, щоб вони сьогодні ж вирішували, що робити з Олею. Тому що вона вся змучилася за ці дні.

— Я доньку ховаю, а в самої в голові тільки думки про те, що мені ще з дитиною возитися! Я навіть погорювати до ладу не можу!

Максим із Наталею перезирнулися.

Нікому не потрібна була племінниця, їм би своїх виховати. Але перш ніж вони встигли почати сперечатися, до них підійшла подруга Марини, Катя.

У Каті було двоє своїх діточок, яких вона так само, як і Марина, ростила без батька. Щоправда, колишній Катерини чоловік хоча б аліменти платив.

— Яке горе… — щиро промовила вона. — Я досі повірити не можу. А ви як, тримаєтеся?

— Ледве, — зітхнула Наталка.

— І бідна Олечка… Така дівчинка хороша… Вона, мабуть, навіть іще не зрозуміла, що мами більше немає?

— Так, їй складно усвідомити, — відповів Максим.

— А з ким вона залишиться? — запитала Катя.

Брат із сестрою перезирнулися. У них не було відповіді на це питання.

— Ну, поки вона в бабусі живе… Ми ще вирішуємо. Просто в нас у всіх діти, ми поки не знаємо, як зможемо ще одну потягнути…

Катя змінилася на обличчі. Їй завжди здавалося, що в Марини така дружна сім’я, і вони ще сперечатимуться за можливість виховувати доньку сестри.

А вони, бачите, не готові! Не готові прийняти свою племінницю! Нещасну дівчинку, якій зараз так тяжко!

— Господи, як вам не соромно! — промовила Катя. — Це ж ваша рідна кров…

— Ага, тобі легко говорити, — накинулася Наталя, — це не в тебе зайва дитина зі своїм характером і своїми бажаннями з’явиться! Я зі своїми намучилася, а ця чужа! Якщо така розумна, то й забирай її.

— І заберу, — відповіла Катя. — Якщо ви всі не проти, я оформлю опікунство.

Максим і Наталка думали, що вона просто викаблучується перед ними. А як дійде до справи, то Катя швиденько дасть задню. У неї ж і так двоє на шиї сидять.

Але цього не сталося.

Дуже скоро вона забрала Олю, і в неї було дуже сильне бажання не давати їй бачитися з рідними, лише за документами, людьми.

Але потім вона подумала, що для дівчинки так буде простіше пережити втрату, і дозволила їм зустрічатися. Щоправда, родичі не дуже-то й бажанням горіли.

Але, коли хтось запитував сім’ю Кривенків, як так вийшло, що Олю виховує чужа людина, ті в один голос стверджували, що подруга Марини так прикипіла до дитини, що їм довелося погодитися, аби вона оформила опікунство.

Але якби не Катя, то вони ще б билися за право виховувати племінницю. Адже в них така дружна сім’я.

📝 Від редакції
Ох, які ж гіркі історії інколи виносить на світло біда! Ця розповідь від Катерини — наочний приклад того, як на словах можна бути дружною родиною, а насправді керуватися лише власним комфортом.

Добре, що знайшлася чужа, але така рідна душа, як Катя. Адже справжнє милосердя виявляється не у великій компанії за столом, а в готовності підставити плече тим, хто справді потребує допомоги.

А чи знаєте ви, дорогі читачі, випадки коли саме сторонні люди виявлялися ближчими за рідних?